Хата з секретом (повість-трилер) Частина 4 (кінець).

 Продовження. Третя частина ТУТ

***

Уже досить багато часу я слухав мамині зітхання. Кашу всю з’їв, чай весь випив, млинці також з’їв, але не всі, бо вже не міг більше їсти. З виду я був більш-менш нормальний, але шкутильгання таки дало мамі привід розповісти все, що вона думає про мою затію жити в селі. Я вигадав історію, що упав з горища і це було частково навіть правдою, тож брехати мамі було легше.

Тато, як завше, відмовчувався. І на тому спасибі.

Перелому у мене не було, але зв’язки були добряче пошкоджені і потребували відновлення і реабілітації. Я ледь міг стати на ногу, але не здавався. Врешті таки погодився на вмовляння мами перепочити і пішов спати. Удома спалося як удома, тобто добре. Старе, але рідне ліжко, яке, здавалося, пам’ятає кожну частину мого тіла розслабило мене як слід. Проснувшись, я повечеряв і дав себе вмовити ще побути вдома. Хай там сусідка краде що хоче, а я туди не повернуся до поїздки в Італію, бо одна справа, що станеться зі мною, а інша – могла зірватися передача грошей родині. Тож треба було тягти час.

Мені таки зателефонували. Невідомий номер. Як тільки я взяв трубку, зрозумів, що то Роберт.

«Я відкликав хлопців. Коли ви будете?» – запитав він без привітань.

«Зранку виїжджаю. Коли перетну кордон, куплю картку місцевого оператора і дам вам знати», – і я поклав слухавку.

Отже, клюнув. Але чи дійсно мене не підстерігає небезпека? Ситуація останніх днів навчила думати інакше. Набравшись сміливості, я зателефонував у районну адміністрацію, представився журналістом і попросив номер телефону сільського голови з мого села. Опісля перетелефонував сільському голові, запевнив, що я зараз претендую на керівника галузі освіти мало не всієї області, адже коли займався оформленням документів на хату, працевлаштуванням у школу, то перетинався з ним і говорив про свій фах. Врешті пообіцяв могорича і попросив сконтактувати мене з моєю сусідкою, якій нібито доручав приглянути за хатою, поки я вирішую важливі справи у владній адміністрації. Слово «могорич» вплинуло на сільського голову набагато краще, ніж всі інші розмови, і він обіцяв звести мене з сусідкою, бо у новій громаді, якою він керує, має бути порядок. Мені це дуже сподобалося. Настільки, що я гаряче запевнив його, що за умови отримання нової посади буду всіляко сприяти розвитку саме нашої об’єднаної громади. Ми розпрощалися так полюбовно, що у мене склалося враження, ніби не лише один однокласник Толя є моїм другом. Може у мене з’явився ще один друг, а може чоловік просто хоче могорич?

А тоді я таки набрав Толю і попросив зустрітися. Старий і єдиний друг обіцяв під’їхати автобусом, бо машину трішки вдарив, і вона не на ходу. Це було погано для нього і добре для мене. Я обіцяв віддати йому в користування «Славуту», якщо він підвезе мене нею куди треба, бо пошкоджена нога погано працювала. Так я опинився у тому місці, звідки мав вирушати на Італію. Толя дорогою слухав мою дуже спрощену і дещо перекручену історію про те, як я у старій хаті знайшов кухлика, продав, отримав гроші і тепер хочу навідати сім’ю за кордоном і передати кошти.

– Ну тобі пощастило! Круто! – дивувався Толя, а тоді став розпитувати подробиці сільського життя, про що я розповідав більш натхненно і щиро, ніж про кухлика.

Урешті я пересів до чоловіка, який їхав в Італію. Дорогою практично не ходив, тож дав нозі спокій. Здружившись дорогою з водієм розпитав про місцевих заробітчан і навіть знайшов того, хто з пункту «А» готовий був довезти мене у пункт «Б». Так я втрапив до дружини і доньки. Не буду розповідати, як вони обоє були раді моєму приїзду: донька – ляльці і мені в цілому, бо дитині завжди хочеться мати двох батьків, дружина – грошам, бо яка б людина забезпечена не була, завжди хочеться більшого. Взагалі, грошам, як пригадаю, раділи всі. Зокрема і митник, коли я простягнув йому свій паспорт із купюрою всередині. Так само радив дядько, що віз мене через кордон, пояснивши, що таким чином швидше втрапимо куди треба. Він і сам розпрощався з чималою купюрою на користь наших митників. А от з їхніми польськими колегами вирішував питання якось інакше, бо його там просто знали.  Щодо власне Італії, то хоч там і вирував коронавірус, але вже вже був травень, потрохи послаблювали кордони, та й ми, зрештою, їхали не в ті регіони, де було все найгірше, а відповідно і найсуворіший карантин, а у Неаполь. Чому ж було нас не пустити? Двох заробітчан, які навіть мали сякі-такі документи до роботодавця (водій завбачливо щось підготував і для мене за додаткову плату). Урешті, гроші дуже допомогли доїхати до родини, адже мови і дороги я не знав, а заробітчани готові були привезти мене куди завгодно, за гроші звісно.

Перший день я також дуже радів зустрічі. Другого дня мене почала турбувати колишня теща, третього дня я посварився з Веронікою, здається, через якусь дрібницю, яку вже й забув. А тоді мені так захотілося додому, що годі й говорити. Подорож дала мені можливість відчути, де закінчуюся я, а де починається контекст, тобто певна система мого внутрішнього відліку. І ось тут я почав пригадувати і простір, який був навколо моєї хати, і пташок, що там щебетали. Мені пригадалася історія про княгиню, яку я ніколи не знав, але яка, проте, була мені дуже рідною, бо теж жила на моїй землі. Мене не цікавили оті незрозумілі пани і пані, які наповнювали місцеву історію Італії. Зрештою, на четвертий день я подзвонив Роберту і домовився про зустріч біля собору – на площі, серед людей. З собою узяв тещу. Не тому, що як ви можете подумати мені її було не шкода, ні, просто вона все знала. Як людина, вона мені може й не подобалася, але як дружина місцевого ковбасника, знала стільки, що могла виплутати мене з будь-якої ситуації, тим більше, що знала, куди я йду і навіщо. На площі було безлюдно. Поки я говорив по телефону, вона безпомилково визначила, де той Роберт стоїть, і хто він узагалі такий.

– Ще й місцевий політик. Бачила його по телевізору. Його батькам у 90-му році вдалося емігрувати з України, коли цьому бовдуру було ще тільки тринадцять. А бачиш, як опірився. Правду значить дехто каже, що він в Україні має зв’язки з криміналітетом, допомагає злочинцям наших заробітчан обдирати. Роберт!... Він же з України Ромчиком виїхав, – шипіла вона мені на вухо.

Я здаля побачив сумку і пішов назустріч з порожніми руками. Найдорожче з матеріального, що мав, а це кришталевий кухоль, лишив людині, яку не дуже любив – тещі. Мені дали невеличку ділову сумку, а я вказав рукою на тещу. Вона поставила на землю свою сумочку з кухлем і, мовивши щось не по-нашому італійцю, пішла собі геть. Так я отримав ще чималу суму грошей, і вже без стрілянини. Італія – це вам не Україна. Але, думаю, саме в той момент у мені зародилася думка, чи ідея, чи як ще це назвати… Так буває, коли ти спиш, а тоді раптом прокидаєшся і розумієш, що все мало бути інакше.

Залишивши частину грошей родині, обцілувавши доцю, я поїхав назад таким же способом, але обіцяв повернутися.

***

Повертаючись назад з одним із українських заробітчан, я віз з собою картину, в уяві. Пригадую, проїжджаючи повз піцерію, але не в Неаполі, може, навіть це вже було не в Італії, побачив дівчину, що сиділа на стільці біля столику і їла піцу в компанії голубів. Птахи сиділи поряд на столі, їх було двоє – сірий і білий. Вони чемно чекали, коли дівчина відламає шматок піци і вкине собі до рота, а потім крихти покладе перед голубами. Я дивився на це, поки мій водій бігав кудись у справах, а тоді ми поїхали в напрямку України, і я сказав собі, що потрібно жити і працювати так, щоб мати змогу ось так просто сісти з донькою десь в Європі і поїсти піци в компанії голубів. Зараз Тетянка сердилася на мене, їй було важко збагнути, чому батьки не разом, чому тато їде. Але поки вона підросте, я мав би зібрати ресурси, потрібні їй для щасливого квитка у доросле життя. Та й самому жити на салі з кашею вже не хотілося. За якийсь тиждень чи трохи більше проста сільська хата змінила мене до невпізнання. І тепер я внутрішньо був готовий до ще більшої колотнечі, щоби лиш у підсумку отримати ось таку можливість сидіти спокійно з піцею і ні за що не думати. Навіть за можливу заразу, яку можуть переносити голуби.

Чотири, ні, шість днів, якщо брати з поїздками туди-сюди, за кордоном, але в мене було таке враження, нібито я пробув там цілу вічність. Повертався ж у сонне царство, що спало мертвим сном і не відало практично нічого про гарні дороги, про чисті узбіччя, про вихованих чесних митників. Проте, були тут і плюси, бо якби все було по-чесному, я б не зміг вивезти знайденого кухля з України. Приїхавши в Україну, видзвонив Толіка і він забрав мене машиною з-під Києва. Дорогою ділився сімейними справами, розповідав про роботу, але я слухав друга у піввуха, міркуючи про своє. Вкотре зазирнув у телефона, перевіряючи, чи маю той номер, який я просив у Роберта, коли писав йому сповіщення ще при виїзді з України. Спершу, коли я дивився на той номер, у мене починали труситися руки, але потім я таки опанував себе. Той номер був мені потрібним, слід було діяти рішуче. Треба було взагалі багато чого зробити. І починати я мав намір саме зі свого села. А вже далі за схемою, яку склав собі в голові.

Толіку нічого не казав, він би мене просто висадив на трасі. Він був усе таки людиною, котра стояла на світлому боці, не бив нікого молотком по голові, працював, намагаючись вирватися з трясовини буденності, повертав якісь борги, які брав на свою машину, уночі таксував, щоб підзаробити ще трохи грошенят.

Коли народився син, то він навіть помирився з тестем, з яким до того не дуже ладив, і допомагав тому у вихідні робити надмогильні плити. Одним словом, Толік крутився, працював як усі, але він не помічав того величезного ресурсу, який був схований по закутках української історії, а я вирішив спробувати зробити цей ресурс золотою жилою, яка мала потекти на мій рахунок у банку. До речі, а рахунок таки треба буде відкрити, розібравшись з усим як слід. Отже, я вирішив стати антикваром. Урешті, моя освіта і професія може цьому лише сприяти. А характер, інші якості, ну, це ми ще побачимо, адже колись якби мені сказали, що я випущу автоматну чергу у людину, я б не те, що сперечався, а просто втік від розмови. Нині ж я розумів: щось прокинулося в мені, я розвалив свою внутрішню стіну і пробився до потаємних бажань, до потреб наповнюватися адреналіном. Ця стіна була старою, як у старій хаті з секретом, і це був такий собі вододіл, який чітко розділяв простір між тим, що було, і тим, що має бути.

Тільки-но Толік привіз мене в село, я подякував і залишив йому машину в подарунок. Усе таки це друг, в якого я зможу потім переховуватися в разі фіаско. А друг мені зараз був потрібний більше, ніж сам автомобіль. Друг, який відчуватиме зобов’язання і вдячність за допомогу. Так я став корисливим.

Як тільки зніяковілий і радісний Толік поїхав, дякуючи і гуркочучи старим металом, я набрав номер, що мені дав Роберт. Відповіли не зразу. Голос був підозрілий і невдоволений. Хтось хотів показати з себе крутішого, ніж є. Але тепер в гру вступав я. Ми домовилися про зустріч.

Добряче шкутильгаючи, а ще більше намагаючись подолати тремтіння в руках і колінах, я пішов у сільраду. Зараз я був не в тому селі, де мав хату, а в тому, що було центральною садибою нашої новоствореної об’єднаної громади. Коли я втрапив усередину, то відразу зрозумів, що наша громада таки не багата. Все ж, у якійсь мірі це було добре, бо простіше було реалізувати задумане. Бідніші люди поступливіші. По собі знаю. Адже нещодавно став безробітним і тепер думав, як жити далі.

Сільський голова, що з’явився у дверях, запитально подивився на мене, а я тицьнув йому одразу сотню доларів.

«Могорич, як обіцяв», – сказав недбало і запитав за свою хату.

Той сковтнув слину, гроші взяв, але очі відвів. Отже, не їздив до мого села.

«Та, розумієте, я лиш по телефону з нею розмовляв, але сусідка сказала, що хтось вікно розбив, мабуть, якісь шибеники. І двері були вибиті. Вона то звісно хотіла вже й до поліції дзвонити, але ж ви господар, то просто наглядала за будинком. Ну, так мені обіцяла. Ще, там така справа… Ну, знаєте, ваша сусідка цікава, та й треба було знати, чи нікого нема в хаті, то вона вже і всередину зайшла. Каже, що посуд у вас вкрали. Так…» – скрушно похитав головою сільський голова, поправляючи чуба, який дивним чином лишився на його лисіючій голові.

Видно було по ньому, що це не все. Тручи пальцями (грошову купюру він швидко сховав у кишеню), чоловік зразу пояснив, щоб я не переживав, що він вже колись і заяви в поліцію писав, але справа в тім, що селами громади інколи тиняється син колишнього керівника місцевого господарства. Той син, мовляв, і в тюрмі навіть раз сидів, бо в нього трішки не всі вдома.

– Так-от, оце ж… Ну, ви не хвилюйтеся дуже. Ваша сусідка казала, ніби якісь гільзи валялися у вас. Я думаю, що це той дурень міг вибити шибку і двері, а як заскочив у хату, то навіть постріляти по стінах. Ох, його б знов засадити в тюрму, але ж батько гроші має. А ви знаєте, у нас хто має гроші… – враз осікся чоловік, розуміючи, що і я можу мати гроші.

З іншого боку, він, либонь, не міг ще визначити, до якої категорії людей взагалі я належу, бо багаті такі старі хати в покинутих селах не купують. З іншого боку, бідні не роздають по сто доларів. Урешті сільський голова замовк, не знаючи, куди заведе його язик, і я попросив відвезти мене до моєї хати. Мовляв, попуткою приїхав, ледь дібрався з дороги, бо вирішував питання щодо мого призначення на високу чиновницьку посаду.

«Бачите, як воно… Бачите, який час… Та наче ж тут мали прийти люди, документи завіряти. Але, чого ж, давайте підвезу...» – і він відвіз мене до своєї хати.

Усередину я його не пустив. Подякував чемно і пішов у двір, не гаючи часу на подальші розмови. В хаті було досить сумно і відгонило пусткою. Сусідка винесла посуд, який могла, вкрала також подушку. Телевізор, той самий старий дідовий телевізор, як не дивно, стояв. Стояв і холодильник, але в ньому майже нічого не було, думаю, вона заглядала і сюди. Як було краще повестися з нею? Просто вкинути у мій підвал і закрити? Зрештою я подавив напад злості і вирішив просто починати все спочатку. Сусідка мені могла бути корисною, враховуючи її вроджену цікавість до життя інших. Я всівся на ліжко. Слід було починати спочатку.

***

Коли настав пізній вечір, я вже трішки прибрав у хаті, поговорив з батьками, з деякими знайомими зі школи, зібрав гільзи, які знайшов та сходив до сусідки.

Спершу вона дуже поспівчувала тому, що мене пограбували. Потім, коли я зайшов у хату і завів розмову про жителів села, в яких могли б бути старовинні монети, нагороди, паперові гроші, годинники тощо, а особливо коли пообіцяв за інформацію віддячити, вона завела мене в хату і нагодувала борщем з каструлі, яка дуже була схожою на мою.

З усього випливало, що ця тітка і не збиралася кудись телефонувати, знайшовши гільзи у мене на долівці. Адже у неї тут-таки стояв самогонний апарат, а на кого можуть падати підозри у будь-якій справі? Правильно, на першого ж свідка. Поліція не шукає важких рішень, хоча, а хто з нас у житті шукає важких рішень і пригод на свою голову? От лиш я зараз пробував знайти ці пригоди і то досить серйозні. Проте усередині мене вже не було стіни. Вона відкрила двері з минулого в майбутнє, немов випустила назовні з потаємної кімнатки джина, і він все ще не міг задовольнитися адреналіном та азартом, тож я волів продовжувати. Десь у глибині душі навіть трішки боявся цієї темної сторони свого «я», але коли перераховував, сидячи в хаті, усі свої гроші, то охоплювало якесь приємне відчуття, яке не можна було передати словами.

Після розмови з тіткою і борщу я повернувся додому й сів серед кухні. Там був стіл і розвалена стіна до кімнати з секретом. У руці я вертів пістолет. За іронією долі, це був той пістолет, який гіпнотизував мене з самого початку історії. Виявляється антиквар, який мене отруїв, зв’язав і кинув до машини, не забрав його. Тому, мабуть, у поліції і не було моїх відбитків пальців, бо на цьому пістолеті їх мало було достатньо. Цей пістолет я сам непомітно дістав з-за поясу і запхав під купу розваленої цегли, коли ми пакували з ним посуд. Пригадати зараз, чому я це зробив, не міг. Можливо, я боявся відстрелити собі те, що відрізняє чоловіків від жінок. А може, я десь шостим чуттям відчував потребу убезпечити себе в майбутньому. Хоча, про яке майбутнє я думав тоді, коли ми пакували той посуд?..

За вікном загарчав мотор і зблиснули фари. Я продовжував сидіти на стільці, запхавши пістолета знову за пояс. Лиш би не відстрелити собі причинне місце. Чим чорт не жартує? Поїхали?

Хтось зайшов у хату. Почулися кроки і до кухні сторожко зазирнула насуплена мармиза чоловіка, який був, схоже, серед них головним, бо в його очах читався інтелект.

Я кивнув на стільця.

– Заходьте, я один тут. Треба поговорити, якщо хочете гарно заробляти, – з притиском сказав я.

– Мужик, не схоже, щоб ти гарно заробляв, – відповів той, ковзнувши поглядом по хаті.

– Це лише перше враження, воно завжди буває оманливим, – відповів я.

З-за дверей з’явилося ще дві пики. Ці були від природи бійцями і, схоже, не схильними до роздумів. Тож я таки не помилився, хто тут головний.

– Ну, – махнув рукою у мій бік голомозий, з широкими плечима і руками, якими він міг, думаю, легко розчавити мене тут таки.

– Баранку гну, ми будемо говорити, чи як? – зреагував я таким тоном, яким вичитував двієчників у школі на уроках.

Широкоплечий хотів щось сказати, але осікся. У свою чергу третій, теж, схоже, тупуватий, смикнувся до автомата, що висів у нього на плечі. Слухайте, як можна взагалі йти на ділову справу з автоматом на плечі, щоб його було видно за кілометр.

Трійця придивлялася до мене з пересторогою. Той, що з автоматом, мені видався знайомим. Чи не його я гепнув молотком, а потім відвіз на автобусну зупинку і подзвонив у поліцію? Гості при поганому освітленні лампи намагалися роздивитися мене, шукаючи очима, мабуть, зброю. Думаю, десь був і четвертий. Це мав бути водій, можливо, сидів у машині.

– Я говорив з Робертом… Він дав ваш номер…

– З ким? – здивовано запитав той, якого я подумки визначив як інтелектуала.

– Не важливо, у нього багато імен. Я сам не знаю, як його точно звати. Отже, він вас порадив. Ви тут дєда замочили… – ми починали з брехні, але я був не проти.

– Можем і тебе замочити, – гигикнув той, що з автоматом.

– Мужик, ти не дуже випендрюйся, тобі ще звідси вийти треба, може тут розтяжки? – процідив я у відповідь.

Тупий з автоматом мало не підскочив і став розглядати брудну підлогу, широкоплечий гигикнув, а інтелектуал, бачачи, що я не збираюся вставати, сів на стілець навпроти і наказавши своїм заткнутися, попросив мене розповісти про справу. І я виклав те, про що думав.

– Тепер це моя хата. Так треба для справи. Планую на якийсь час тут облаштуватися, – нехай думають, що я поселився у хаті, де лиш днями убили діда, якого насправді і не вбивали, але хай довбні думають, що я так думаю. – Так-от, капітал я маю, але грошей багато не буває. Я історик. Так можете мене і називати. Дивіться, цінних предметів старовини у світі стає все менше. Я їх шукаю, я їх здобуваю, оцінюю вартість, продаю. Грошима буду ділитися. Коли справа піде буде більше роботи.

– Нічого не ясно. А ми що? – визвірився широкоплечий, але інтелектуал зиркнув на нього і той осікся.

Я подивився на інтелектуала, очі в очі. Той уважно мене вивчав. Припускаю, що він міг робити в органах, а потім піти через якісь гріхи. Ці ж двоє були радше спортсменами, гарматним м’ясом, можливо, служили, а може й воювали, проте не були на керівних посадах, це точно. Нахилившись тілом ближче до інтелектуала, сказав:

– Я фанат, я люблю старі речі, і я хочу з цього розкрутити велику справу. Спершу монети, підсвічники, попільнички, медалі, потім щось серйозніше. Ви все одно в цьому не тямите, та й не ваша це робота. Чим більше влізатиму в справу, тим ризикованіше це буде. Мені потрібний дах, потрібна ваша допомога. Першим ділом я завтра поїду у місто на базар, де збоку, по колишній вулиці, Леніна стоять дядьки зі столиками, на яких всякий непотріб. Мені серед тих антикварів треба затесатися, щоб мати місце. Здружуся з ними, то буде інформація, а після базару буду їздити селами по старих людях. Сільський голова допоможе…

Один з драбів знов хотів вставити п’ять копійок, але інтелектуал махнув рукою і той замовк, переминаючись з ноги на ногу.

– Якщо ті антиквари на базарі адекватні, то матиму там точку без проблем, якщо ні і за мною підуть чи поїдуть, то треба, щоб ви з’явилися в потрібний час. Ось гроші, – я поліз до кишені, а обидва спортсмени смикнулися до зброї.

Та я показав руки і повільно витягнув пачку та нарочито байдуже кинув її через стіл.

– Тут двадцять тисяч. Хай завтра зранку хтось із твоїх прижене мені машину, бо я сюди приїхав без нічого, навіть їсти не взяв. Можна Skoda Fabia, краще сіру, щоб не привертала увагу. Там механіка чи робот на коробці передач? – вирішив я змінити тему.

– Ага, – відповів той, що з автоматом, підтвердивши свій інтелектуальний рівень.

– А якщо ми заберемо гроші, і ти нас більше не побачиш? – запитав інтелектуал.

– Це ж усього 20 тисяч! Нормальних знайду! Ти знаєш, які у мене плани? І до цього все вдавалося в житті. Просто тримати капітал десь у банку – це ж нерозумно. Гроші мають працювати. Я хочу набагато більше, ніж якусь чеську машину. І життя мене так покидало, що тепер я зрозумів, де крутяться великі гроші. Думаю, з часом вам більше не потрібно буде шукати роботу. Тільки треба розуміти, скільки людей у грі? – запитав я.

– Там ще водій, – сказав цей, що сидів навпроти.

– Четверо. І я. Може ще потрібно буде знайти юриста чи адвоката. Не знаю. Або просто колишнього мєнта якогось. Я почну з тих, у кого напевне має дещо бути, тоді зрозумію, кого мені треба… – відповів, вдаючи з себе того, ким не був.

Інтелектуал згріб гроші, встав, і оглянув хату.

– А тут не дуже, – повторив.

– Слухай, а ти не знаєш когось, хто робить ремонти, щоб я не сидів у цьому свинюшнику?.. – запитав я.

– А ти не з цього міста? – перепитав той у відповідь.

– А ти не з Одеси часом? – уточнив я.

Він мугикнув щось, а я, встаючи, простягнув руку. Спершу інтелектуал глянув на руку, тоді потис, швидко і холодно. Інші просто вийшли за ним, кидаючи на мене погляд. Я знову сів на стільця, відчуваючи ще біль у нозі. Якщо все вдасться, то я таки їстиму піцу у компанії доці і голубів.

Позаду загудів мотор, машина поїхала, я лапнув себе ззаду, дістаючи пістолет. Рука була важка і затерпла. У горлі пересохло, голова боліла. Трішки відчував, що вступив у болото, від якого не відмиюся. Але я відганяв цю думку.

Несподівано скрипнули двері і хтось сторожко пробіг коридором і в кухню зазирнула хитра морда Кота.

– Привіт. Ти знайшовся. Де був? – запитав я його.

Він підбіг і вискочив на коліна, вимагаючи їжі.

***

Уранці приїхав автомобіль. Я пошкутильгав до машини, де познайомився з водієм, якого, як і мене, звали Сергієм. У принципі, нормальний хлопець. І трішки балакучий, що, поза тим, мені не заважало. Машина була точно така, як я хотів. Де хлопці за ніч відкопали сіру «Шкоду», я не знаю, може, мають автопарк. Я отримав і документи, і ключ. Але попросив Сергія й далі побути водієм, бо тяжко було з моєю ногою керувати. Мабуть, я б таки мав лежати, а не їздити по Італіях.

У місті було все як завжди. Тільки отой сектор базару для мене був в новинку. Я завбачливо зідзвонився з інтелектуалом, якого, як виявилося, звали Дімон. Саме так, а не інакше. Хоча, якби він був моїм учнем, я б звав його Дмитром.

Дядьки на антикварному ряду були різними, але всі мали хитрі очі. Мені чомусь здалося, що вони повинні бути колишніми військовими. Не тими, що зараз воюють, а тими, що армію розпродували. Цікаві це були люди, готові говорити зі мною як з покупцем, але коли я заводив мову про вільне місце, пояснював, що вчитель історії, який утратив роботу, проте маю вдома чимало старих речей, закривалися, як мушля.

Урешті один порадив узяти столика та й стати собі скраю. Мовляв, це ж не територія базару, а просто вулиця, тож «що тут такого»? Так я й обіцяв зробити вже днями. Балакучий товстенький чоловік навіть розповів мені про бороданя-антиквара в іншому кінці ряду, що той, мовляв, на вигляд 60-річний, але має дружину-студентку. Нащо мені була потрібна ця інформація, я не знаю, але я чемно подякував. За час спілкування з цими людьми я зрозумів, що антиквари не дружать і не надто діляться інформацією.

Коли повернувся до машини і поїхав за місто, то побачив «Ниву», яка мене наполегливо переслідувала. Урешті чорний джип Дімона притис переслідувачів біля лісопосадки, а я спокійно поїхав далі в село, намагаючись не думати про історію з «Нивою» і про виховну роботу, яку зараз повинні були б проводити хлопці Дімона.

Я мав свої справи, найперше, заїхати до сусідки. Вона повинна була підготувати якусь інформацію, тобто, згадати. І мене чекав приємний сюрприз. Жінка виявила в себе старий підсвічник і хотіла грошей. Я дав.

Опісля підказала, до кого сходити. Я почав свої походеньки по гостях.

***

Останні кілька днів перед вихідними я лиш те й робив, що їздив по бабусях нашої об’єднаної громади. Я думав, що буде тяжко, що ніхто не говоритиме зі мною, але виявилося, що навпаки. Стареньких покинули діти, виїхали з села, і дідусям-бабусям потрібне було спілкування. Як педагог з роками практики, я міг їм це дати, а ще міг дати гроші. Люди завжди хочуть грошей, і це допомагало отримати сякі-такі речі старовини, яких у мене ставало все більше. Це була лише поверхова робота, але перш ніж вийти на потужних гравців, треба було стати зі столиком на базарі, а на тому столику я повинен був щось представити людям.

Не знаю, чого я більше набирався за ці три дні поїздок: всякого непотребу чи вражень? Я проїхав бо бабцях і дідусях не лише нашої об’єднаної громади, а й по сусідніх селах. Ситуація була гнітюча. У мене піднявся тиск.

Я немов зазирнув всередину України, немов відхилив одяг людини і подивився на тіло. Так, стояли по вулицях і багаті будинки, але у більшості люди були бідні, розповідали про життя, скаржилися на владу і на дороги. Хтось хотів більші зарплати і пенсії, хтось – освітлення на вулиці, хтось хотів повернути молодість, а хтось просто отримати гроші за паї, бо отримані перед цим уже давно були витрачені. Хтось мене розпитував за карантин, когось цікавили майбутні вибори, а один дідок дуже допитувався, за кого я проголосую, і продав мені медаль, лише коли я таки вгадав його політичні вподобання.

Усе таки більшість людей хотіли звичайного: гарної погоди, щоб зійшла розсада, щоб була сила в руках, щоб можна було поратися по господарству і ще пару років потримати корову. Але й тут були нюанси, бо якщо в одному селі я помітив багато вільної землі на березі, яка гуляла, то в іншому селі люди скаржилися на брак пасовищ…

Раз мене навіть спіймала одна сільська головиха, чи то пак, староста, адже її село увійшло до однієї з об’єднаних громад у районі, і вона стала старостою, представляла інтереси селян в центральній садибі. Громадою ж керував голова, який був уже над всіма селами. Так-от, ця пані з зачіскою у формі вазона на голові колись була вчителькою історії. До цього, зважаючи на її погляди, я припустив, що вона була комсомолкою, піонеркою і ким там ще? Проте у неї були деякі речі старовини, які я хотів придбати, тому терпляче слухав її, роблячи зацікавлений вигляд. У цій жінці дивним чином поєднувалася ностальгія за радянським минулим і віра в світле майбутнє незалежної України. Вона хотіла робити освітлення в селі і, водночас, вибивала якісь грантові кошти на сільський проект, суть якого полягала в поєднанні спортивного залу і бібліотеки. Також вона обіцяла зводити мене до місцевого переселенця, який за селом поставив вулики і зайнявся своєю справою.

«Як оце ви» – сказала вона мені, геть вибивши ґрунт з-під ніг.

«Що значить «як оце ви»? – думав я, але продовжував слухати. Зрештою, мета таки була досягнута, ця енергійна пані продала мені, що я просив, а це була стара попільничка і самовар. Не те, щоб цей самовар мені був дуже потрібний, та я вже міркував навіть про те, як розташую на столику великі та дрібні предмети, і це теж мало свій сенс.

Три дні минуло в шаленому ритмі. Це термін, який я сам собі поставив. Завтра, тобто  в суботу, я планував вийти на базар і поставити свій столик, а далі заприятелювати все ж з антикварами. Окрім того, потрібно було купити костюм і навідатися до деяких осіб, про яких вже чував, нібито вони тиняються селами з металошукачами. Про це мені теж розповіли під час моїх поїздок від хати до хати. І ці шукачі пригод були зовсім випадкових професій: журналіст, міліціонер, господарник. До всіх трьох поїздку треба було планувати серйозніше, ніж до бабусь. Тут вже мав би прикривати Дімон з компанією. А далі згадав я, як учитель історії і людина, що має знайомих археологів, і про тих, хто відлякував своїми темними справами. У минулому житті я про таких людей не думав, тепер – так.

Повертаючись увечері до хати, я забігав у своїх роздумах і мріях далеко наперед і думав, скільки потрібно було грошей, щоб відродити село? Хоча б одне. Навколо деяких сіл були поля, там працювали потужні господарства, але їм було байдуже до селян. Так, вони платили за паї, але чи рятувало це ситуацію. Я пригадав, як колись у рамках освітнього проекту з усесвітньої історії шукав інформацію про індіанців і натрапив на відео далекобійника в ютубі. Він випадково проїжджав індіанську резервацію і зайшов зняти відео. Звісно, тяжко було бачити, як вмирає індіанська культура. Зараз я думав про українську культуру, про ті пафосні слова, що ми читаєте з дитинства у книжках наших класиків, про село як «колиску нації». Але село занепадає, а там, де ще животіє, його труять гербіцидами і преміксами. Проїжджаючи повз одну школу, я відчував неймовірний сморід. Виявилося, що то поряд господарство одного з досить відомих людей. Гаразд, зараз карантин, але як діти займатимуться у цій школі згодом, коли уроки відновляться? А ця дорога? Та невже уже не можна заасфальтувати її як слід?

Найболючіше було бачити в деяких селах покинуті хати, як покинуті вігвами індіанців. Хто були ті родини, що жили там? Чи отримав той рід продовження, нехай не тут, а в місті?

Мені схотілося враз заробити багато-багато, скупити всі ці хати і поступово відродити все село. Я б запрошував у ті хати жити молодих батьків, різних фахівців. Ким би я тоді був? Якщо скупив би село, то, мабуть, поміщиком? Я посміхнувся, от вона жага влади. Старовинний кухоль продав за гроші, але вони були лиш засобом, ураз схотілося влади, повної. Ще одна вада людей, як і жага грошей.

Приїхавши до хати, виклав у кімнаті все, що мав на розкладний стіл, який збирався завтра виносити на базар. Навіть не задавався питанням, чи вдасться. Урешті, сфотографував все розкладене і надіслав Роберту, хай оцінить зовнішній вигляд. Усе таки це початок і хотілося комусь похвалитися. Я вже за ці дні раз списався з ним по Інтернету і переговорив щодо розвитку своєї ідеї, для якої і просив контакти бандитів одразу після нападу на мене. Думаю, він гадав, що я здурів. Поза тим зголосився співпрацювати.

***

Перший день на базарі приніс свої результати. Я дещо продав, завів знайомих, дещо придбав. Бо, як виявилося, в процесі карантину люди збідніли ще більше і несли віддавати все старе і цінне, що знаходили. Я пропонував людям за те, що вони приносили більше, ніж мої сусіди-антиквари. Раз мало не отримав у ніс, але потім, коли той антиквар пішов купувати цигарки і повернувся з розбитим носом (Дімон спрацював добре), мене одні стали побоюватися і сторонитися, інші – навпаки – лізли в друзі. Влада і можливості…

Увечері я підбивав дебет-кредит. Виходило в мінус, але небагато. Власне, столик на базарі був як засіб для мети, а не мета. Метою у мене було підім’яти під себе чорних археологів, щоб здавали знайдене саме мені. Я б вже передавав Роберту, або збував сам. Не для столика на базарі мені потрібен був захист бандитів.

Дзвонила мама, дзвонила Вероніка. Вона хотіла поговорити, я дав їй таку можливість, а вона, в свою чергу, не лаялася і не критикувала. Цікаво, невже залишена їй і тещі сума вплинула на них таким чином? Навіть якщо так, я був готовий продовжувати. Обіцяв, що ще побачимося, розповідав про мрії зробити в селі зелений туризм. Про поміщицькі плани не казав, зелений туризм – це саме те, що звучить позитивно. Тож цього досить.

За якийсь час до мене навідався бравий хлопець, якого знайшов мені Дімон. Юнак вилікувався від наркоманії, ходив до якоїсь церкви і паралельно співпрацював з Дімоном. Інколи люди поєднують у собі непоєднуване, але таким вже є наше життя. Я визначив з ним суму і наказав починати негайно з обіду. Сам тинявся двором, визначаючи, що і де треба скосити, де залатати паркан, а де підмазати хату ззовні і підфарбувати. Хата немов сама вдихнула у себе життя, а я лише був інструментом у її руках.

Знову заморосив дощик, немов скроплюючи мої рішення. Я пригадав, з чого все починалося, пригадав першого незнайомого гостя, пістолет якого тепер носив з собою і пригадав його розповідь про те, що спершу сервізи княгині ховали десь під землею, поки не почали будувати нову хату. Може, коли я знайду тут десь під землею ще сховок?

Я засміявся сам до себе і потягнув хвору ногу в хату, шукаючи очима Кота, якому хотів дати купленого дорогого корму. Адже це вам не пес, що любить усіх господарів, це кіт, а у цих тварюк любов ще треба заслужити.

2020 р.

Друкується з: Вівчарик Н. Хата з секретом / Н. Вівчарик // Душа землі – в людському слові: зб. творів лауреатів Всеукраїнського конкурсу кращих творів на сільську та аграрну тематику ім. Григора Тютюнника. – К.: Самміт-Книга, 2020. – С. 110–134.

 Буду вдячний за коментарі та поширення :) Вам секунда роботи, а я буду знати, що хтось читає і реагує