З туніськими піратами у відкритому морі, або подорож на «острів фламінго»

Ночівля у вказаному готелі запам’яталася мені, мабуть, найбільше. Тут було немов на якомусь хуторі. Вулички, хвіртка, дворик з квітами, а тоді вже вхід у вашу кімнату. Затишно і стильно. Неподалік бірюзове море. Ми були в у тій частині готелю, де одноповерхові хатки – білі мазанки з банями вгорі. Така будова туніських будинків дозволяла трохи остудити хату в спеку. В купол піднімалося тепле повітря, додавало простору приміщення і взагалі краще циркулювало.

Кожен день в української групи розпочинався рано. О восьмій ми збиралися і їхали на нову локацію. Туніс має багато цікавий туристичних маршрутів на будь-який смак: від водоспаду в пустелі до крокодилячих ферм і екзотичних берберських поселень.

Загалом країна Туніс є невеличкою, але тут вміло використовують природні ресурси, кожен сантиметр придатної для вирощування рослин землі. Країна межує на південному-сході з Лівією і на заході з Алжиром. А найбільшим островом і є Джерба, де ми знаходимося. І місцеві люди тут вирізнялися особливою сміливістю. До цього їх примушувало саме життя, адже острів постійно піддавався набігам піратів. Тож традиційне туніське житло було схожим на фортецю. Тут був і будинок, і колодязь, і фінікова пальма, і наділи оливкових дерев, і невеликий басейн, що збирав дощову воду. А якщо була вода й фініки, то господар міг протриматися досить часу при набігах піратів.

Щоб відчути дух авантюризму, ми пливемо від порту разом з командою піратів на острів «рожевих фламінго». Пливти доводиться десь 45 хвилин від берега Джерби. Щоб подорож пройшла швидше, пірати виступають, запрошують до танців. Дорогою також закидуємо сіті, які плануємо витягти при поверненні.

Острів без пальм, з білим піском, чистою водою, проте фламінго там зараз немає. Вони прилітають восени. Зате є час, щоб скупатися в омріяному морі. А потім – барабани, музика, виступи піарів і обід, звісно з рибою, яку рибаки вполювали ще раніше. Адже наші сіті ще в морі.

Повертаючись, таки вловлюємо нашими сітями трохи риби і краба. Другий встигає втекти від нас. Як розповідають пірати, з цієї рибки буде гарний суп. Загалом поїздка проходить чудово і хоч ми з піратами не розуміємо одне одного, проте наприкінці подорожі складається враження, що ми таки говоримо однією мовою. Та й пірати вже стають більше схожі на засмаглих на сонці козаків у шароварах та з поясами.

Вже на суші потрапляємо в шопінг-центр. Косметика, фініки, гострі приправи, шкіряні сумки, кераміка, плетені вироби, оливкове масло тощо – все це сувеніри місцевого виробництва, а не «Мейд ін Чайна».

Почувши нашу мову, хлопці-продавці уточнюють: «Раша?»

Відповідаємо: «Юкрейн! Ю ноу?»

Хлопці замислюються, а тоді ствердно кивають, демоструючи чудові знання: «Єс! Кієв! Дінамо! Клічко!»

Ми дуже радіємо і таки купуємо тут пару сувенірів. У подальшому також уточнюємо звідки ми. І багато місцевих покупців, як не дивно, вже чітко розрізняють Рашу і Юкрейн.

Повернувшись з острова планує поїздку до солених озер. На карті водойма позначена синім і я сподівався таки побачити трохи води. Але її практично ніде немає. Лиш біла пустеля, гун аж у кінці якої працює техніка і видобуває сіль. До слова, сіль тут досить якісна і дуже повільно тане в воді, тож за цю її властивість найперше вона надходить за контрактами до Франції, де використовується в боротьбі з ожеледицею взимку.

«Дикуни!» – довелося мені почути від одного літнього колеги, який був чимось незадоволений у стосунках з піарами. Проте це далеко не так. Це розвинута аграрно-сировинна країна, одна з найрозвиненіших (!) у Африці. І в неї є не лише солодкі фініки (які називають «хлібом пустелі») і сіль. Тут розвинута і нафтодобувна, і текстильна, і харчова, і хімічна промисловості. Важливі статті експорту — фосфорити і продукти їх переробки, оливкова олія, вино, сталь… Нещодавно Туніс обігнав Іспанію у світовому лідерстві по експорту смачної оливкової олії високої якості.

Зрозуміло, щоб стати лідером, результативно працювати, треба мати й розум. Наприклад, наш гід Слім вчився у Франції, працював в Англії тощо. Але, «де родився там і пригодився». Тож чоловік повернувся додому і тепер має тут невеличкий бізнес та працює з туристами. Його ж сестра викладає французьку. У той час як більшість українських родин мають в селі хату або дачу, родина Сліма має в пустелі свій оазис, де вирощує трохи фініків.

До слова, як розповідає Слім, інтереси тунісців у Тунісі на першому місці, з патріотизмом ту все гаразд. Так, в одному з найбільших казино Африки, де нам вдалося побувати (деталі згодом) грати можуть приходити лише іноземці, щоб не розорювати місцевих.

Якщо ж ви плануєте бізнес в Тунісі, то доведеться брати в партнери місцевого і він матиме частку бізнесу розміром 51%, а ви 49%. Такі правила гри. Та й гід повинен бути тут обов’язково місцевий, сертифікований. Бо будь-якої миті туристичний автобус може спинити контроль і перевірити документи. Немає – штраф.

Чітко прихильне ставлення до свого – не конкретно особистого, а туніського – бізнесу яскраво показує одна з ситуацій. Спілкуючись з нами, Слім визнає, що не дуже розрізняє українців і росіян, бо за його версією, ми, мовляв, мало не один народ. Роз’яснюємо йому, що це не так, бо українці і росіяни, як кажуть в Одесі, таки дві великі різниці. Дискутуємо про європейців і азіатів, згадуємо історію. Слім, щоб ми буцли задоволені, погоджується, але видно, що залишається при своїй думці. Міркуємо, що може й нема сенсу щось йому доводити, бо для нього таки всі білі – це один народ. Проте вже наступного дня Слім гаряче і емоційно обурюється саме на росіян. Мовляв, вичитав в інтернеті багато неправдивих новин про заворушення і напружену ситуацію в Тунісі.

«Где автомати? Где бандіти? У нас же всьо харашо! Самі відіте!» – дивується він, а тоді припускає, що справа в… українському Криму, який відібрали росіяни і тепер хочуть туди приваблювати туристів,відбиваючи у останніх бажання їхати в інші місця. І його обурення можна зрозуміти. Якщо в нас це не просто економічна, а національна проблема, то для тунісця подібна ситуація просто бізнес. І нічого особистого…