ТУНІСТРЕВЕЛ: Приїзд до «дверей Сахари» – незвичні дюни Дебебша та катання на верблюдах

«Ворота Сахари» – це місто Дуз в Тунісі. Розташоване у вілаєті Кебілі. В давнину місто відоме як важлива зупинка караванів у Транссахарській торгівлі. Сьогодні місто відоме як туристичне, оскільки велика кількість туристів щороку приїжджає для того, щоб відвідати пустелю. Це стартова точка. Початок пустелі. Звідси в пустелю можна відправлятися на верблюдах, на транспортних засобах. А проводять нас «туареки» – так називають людей, що орієнтуються в пустелі.

Четвертий день не такий насичений, як попередній, але дорогою сюди ми відвідуємо досить незвичну місцину… Детальніше далі.

Нагадаю, що за минулі дні перебування в Тунісі група українських журналістів побачила багато цікавих локацій, які справді варті уваги. Моя поїздка стала можливою завдяки редакції сайту «Прочерк», Українському журналістському фонду і туроператору «OASIS Travel Ukraine».

Приймаючий готель – Sahara Douz

Це досить цікавий готель. Так близько з пустелею я ще не знайомився. Коли прибули сюди, то здійнявся вітер, що кидав в обличчя жмені піску. Ось тоді я і зрозумів, навіщо нам в готелі такі вадкі штори, немов це не штори, а цілий килим повісили на вікно. Крім того, для порятунку від піску і спеки тут на вікнах були ставні. Такі колись були у мого діда у селі. Коли я їх відкрив, то вітер саме покотив пластмасового стільця біля басейну. Ні, ставні довелося закрити.

Цікавим також є внутрішній інтер’єр готелю, з такими собі древніми етномотивами. У дворі тут вам і пальми, і трава, і кактуси. Тут оазис, тут є вода, тому й живе рослинність. У містечку Дуз є навіть зоопарк.

Одна з цікавих місцин в Дузі – це скам’янілі дюни Дебебша. Вони немов з іншого світу і постійно змінні. Неподалік є солені озера, тож вітер з солі, піску й інших часток породи мурує такі дюни. І якщо так звані нормальні дюни, які навіюються вітром, є крихкими і сипучими, як, власне, сам пісок, то ці дюни тверді, немов гігантські мурашники чи будинки троглодитів.

Цікаво, що ці дюни все таки, також змінюють форму, бо пісок таки не вічний матеріал. І тому вже наступного сезону вони тут будуть інакші.

Опісля ми вирушаємо у пустелю – на верблюдах. Один з членів групи не хоче вдягати традиційне вбрання на голову, думаючи, що йому буде достатньо бейсболки. Однак це помилка. Чим глибше ви заходите у пустелю, тим більше вітер дує піском і його часточки такі маленькі, що потрапляють всюди і насамперед в очі й техніку – смартфони, фотоапарати. Тож фотографувати тут краще крадькома, з-під одягу, а тоді швидко ховати апаратуру.

Як не дивно, місцеві провідники спокійно йдуть не мружачись, чітко орієнтуючись по місцевості. Хоч для нас безкрая жовта пустелю здається однаковою і за якимсь часом зясувати звідки ми йшли і куди здається неможливо.

Гід Слім розповідає, що в цьому і полягає цінність провідників, які без усілякої техніки лише по зорях та інших природніх явищах (залежно від напрямку вітру) могли орієнтуватися в пустелі, де кожна помилка могла коштувати життя.

Тут у пустелі ми починаємо розуміти, що таке міражі. Он там вдалині туристам здається, що між рискою жовтого піску і небом є лінія води. Насправді це не так.

Наступна наша зупинка – місто Тозер – чарівний оазис в пустелі.