Території руйнації (апокаліптичне, навіяне темою коронавірусу)

Аскольд вимкнув телевізор, перервавши випуск чергових екологічних новин. У кімнаті враз стало тихо, лиш монотонно гудів фільтр очистки повітря.

Поглянув на речі, що були розкладені на готельному ліжку. Здавалося, що він пограбував музей. Тут було те, з чим люди колись, до цих різких кліматичних змін ходили в ліси у турпоходи: від запальнички і ножа до компаса і похідного килимка, від сокирки і сірників до шнурків і клейкої стрічки. В принципі, Аскольд був готовий до роботи. І до ризиків. Про це свідчили дві речі: киснева маска та старий «Кольт» з пороховими патронами, а це була вкрай стара для сучасного світу зброя, яку вже давно замінили лазерні та звукові пістолети. Окремо збоку лежав бронежилет – дуже легкий, але надійний, з якогось нового матеріалу, його не брали ножі і пістолети. Подумавши, він також поклав на ліжко і другий пістолет – «Беретту».

Ще раз пробіг поглядом по речах, перевірив чи закрите вікно, а тоді приставив стілець до готельних дверей. Ззовні на його дверях висіла табличка «Не турбувати», проте перестрахуватися ніколи не завадило. Зайшов у ванну кімнату і поглянув у дзеркало, звідти на нього дивився 40-річний непримітний чоловік: звичайна стрижка, обличчя без особливих прикмет, щоправда трішки поламані вуха, а от ніс після пластики таки вирівняний. Чорні очі горіли внутрішнім вогнем, видаючи в ньому мисливця. Саме під таким нікнеймом знаходили люди його оголошення у інтернеті. Хоча сам Аскольд інколи сумнівався, чи відповідає таке інтернет-ім’я суті справи, адже мисливці висліджують жертву, щоб вбити, а він виконував більше роль собаки-помічника, який мав лише вистежити жертву, щоб принести господарю, у його випадку – замовнику. Робота траплялася нечасто, бо коштувала надто дорого для простих громадян. У інший час Аскольд – звільнений у запас військовий – працював тренером з дзюдо, звісно, про його нове досить специфічне заняття ніхто не знав.

Він сплюнув в умивальник, як це робив на тренуваннях. Перебитий на змаганнях ніс інколи трохи шумів, та після пластики вже не заважав дихати. Враз хвиля люті охопила Аскольда і він щосили вдарив по дзеркалу, порізавши пальця. Вилаявся на себе, замотав руку бинтом і повернувся до ліжка. Закрив вуха навушниками, увімкнув класичну музику і спробував заснути.

Ранкова зустріч у сірій мряці. Неголений чоловік у картузі, курячи просто в салоні авто, віз Аскольда до межі, де закінчувалася житлова зона і починалася територія руйнації. Так журналісти охрестили непридатні для життя місця на планеті. Таких територій налічувалося вже півсотні і деякі були дуже великими, найбільша, здається, до 65 тисяч квадратних кілометрів і розміщувалася в Африці. Це вселяло в людей жах, адже така площа могла вмістити котрусь з європейських країн.

Утворилася така територія і на схід від України, одразу за Донбасом. Військовий конфлікт, що тривав десять років, зразу вщух, бо на геополітичну площину вийшли серйозні екологічні проблеми. Адже території руйнації – це були мертві плями на тілі планети. Саме туди прямував Аскольд.

Мисливець замислено розмотував порізану руку. Під бинтом не було ніякого порізу. Все зажило за ніч, в принципі, як завжди. Його організм інколи просто неймовірно швидко відновлювався.

Аскольд поглянув у вікно, де пропливали у вранішній імлі яскраві вивіски магазинів та всіляких організацій, вони проїздили будівельні майданчики, де з нового легкого матеріалу дуже швидко будували нові будівлі. Загалом, на ще придатних до життя територіях панувала цивілізація, там розвиватися небачені технології, от лише екологічних проблем вони не вирішували.

Пасажир ковзнув поглядом по потилиці таксиста. Таких, як цей мовчазний водій, в Україні називали чорними таксистами. Вони не працювали у відкриту, не афішували свою роботу, як і Аскольд. Але за великі гроші такі водії готові були відвести кого завгодно до межі, до тієї території, з якої, можливо, і не поверталися. Як правило, клієнти чорних таксистів мали проблеми з законом. Тому краще було обом мовчати.

Аскольд тримав між ногами важкий наплічник, а у руках парасольку. Люди навіть у страшні для планети зміни залишалися людьми, тож до територій руйнації почали стихійно звозити сміття. Цей рух набрав неймовірних масштабів. До межі везли вантажівками сміття і сипали просто на купи. Межа – це була така собі умовна нечітка лінія, кордон, що окреслював велику пляму на тілі Землі, де трішки бракувало кисню, де сильніше світило сонце крізь озонову діру і де поступово вмирали всі рослини і тварини. Тепер не прикордонні пункти визначали межі територій, а ці сміттєві кордони, які окреслювали території руйнації, де по один бік була смерть, а по інший панувало життя. Хтось пропонував на кордоні виставляти охорону, але насправді практично ніхто, крім божевільних, самогубців і злочинців не прагнули потрапити в зону руйнації.

Віддавши гроші водієві, Аскольд попрямував до сміттєвої гори і став просто дертися на неї, намагаючись ступати так, щоб не провалитися і не поранити ногу. Спеціальне взуття з металевими підошвами захищало стопу та все ж…

З вершини сміттєвої гори піднялася хмара чайок і Аскольд сховався під парасолькою, щоб не забруднитися. Чорний таксист спостерігав за ним, поки чоловік не зник з поля зору по той бік гори. Водій поглянув на годинник, побачив, що якраз час приїзду нової вантажівки зі сміттям і поспішив ушитися звідси, щоб його менше бачили.

У цей час Аскольд вже сходив зі сміттєвої гори, ступаючи на територію руйнації. Він ніби з весни увійшов у літо. Повітря стало теплішим і сухішим, мряка десь поділася, як і чайки, які залишилися по той бік. Здавалося, що території руйнації були вкриті невидимим скляним ковпаком, який хоч і пропускав повітря і живих істот, проте всі, хто піклувався за своє життя, воліли сюди не потрапляти.

Мисливець зняв чоботи і поставив біля сухого пенька. Здалося, що він зійшов з якихось гір до берега висохлого моря. Сіра земля впереміш з піском була голою, без рослинності. Аскольд також зняв куртку і залишив усе просто біля межі. Взувши зручні кросівки, він закинув рюкзак на плечі і попрямував уперед, звіряючись з компасом, до міста-привида попереду на пошуки доньки замовника.

Декілька разів вдягав кисневу маску, але в цілому, дихалося легко. На тренуваннях він спеціально займався у масці, схожій на намордник, привчаючи організм до браку кисню і організм абсолютно нормально на це реагував. Цим мисливець і відрязнявся від інших людей, які поховалися в містах від територій руйнації і активно розробляли все нові й нові кисневі маски.

Місто попереду здавалося якоюсь примарою. Навколо нього не росла зелень, не височіли дерева, тож будівлі було видно як на долоні. Пройшовши певну відстань, мисливець наткнувся на висохлий муміфікований труп, наполовину засипаний піском.

Уповільнюючи крок, мисливець став приглядатися до кожної будівлі у бінокль: ніде ніякого руху. Лиш вітер туди-сюди ганяв якесь сміття. Звіривши час, Аскольд пішов далі, на всяк випадок перевіривши, чи на ньому бронежилет. За 800 метрів від міста він підняв руки, у одній з яких була пляшка з водою, адже попри те, що території руйнації були безлюдними через небезпеку для здоров’я, очікувати можна було чого завгодно. Хоча мисливець проявляв необачність якраз для того, щоб його помітили, бо дуже хотілося зустріти тут таку ж людину, як він. Це б дало надію на майбутнє планети, а так за прогнозами науковців виходило, що території руйнації можуть розростися на всю планету…

До перших будинків Аскольд підійшов без пригод. Це була заправка. Поряд супермаркет. Всюди тихо, жодної рослини, а тим більше тварини чи людини. Жовтів вигорілий колись зелений банкомат. Неподалік стояв автомобіль з побитими вікнами. Де він тут знайде її, цю дівчину? Хібащо висохлий труп.

Це вже вп’яте Аскольд отримував завдання інтернетом. До цього він шукав двох дорослих, одну дитину, одного юнака. Рідні заплатили дуже гарні гроші за пошуки людей, але мисливець знайшов лиш висохлі трупи. Мумії притягнув рідним, щоб поховали по-людськи. Адже на території руйнації за трупами навіть рятувальники не хотіли йти, як писали десь в інтернеті журналісти, бо «там на території руйнації пахло смертю».

Насправді ж це просто був запах пилюки. Мисливець за деякий час призвичаївся до нього. Вища температура повітря, відсутність рослин призводило до запилення всього навколо – будівель, покинутих машин, пам’ятників, власне, самої дороги.

Проминувши автозаправну станцію, Аскольд зайшов до супермаркету, бо це був такий собі ритуал – починати пошуки з магазину. Двері скрипнули, прочинилися і застрягли, так і залишившись відкритими. Полиці в магазині були напівпорожні. Мабуть, коли почалася тривога, власник магазину трішки встиг забрати товару з собою. Наскільки це було безпечно – забирати у живі зони товар з території руйнації? – подумав Аскольд. Він узяв шоколадний батончик і розпакував. Той був сірий і почав розсипатися як пересохлий пластилін. Також мисливець узяв пачку цигарок, щоб лишити щось на сувенір, але вони були немов вата – і сама коробка і цигарки всередині. Врешті покинув це все та вийшов, щоб запустити міні-дрона, знаючи з досвіду, що акумулятори тут теж сідають швидше.

Картинка на екрані врешті стала чіткою і мисливець почав досліджувати місто, йдучи повільно вперед вулицею. Всюди було тихо і моторошно, а дрон повільно летів, не помічаючи нічого надзвичайного. Мабуть, згубна дія території посилилася, бо дрон почав розряджатися пролетівши всього декілька кварталів. Перш ніж він згас і просто упав з неба, Аскольд помітив завдяки оку тепловізора оранжеву пляму в одній з будівель. Зафіксувавши в голові карту, яку показував екран, він покинув вже мертвий пристрій і пішов до будівлі. Невже цього разу вдасться так швидко і легко заробити гроші та ще й знайти людину живою?

На бігу до будівлі приготував зброю, адже дівчина дівчиною, проте у що насправді могла перетворитися донька впливового у всьому Східному регіоні країни політика, він не знав. Та, власне, ніхто не знав як території руйнації впливають на людей. Всі відлюдьки чи злочинці, потрапляючи сюди, одразу прагнули повернутися, але вмирали на межі двох територій, бо їх організм надто швидко руйнувався. Аскольд чув про декількох таких як він феноменальних людей, які спокійно могли вештатися територіями руйнації і їх організм був якимсь чином до цього адаптований. Тому мисливцю і платили так багато.

Будівля була покинутою, але не пустою. Очевидно, автоскладальний завод. Тут стояли запилені меблі було видно залишки чийогось життя у деталях: відкриті шафки для перевдягання робітників, залишені кросівки, пляшка солодкого напою…

Поки у пам’яті не розвіялася карта будівлі, він рухався до того приміщення, де камера тепловізора побачила щось живе. Минаючи ряди якогось приладдя, купи металобрухту і сортувальні лінії (Аскольд це зрозумів якраз через те, що над лінією висіла відповідна табличка), він втрапив у новий цех і, скрадаючись тихо, наскільки дозволяв рюкзак і все, що мав з собою, почув як десь гупнули двері. А чому б не піймати невідомо-кого просто зараз? – подумав мисливець і швидше попрямував на звук.

Година, проведена на заводі, пройшла намарно. Спершу намагався переконати себе, що то вітер грався дверми, але в одному місці в пилюці таки був помітний невеликий слід від взуття. Шкода, що апаратура вкрай швидко вийшла з ладу: схоже територія руйнації все сильніше діяла на всю електроніку. Під час своєї першої подорожі у таку зону він увесь перший день полювання використовував тепловізор, перш ніж той вийшла з ладу.

З вікна другого поверху Аскольд уважно розглядав місто. Поряд виднілося дві високі споруди – водонапірна башня і церква. Релігійна споруда мала досить гарний вигляд, виблискувала в променях вечірнього сонця і мисливець інстинктивно відчув бажання піти до неї і переночувати саме там.

Вже надумавши спускатися з цього оглядового заводського майданчика, він узявся за поручень, який одразу ж відвалився від стіни, і Аскольд, втративши рівновагу, почав падати, але і сходи були вщент роз’їдені корозією, бо провалилися під вагою чоловіка і він звалився додолу практично з двоповерхової висоти.

Згрупувавшись, Аскольд приземлився як слід, але, схоже, ногу таки трохи підвернув. Знявши взуття, він міцно забинтував стопу, яка вже стала підпухати на очах, так-сяк натягнув кросівок і сердитий за свою необачність пошкандибав до церкви, поки завод не розвалився остаточно і не поховав його тут таки в зоні руйнації.

Наближаючись до церкви, Аскольд думав, що якби він переховувався на цих територіях, то жив би саме тут, адже церква мала зручне розташування і здавалася досить надійною спорудою. Усередині було напрочуд прохолодно, не так парко як надворі чи на заводі. Коли мисливець дійшов сюди, шкандибаючи, то вже добряче звечоріло і потемки не можна було розгледіти все внутрішнє убранство культової споруди. Аскольд примітив збоку від входу сходинки вгору і, знову наготувавши зброю, повільно рушив ними. Сходи були вузькими і він ледь міг протиснутися з рюкзаком вгору, але лишати всі свої припаси не ризикував. Час від часу він спинявся і прислухався. Серце стало гупати частіше, бо відчуття було таким, ніби десь шкребуть миші і прислухаються у свою чергу до мисливця. Сходи були заокруглені, повертали так само як стіни, отже, це була немов будівля в будівлі, а по колу якраз йшли сходи. От лише куди? Вийшовши на невеликий майданчик, Аскольд спинився перевести дух, перш ніж підніматися далі. Сперте повітря і обмежений простір трохи тиснули на мозок. Він притулився до стіни і враз провалився у потайний хід.

Аскольд врешті збагнув, що шаруділо за стіною: там йшов паралельний хід. Недарма церква здавалася такою великою ззовні і такою маленькою всередині. Отже, тут було декілька шарів стін. Невеликі слабкі руки схопили його і приставили до горла лезо ножа. Запах поту був змішаний з ледь відчутними парфумами. Дихання незнайомки лоскотало вухо. Через великий рюкзак за спиною мисливця вона стояла трішки збоку і він вже давно б міг або вистрелити у неї, або елементарно викрутити руку нападниці, однак нічого цього не робив, десь в глибині душі радіючи, що врешті знайшов те, чого шукав – такого ж незрозумілого мутанта, як і він.

– Спокійно, я просто виконую завдання твого батька, – сказав Аскольд.

– Кинь пістолет, – досить строго проговорила дівчина і мисливець підкорився.

Вона сопіла, очевидно, не очікуючи, що дорослий чоловік, схожий на екіпірованого солдата з якогось фільму так швидко послухається. Аскольд вирішив допомогти.

– Можемо все обсудити, тільки відпусти мене і все обговоримо, – сказав він, намагаючись здаватися зляканим.

– Добре, кинь пістолет і відійди повільно туди, – і вона штовхнула його убік.

Аскольд відійшов на те місце, звідки відкривалася потайна частина стіни.

– У мене є їжа і ліки. Давай я передам тобі. Якщо ти погодишся передати батькові якусь вістку, я піду без конфлікту. Він хоче знати, де ти, – сказав Аскольд і це було зовсім не те, що він мав би робити у таких ситуаціях.

Дівчина була вже не маленька, але й не доросла. Трохи брудна, у якомусь лахмітті, що ховав її стан, із ножем у руках вона мала якийсь стильний вигляд войовничого підлітка-максималіста.

– Мій батько мені не батько. Скільки він тобі заплатив?

– Ну, достатньо, щоб ризикувати життям у цій зоні смерті ради пошуку його доньки.

– Він любить лише гроші! – вигукнула дівчина.

– Послухай, я ж не вивчав історію ваших родинних стосунків. Але мені здається, якщо він уже заплатив за тебе багато грошей, значить ти йому цінна.

– Все зовсім не так!

Звук її голосу полетів кудись вздовж сходів угору. Запала мовчанка, та мисливець її порушив.

– Може розведемо багаття і посидимо тут десь у дворі? Якщо ти втекла на територію руйнації пару днів тому і досі не вмерла, то мені цікаво буде з тобою поспілкуватись.

Дівчина вагалася, тоді кивнула. Якось незграбно нагнувшись, вона підняла пістолет і показала ним у бік сходів.

Аскольд хвилювався лише за одне: щоб вона випадково не натисла на спусковий гачок. Тому рухався показово повільно. Вийшовши з церкви, вони опинилися в цілковитій темряві. Тут навіть не світили зорі. Лиш через імлу і пилюку проглядався місяць так, немов небо було великим склом, яке давно ніхто не мив, а місяць – ліхтарем, що намагався зазирати через те скло у кімнату.

– Ого, – сказав мисливець.

Після його останнього походу на територію руйнації тут стало все ще гірше.

– Це прокляті землі, скоро тут небо упаде на землю. Тут все не так.

Він промовчав, бо сперш треба було розпалити багаття, щоб освітити хоч трохи простору для себе. Шостим чуттям мисливець відчував присутності ще когось. Апаратура тут була безсила, доводилося покладатися лиш на власні рефлекси і вміння. Однак, десь в душі була радість, що ці території не приречені, якщо є він і ця дівчина. І ще хтось десь поряд, кого він не може поки побачити, але агресії від стороннього він не відчував зовсім, тож припускав, що це може бути тварина. А саме тварин він дуже хотів побачити на цих територіях руйнації найбільше.

– Аскольд, – сказав він, порушуючи безладний слабкий тріск багаття.

Прадавній вогонь таки горів на цих територіях, хоч кисню тут і бракувало. Та все ж вогню не потрібні були складні електронні механізми, батареї, пальне. Він просто горів.

– Людмила, – сказала дівчина.

– Ого, в сучасному світі так дітей не називають!

– А як називають?

– Ну, переважають іспанські, італійські імена. Я не знаю, але слов’янських стає все менше…

Тріск багаття заполонив простір, язики полум’я грали на їх обличчях. Вона намагалася повільно їсти подорожню кашу швидкого приготування, залиту окропом, але помітно було, що дівчина голодна і ледь стримує себе.

Аскольд навчився тамувати спрагу і голод. Інколи він запитував себе у дзеркалі, чому його Бог зробив таким витривалим? Для чого? З якою метою?

– Чому ти сюди прийшов? З якою метою? – запитала враз вона.

– Я ж відповідав.

– Ні, я тобі не вірю. Ніхто не йде сюди зі своєї волі чи за гроші. Адже всі тут помирають. Тому можна просто не встигнути витратити зароблене. Тебе змусили?

– Та ні… Знаєш, я займаюся бойовими мистецтвами. То там є вислів: у самурая немає мети, лише шлях. Отож і я просто йду шляхом, бо поки можу. Ноги ходять, – потер Аскольд розтягнуту зв’язку, яка практично перестала боліти.

–  У школі нас вчили, що раб – це той, кого женуть батогом на роботу, погано годують і в будь-який момент можуть вбити. У сучасному світі нас роблять рабами за допомогою спеціально створених багатіями законів, силових структур, комунальних послуг і, перш за все, за допомогою грошей. Такими є мегаполіси планети. Я думала загубитися десь, втекти від батька і жити власним життям з Гріном. Але коли батько створив ту лабораторію, коли вперше виявилося, що моя кров особлива…

– Стоп-стоп, який Грін? Яка лабораторія? – почав напружуватися мисливець.

– Ну, ти ж змушений був здавати кров і проходити обстеження після того, як утворилися території руйнації?

– Всі проходили.

– Так, і фактично весь цей глобальний медичний огляд запустив мій тато. Але не заради безпеки людей. А з корисливих мотивів. Він шукає ту кров, яка здатна протидіяти цьому агресивному середовищу.

– У тебе п’ята? – раптом чи запитав, чи ствердно сказав Аскольд.

Дівчина закивала, відставила миску і втупилася у вогонь.

– Коли ми дізналися з Гріном, що я вагітна, він просто прибрав його, як комаху. Розумієш? Як комаху. А мене хотів пустити на досліди. І я втекла…

Аскольд прокручував усе почуте в голові. Врешті йому потрібні були підтвердження. Вихрем пронеслося безліч думок, одна за іншою і кожна змітала все його майбутнє життя і ставила під удар будь-які плани.

Схопивши запасний пістолет, він скочив на ноги і наставив його на неї.

– Роздягайся, – скомандував він.

Юна бунтарка немов змаліла і зіщулилася.

– Навіщо? – запитала злякано.

– Я хочу переконатися, що ти не брешеш… – рішуче говорив Аскольд.

Неохоче і засоромлено Людмила скинула плащ, що більше нагадував лахміття. Про перший пістолет Аскольда, який був при ній і лежав десь в темряві, вона й не думала. Дівчина була в штанах і якомусь светрові, тож одяг прикривав її стан.

– Не буду, краще застрели, – вперто вимовила.

– Я просто найманець мала, просто найманець. Я хочу знати, вагітна ти чи ні. Якщо ти не хочеш, то пристрелю. Якщо вагітна, то обох, – акцентував на останньому слові мисливець.

Дівчина сіпнулася і почала стягувати спершу светра, а потім спустила ніяково штани, лишившись практично голою. Живіт дійсно був опуклий, ненабагато, але опуклий.

– Одягайся, – скомандував Аскольд, всівшись назад на місце і заклякнув, як мумія.

Враз на нього навалилася відповідальність, яка тяжко притисла його до землі. З одного боку, він шукав людину, подібну до себе, яка б могла жити в цих дивних умовах руйнації, яка б мала імунітет. З іншого боку, він не планував пов’язувати з цією людиною, яку хотів знайти, життя. Але ця мала, схоже, влипла, при тому, що вона була більш досконалим створінням, ніж він, адже могла дати цьому світу нащадків з імунітетом, як у неї.

– Нам треба вибиратися звідси. Це погане місце для життя майбутньої матері… – замислено сказав Аскольд

Дівчина вдяглася і сіла біля багаття, підібгавши ноги. Тікати всерівно було безглуздо.

– Мені не можна. Там батько. Він хотів і мою ще не народжену дитину досліджувати…. – поглянула вона в пітьму, у бік живої території.

Мисливець махнув рукою, немов просячи її припинити говорити.

– Давай так, я маю гроші. Я маю багато грошей. І в світі мегаполісів, де живе багато безправних і психічно неврівноважених це плюс. Там можна все. Ми спробуємо тебе запхати у якусь тиху країну, подалі від батька і міської метушні. Але для цього треба вийти з території руйнації, але не тут виходити, де я заходив, а набагато далі, в іншій зоні. Думаю, тут мене вже чекає замовник, твій батько….

– Нащо це тобі?

Аскольд дістав гаманця і витягнув звідти потерте фото.

– Бачиш, це моя мама.

Дівчина нахилилася до вогню і розглядала фото милої білявої жінки з добрими очима.

– Вона була медсестрею в медичному центрі, коли там розгорівся скандал про клонування людини. Ну, ти пам’ятаєш, це було в 2025 році?

– Тоді я ще була геть маленька.

– Та ти й зараз не надто велика, – зазначив Аскольд.

Подумки він повернувся до тих років.

– Мама покинула ту роботу, страховка закінчилася, сутужні були часи. Врешті вона познайомилася по інтернету з австралійцем і він переїхав жити сюди, бо в Австралії саме починала утворюватись територія руйнації, але люди ще цього не усвідомлювали, просто хворіли, вмирали. Думали, що то радіація. Власне, той чоловік став моїм батьком. Він працював в Австралії у радіаційних зонах. Можливо тому… Можливо тому я таким став…

– Як я?

– Як ти…

– Але ж ми сильні.

– Ну, як сказати. Принаймні територія руйнації на нас не діє. Але… Але знаєш… Моя мама хворіла. Рак, – Аскольд якось рефлекторно стиснув сильніше руків’я пістолета. – Навіщо це мені, якщо з цього ніякої користі… Я весь час думав тоді, а що якби я зробив їй переливання своєї крові.

– Співчуваю… Але, знаєш. Спершу нашу групу крові визначають як четверту, це вже мій батько розробив аналізи в лабораторії, які виявили ту невелику зміну в крові, що все змінює, – сказала дівчина.

– Я просто до чого?

Обоє змовкли. Аскольд не закінчив, міркував про своє.

– Ти ж не міг її врятувати…

– Потім я одружився і в дружити теж був рак. Я вже був розумніший, доросліший, проте я знову нічого не міг зробити. Хоч своєї крові їй таки дав, ну, дружині. Коротше, знаєш, спробуємо врятувати тебе, може твоя дитина матиме якусь особливу формулу крові, яка допомагатиме іншим…

З багаття враз вилетіла іскра і впала поряд з рукою Аскольда. Він пальцем загасив її, а тоді облизав обпеченого мізинця.

– Я не хочу, щоб моя дитина була месією. Я хочу просто мати дитину, – сказала з притиском дівчина.

– Це ти потім сама вирішиш. Ти ж мати.

Ранок двоє подорожніх зустріли далеко за містом, у якому ночували. Вони рухалися, як уявляли собі, на північ, вздовж кордону між територією руйнації і територією життя. Слід було вийти зовсім в іншій частині країни до житлових зон. А там вже Аскольд знав як діяти. Він і так звик вести подвійне життя, то чому б не навчити цьому цю малу. Повітря ставало все густішим і бруднішим. Вони бачили лише жовтий запилений краєвид. Мисливець вже не мав зацікавленого погляду, не шукав когось живого, адже тепер будь-хто живий становив би йому загрозу. Він немов врешті отримав замовлення, на яке чекав все життя. І це замовлення було безцінне. Не від котрогось з родичів суб’єкта, якого треба знайти, а від самого Всевишнього. Перед його очима стояли обличчя матері і дружини, він час від часу перевіряв, чи при ньому два пістолети і чи поряд дівчина, яка не могла йти так швидко як мисливець.

Назарій ВІВЧАРИК, 2020. Оповідання до майбутньої авторської збірки
*попередні книги ТУТ.