Олександр Вівчарик на Майдані

Ветеран-журналіст з міста Сміла, що на Черкащині, Олександр Вівчарик, поділився своїми споминами про те, що довелося побачити і пережити у Києві наприкінці 2013-го на початку 2014 рр.

...Ми сиділи в середині грудня 2013-го, ввечері, біля вогнища на Майдані в Києві. Ми приїхали з різних куточків України. Дехто, стомлений, схилившись, дрімав, дехто — зігрівався чаєм, а хтось, як я, просто підсів до гурту, щоби поспілкуватися.
— Я переконаний, що наш Майдан — унікальне явище в світі. Ми, українці, не боремося проти когось чи за щось корисливе. Ми боремося за Україну! — говорив до мене із запалом юнак з характерною поліською говіркою, дізнавшись, що я журналіст. — Ви, приміром, приїхали з Черкащини, я — з Овруча. Он сидить мій побратим, він з Каховки. Чому ми всі тут? Чого хочемо? Думаю, одного: щоби нас не тримали за бидло. Ми — люди! Тому й зібралися тут, щоби відстояти свою гідність і Україну. Адже влада продає її оптом і вроздріб...
— Сергію, на варту! — гукнув раптом якийсь міцний парубійко. Мій співрозмовник зірвався і побіг. А я ще довго сидів, дивився на вогонь і міркував над словами молодого поліщука. Справді, де ще у світі сотні тисяч людей двічі за десять років виходили на головну площу своєї столиці, щоби продемонструвати владі, що вони не раби, і їх не можна ламати через коліно?!
Я згадував попередні дні: на Майдані — буденна суворість. Ейфорія вихлюпується, коли приходять сотні тисяч, коли звучить музика, виступи промовців. Для тих, хто там постійно, — це важка щоденна праця.
Тодішні грудневі настрої мене надихали. Майдан набирав сили. Він нуртував, розтікався по Києву ручаями колон і груп мітингувальників, майорів кольорами Національного прапора, співав, облаштовувався, вірив, вимагав і сподівався. Він — різнокольоровий, розбурханий, рухливий — немов промовляв до всіх словами Василя Симоненка: «Народ мій є! В його гарячих жилах Козацька кров пульсує і гуде!».
Пригадався романтичний, іронічний і дещо наївний Помаранчевий Майдан. Та нинішній, 2013-го, суворий і організований. 2004 року молилися на двох лідерів і вірили у швидкі зміни на краще. 2013 року стояли за Україну і майбутнє навіть не своє, а своїх дітей. Тут не сповідували ідею «Мойсея», а добре знали: краще швидко не стане, попереду важка, напружена боротьба мільйонів, яка вимагає організованості, самовідданості і навіть жертв.
Тому так багато людей не сприйняли закликів Олега Скрипки, який виступив на Майдані. «Чому»? — запитав міцного, втомленого чолов’ягу поруч себе.
— Ви чули, що він казав, — обурено відповів той. — Мовляв, ніяка мета не варта найменшої жертви. Аякже, заможний, успішний і вже нічого не треба. Як хочете, то мітингуйте, але нічого й нікого не чіпайте. Немов до дурників промовляв. В усьому світі люди боролися за краще майбутнє, і де було без жертв? А що б на такі його заяви сказали юнаки, котрі жертвували життям заради України під Крутами, вояки УПА — молоді хлопці і дівчата, які йшли на смерть з вигуками «Слава Україні!»? Тут зараз кується нація! Звісно, ніхто не хоче жертв, та хіба бандити при владі здадуться просто так? За свободу треба боротися. Може бути все. Я готовий, — додав він твердо і спокійно. І я йому повірив. Воістину, як сказав публіцист Олег Баган, не можна проповідувати як суспільний заповіт комфортність, тиху сімейність, ліберальну безпринципність і всетолерантність, тобто творити навколо себе болото. Особливо, коли революція...
Так я, захоплений, міркував собі, ще сподіваючись на розважливість влади. Події початку 2014-го кривавим розчерком перекреслили ті сподівання.

Здавалось, ще мить і задихнуся

...Минуло лише декілька днів, як приїхав додому. 22 січня увімкнув вранці новини. На душі було тривожно і важко. Напередодні з лікарні викрали активіста Майдану Ігоря Луценка і науковця Юрія Вербицького. Повідомлялося про загибель українця з вірменським корінням Сергія Нігояна. Я знову поїхав до Києва.
У потягу люди, здебільшого, мовчали. Київ теж зустрів напружено і похмуро. Вже не видно було усміхнених облич ні в метро, ні на вулицях. Узагалі, людей поменшало. Однак, вразило, що всі розважальні заклади працювали...
На Майдані побільшало людей з закритими обличчями. Ще зовсім недавно їх майже не було. А зараз більшість мала з собою як не ломаку, то залізного прута. Тут же біля наметів майданівці розпилювали, кололи дошки, з яких тесали дрючки. Струнка дівчина пробігла з бутлем речовини, схожої на солярку.
У КМДА вже ніхто ґречно не відчиняв двері. Всередині на сходах хвилею лежав колючий дріт. На першому поверсі вишикувалися в чергу кияни, які принесли мітингувальникам теплий одяг. Повітря здавалося наелектризованим. Я поклав свої гроші до скляного куба, що був знову наповнений купюрами, і пішов зареєструватися у прес-центр до Будинку профспілок. Та зареєструватися, на відміну від попередніх разів, не було в кого.
Сфотографував бійця, який відпочивав на ящику з протигазами, узяв одного собі і подався на Грушевського. У небі пропливали сірі хмари, сонце виблискувало якось зловісно, ніби пророкуючи лихо. За останньою барикадою, біля якої чатували сотні мітингувальників, починався фронт. У центрі європейської столиці! Зовсім недалеко гриміли вибухи і постріли. Було лячно, але мусив іти.
Я просувався до передової. Навколо бігли люди із шинами в руках. Гуму до Європейської площі підвозили машинами. Хтось віддавав накази, медики відводили постраждалих. Між бійцями, як янголи-охоронці, пересувалися дівчата. Вони розносили закіптюженим майданівцям їжу і чай. Їх благали піти геть, бо небезпечно, але вони не слухалися. У повітрі пахло горілою гумою і ще чимось їдким. На кордоні між беркутівцями і повсталими щораз вище здіймалася стіна вогню. Чорний ядучий дим піднявся до неба. «Будуть беркутівці прокопчені», — зло пожартував хлопець у мотоциклетному шоломі. З-за вогню вилетіло декілька гранат і з неймовірним гуркотом розірвалися поруч із нами. Декілька хвилин я нічого не чув. Слух повернувся з криком жінки.
— Що ж це робиться?! — лементувала вона. — Брат іде на брата, українець на українця!...
Медики бинтували пораненого.
Перебинтованого повели з поля бою, а я перемістився ближче до когорти журналістів, що стояла просто навпроти лави беркутівців, яких ще не затягло димом. Шини розгоралися дедалі сильніше, ставало спекотно, обличчя спецпризначенців напружилися. З-за їхніх спин по атакуючих стріляли снайпери. Я фотографував усе. Несподівано відчув сильний удар по сумці, котру тримав у лівій руці. Здалося, що хтось ударив по ній палицею. Але поруч нікого не було. На землі лежала гумова куля. Все стало зрозумілим. Але ж на мені жилет з написом «Преса»! Проте дякую, що хоч цілилися не в голову. Я підняв трофей і почав його розглядати. Знову вибухнула граната. Не так сильно, але чомусь було багато газу. Навколо почали кашляти. Хмара накрила й мене. Відчув, що не маю чим дихати. Дуже запекло в очах, обличчя заливали сльози. Не знав куди йти. Від розпачу згадав, що маю ж протигаз... Здавалося, ще трохи і задихнуся. Раптом мене підхопили дужі руки, в рота полився лимонний сік. Стало легше. Підтягли ще кудись. «Откройте глаза», — наказав невідомий. Я старанно намагався розплющити очі.
У них чимось побризкали. Хвилин за десять попустило.

«Это не игрушки, это — война»!

Хто мене вів, не знаю, а лікарем виявився мій тезка Олександр з Дніпропетровська. — Я понимаю, вы журналист, — сказав він, — но поймите, это не игрушки, это — война. И нам отступать некуда. Или сейчас, или никогда.
Не отвлекайте ребят, они настоящие герои. Вы не представляете, сколько ранений и отравлений. А они не сдаются. Я почти не сплю, некогда. Еле на ногах стою. Как они выдерживают, не знаю. Нужны свежие силы, а мужики спят. Сколько у нас казаков, и где они? Больше ротозеев с фотоаппаратами...
Я подякував і пішов присоромлений. Вечоріло. Над Майданом Незалежності і нашої гідності здіймався чорний дим. «Наче Батий повертається», — зітхнула біля мене старенька, обгорнута Державним прапором.
Після передишки у прес-центрі, знову вийшов на Майдан. Навколо кипіла робота. Люди довбали бруківку і підносили її до барикад, згрібали сніг у мішки і зміцнювали ними оборону. На цих роботах були задіяні навіть дівчата, жінки і літні чоловіки. Хлопці розбирали рекламні щити, тягли бетонні блоки, усе, що траплялося до рук і будували нові укріплення на Грушевського. Узявся до згрібання снігу і я. Люди працювали швидко і переважно мовчки.
Лише інколи хтось вимовляв: «фашисти», «бандити», як це можна йти проти народу?», «не здамося банді».
Цього разу ночував у КМДА. Усе тіло боліло, а між тим, вартові, подрімавши кілька годин, ішли на барикади. На їхнє місце лягали ті, що повернулися з них. Вранці дізнався про нові атаки беркутівців і нових постраждалих.
Подався до прес-центру, повз мене пронесли розпухлого, побитого чоловіка. Не витримав, знову пішов на Грушевського. Бої тривали. Цього разу я був обережніший. Одягнув маску, від газу тікав, враховував напрямок вітру.
Спецпризначенці знову стріляли і кидали гранати, протестувальники відповідали камінням, коктейлем Молотова. Стріляли також з великої змайстрованої щойно рогатки і феєрверками. Беркут намагався загасити шини водою, бійці опору підпалювали нові. Під час передишок співали Гімн України. Тоді ж я побачив давнього знайомого. Того, що розсердився на Олега Скрипку. Він був у касці і давав якісь розпорядження. А тоді першим пішов в атаку. Отже, слова дотримався.
Я їхав додому засмучений і натхненний водночас. Вірив у перемогу Майдану. Та не знав, не міг знати, яку дорогу ціну заплатить за неї Небесна Сотня...