понеділок, 29 травня 2017 р.

Рецензія: Залишиться тільки один

Вівчарик Н. П’ятеро як один / Назарій Вівчарик. – Тернопіль : Мандрівець, 2017. – 192 с.
У сучасному українському письменстві давно і надійно «прописалися» Київ і Львів, Одеса й Харків, Житомир і Рівне… Черкасам у цьому сенсі пощастило менше (із творів масової літератури, у яких події розгортаються в нашому обласному центрі, згадується хіба що «Сексодром» С.Стеценка, однак свого часу він пройшов майже непоміченим). Відтак, маємо ще одну спробу нагадати про себе широкому загалу. Мова йде про повість Назарія Вівчарика «П’ятеро як один», яка нещодавно побачила світ у тернопільському видавництві «Мандрівець». І хоч автор презентує Черкаси як місто з невиразною архітектурою й розбитими дорогами (куди ж подінешся від правди?), все ж таки певний сентимент у краян ця повість викликає…

«П’ятеро як один» – дебютна книжка молодого письменника, до цього він виступав з оповіданнями й новелами в журналах і літературних збірниках, увійшов до десятки лауреатів першого Всеукраїнського конкурсу кращих творів на сільську та аграрну тематику ім. Григора Тютюнника. Чим же збирається автор завойовувати читачів? В одному з виступів Н.Вівчарик схарактеризував свою повість як «містичний бойовик», однак вказана жанрова дефініція виглядає не зовсім точною. Це радше рекламний хід, розрахований на масового реципієнта. Прихильники містики сподіватимуться побачити у творі надприродні явища, зв´язок персонажів із потойбічним світом і надприродними силами, відтак будуть розчаровані. Елементи «містичного» у повісті Назарія Вівчарика присутні (наприклад, автор експлуатує мотив спілкування головного героя із загиблими друзями), однак змальовані на початку кожного з п’яти розділів сцени в чорній-чорній кімнаті нагадують радше дитячу забавлянку-жахалку про «чорну руку», а не повноцінну містичну історію. Читач розуміє, що вони існують лише у свідомості головного героя, який втратив близьких людей, але не хоче розривати духовний зв´язок із ними. Смерті чотирьох друзів також не мають очевидної містичної першопричини, кожна з них виглядає як випадкова безглузда трагедія, якої  (суто теоретично) можна було б уникнути. Зрештою, як визнає оповідач, кожен із юнаків відійшов у позасвіття тоді, коли прийшов його час… І це вже доля, а не містика.

Так само я би не наважилася назвати повість «П’ятеро як один» класичним бойовиком. До фундаментальних характеристик цього жанру масової культури американський кіноісторик Ерік Ліхтенфельд відносить такі: «…герой-самітник; його боротьба за справедливість, якщо не за закон; вбитий його найкращий друг (бойовий товариш); убита кохана; помста; минуле, якого він хотів позбутися, тягар, з яким він мусить жити; обов’язок “бути найкращим”; урядові бюрократи, які хочуть зрадити його й принести в жертву; індустріальний ландшафт; брутальні бійки; візуально екзотичні вбивства; маса разючої зброї; дотепи; переслідування й аварії; знешкоджений ворог». Докладніше про жанрові прикмети бойовика і його розвиток на українському ґрунті можна почитати в ґрунтовній монографії Софії Філоненко «Масова література в Україні: дискурс / гендер / жанр». Як зауважила дослідниця, головний герой бойовиків «є представником “справжньої чоловічої професії”, найчастіше пов´язаний із діяльністю силових структур (солдат, спецназівець, поліцейський). Він демонструє гіпермаскулінну поведінку: сміливість, лідерство, агресію, брутальність, жорстокість, цинізм…» (С.211).

На перший погляд, головний герой повісті Н.Вівчарика Олексій Моноліт (прізвище, як на мій смак, не надто вдале; зрозуміло, що з його допомогою автор намагався підкреслити цілісність, «монолітність» натури персонажа, але зробив це надто прямолінійно) – цілком придатний для бойовика типаж. У юності він цікавився карате, в університеті професійно займався боксом, потім кунг-фу; брав участь у професійних змаганнях і нелегальних боях без правил (думаю, якщо колись цей твір екранізують, у кіноверсії ці епізоди будуть мати достатньо видовищний вигляд). Надалі автор посилює цю сюжетну складову, відправляє свого героя на російсько-грузинську війну. Олексій стає професійним найманим вояком, справжньою «машиною війни», бере участь у найризикованіших спецопераціях у різних куточках світу (чомусь у цьому контексті пригадуються навіть не класичні американські бойовики, а «Елементал» В.Шкляра). Далі – АТО, співпраця з журналістами, яких він вчить правил поведінки в гарячих точках.  Однак чи достатньо вказаних прикмет, аби назвати рецензовану повість класичним бойовиком? Думаю, недостатньо. Класичний герой бойовика бореться за справедливість – Олексій живе як звичайний юнак, вчиться, шукає своє місце в цьому світі. Він – «за справедливість», однак жодним чином не претендує на роль рятівника світу, борця із несправедливою системою. Виявити свою громадянську позицію герой має нагоду хіба що в АТО, утім цей період в його житті змальований у повісті дуже лаконічно (немає згадок про бої чи подвиги, лише суха констатація факту й згадка про поранення). У бойовику друга головного героя вбивають і він починає мститися винуватцям. Товариші Олексія гинуть, але щоразу мова йде про нещасний випадок, а не продумане вбивство, тож зникає центральна мотиваційна складова бойовика. Олексій не замислюється про помсту п’яному водієві, який збив Ґанґа. А коли «братки» випадково вбивають Ігоря, герой обмежується тим, що лупцює їх і втікає з місця події; надалі він переймається лиш тим, що відповідати поліції, якщо його прийдуть заарештовувати за бійку. Олексій надто добре розуміє, що виступати проти членів злочинного угрупування – справжнє самогубство.

У маскулінності центрального героя сумніватися не доводиться, однак його не можна назвати брутальним і цинічним. Як для спортсмена, він доволі інтелігентний, начитаний, добрий, чим відрізняється від інших бійців (як зауважує вчитель, у нього світла душа). Звісно, після втрати друзів хлопець замкнувся в собі, навіть зважився на самогубство, але невдало, жорстким. Однак у підсумку «світла» частина душі все ж таки бере гору й після всього, опинившись в еміграції, він стає … власником пекарні, веде спокійне життя пересічного канадійця. Чи можна уявити Рембо чи якого-небудь героїчного комісара поліції власником пекарні чи клерком? Я не стверджую, що такий сюжетний хід є алогічним… В історії Олексія це перетворення психологічно умотивоване, однак герой класичного бойовика не мислиться як пересічний обиватель, він лише на якийсь час може взяти паузу, поїхати на відпочинок; однак його життя неможливе поза адреналіновою реальністю.

У повісті «П’ятеро як один» є елементи і містики, і бойовика, і мелодрами, й соціально-психологічного роману… У центрі сюжету – долі п’ятьох хлопців, які після закінчення школи в Смілі вступили на навчання до Черкаського національного університету. П’ятеро друзів – із різними характерами й життєвими установками: боксер Олексій, юрист-мажор Сергій, «крутий журналіст» Ігор, «технар» Дмитро, Ґанґ, батьки якого втекли з Цейлону від кланових сутичок. Чому п’ятеро? Історій двох друзів для розгортання фабули не вистачило б. Троє товаришів – «бренд», «запатентований» Е.-М. Ремарком (між іншим, ім’я німецького письменника двічі згадується у повісті; як здається, автор перебуває під певним впливом ремарківського стилю). Історія чотирьох товаришів стала класикою світової літератури завдяки роману О.Дюма про Д’Артаньяна й трьох мушкетерів. Натомість п’ятірка поки що залишалася «вільною».... Як вказує Н.Вівчарик, це «умовна цифра, але й символічна. Можна порівняти з рукою. Є п’ять пальців, які можна зігнути так, що вийде один кулак. У цій книзі четверо друзів – це підтримка та опора головного героя…»

Постаті друзів головного героя доволі пластичні, психологічно переконливі, однак головна увага повістяра закономірно прикута до образу Олексія. Наскрізною темою твору є становлення особистості. Якщо спочатку герой видається звичайним безжурним хлопцем, який ще не уявляє достеменно, ким би він хотів стати, то після пережитого стає справжнім чоловіком – мужнім, сильним, надійним, міцною опорою для своєї родини. Вирішальними на цьому шляху стали смерті друзів. Для героя це справжня трагедія. А для читачів? Перша смерть приголомшує. Найперше – своєю безглуздістю. Погодьтеся, не найрозумніша ідея – улаштувати тест-драйв нового джипа на скутому кригою Дніпрі. У смерть Дмитра не хотілося вірити до останнього. Олексій витягнув його із затонулої машини, намагався надати першу допомогу, однак усе виявилося марним. Четверо врятувалося – один загинув. Так само безглуздо загинув на другому році навчання і Сергій: намагався насмажити шашликів, однак дрова не загоралися… І знову виняткова необережність. Клацати запальничкою, коли поруч каністра з бензином – це навіть не гра в російську рулетку. Ця смерть сприймається вже не так трагічно. У якийсь момент навіть пригадується лічилка про десять негренят із класичного детектива Агати Крісті. Оскільки з прологу зрозуміло, що в живих із п’ятьох друзів залишиться тільки Олексій, інтригою залишається тільки те, хто буде наступною жертвою і якою смертю він загине. Олексій також потрапляє в ті ж смертельно небезпечні ситуації, в яких загинули його друзі: мандруючи кригою біля фарватеру Дніпра, він ледве не втопився, однак втрутилися рятувальники; потім він збирався палити листя над трубою газогону, однак багаття не загорілося; утретє героя заледве не збила машина (як Ґанґа); учетверте він заледве не став жертвою російських розвідників під час бойових дій у Грузії. Однак щоразу йому вдавалося уникнути небезпеки. Він залишився жити – один за всіх…

 Купити можна ТУТ.

Композиція повісті – рамкова. На початку (у пролозі) читачі знайомляться з головним героєм, коли йому виповнилося… 60 років. На прохання онуки, він відкриває шухляду столу, в якій зберігаються документи з його минулого життя. Серед них – і старі світлини зі студентських років, на яких він позує з товаришами, котрих давно немає серед живих. Ці світлини й стали тим «порталом», який повернув Олексія в минуле. А разом з ним – і читачів. Назагал подібна структура не викликає ані подиву, ані заперечення; однак привертає увагу один маленький нюанс. У пролозі й епілозі події відбуваються (за найпростішими підрахунками) орієнтовно… у 2046 р. Чи має подібний сюжетний хід якийсь особливий художній сенс? Якщо так, то письменникові варто було б чіткіше репрезентувати картину майбутнього (наразі воно є абсолютною копією сьогодення). Чи була якась вагоміша потреба зазирати в майбутнє? Думається, ні. Без жодних художніх «втрат» можна було б показати ближчу перспективу, задіяти не онуку головного героя, а його маленьку доньку...

Ще одна річ, яка викликає певну осторогу у читачів… Завершується повість відносним хепі-ендом (головний герой залишився живим, він має свій дім, бізнес, гарну родину), однак на душі – прикрий осад, адже його майбутнє, на жаль, пов’язане не з Україною. У цьому немає нічого дивного, алогічного; письменник готував читачів до того, що його герой переїде жити до Канади (Олексій неодноразово міркував про еміграцію). Однак прикро, що такі діяльні розумні люди, як головний герой, залишають батьківщину заради мирного комфортного життя за кордоном. Яке майбутнє чекає Україну? На що можемо сподіватися? Олексій, звісно, не забуває про те, хто він і звідки, ностальгує за Україною, у пролозі навіть заявляє: «Усе віддав би, щоб знову пройтися тими місцями, де я колись це все писав. Ет, клята ностальгія…» Однак абсолютно не зрозуміло: що ж його зупиняє? Адже «залізної завіси» немає. Аби гроші – будь-якої миті можна купити квиток на літак і за короткий час опинитися в будь-якій точці планети. Україна – не виняток. Однак для Олексія приємніше ностальгувати за минулим із віддалі.

Не зовсім доречно виглядає й історія про бідолашного студента-фізкультурника, якого жорстокий самодур-декан змусив пізньої осені складати іспит із плавання… у Дніпрі. «Ось якою кров’ю давалися тоді студентам екзамени» (с.25), – констатує оповідач і навіть на мить не замислюється над правдивістю почутої від когось історії. Іспити з плавання студенти завжди складали в басейні. Не знаю, чи знайдеться в нас настільки заляканий студент, який погодиться пізньої осені лізти в холодні води Дніпра лише заради того, щоб скласти іспит. Нарешті абсурдною виглядає й сама змальована картинка: студент, «немов останній бовдур, розсікає широкими помахами рук темні хвилі», а декан у цей час у пальті і з заліковкою в руках стоїть (увага!) на кручах Дніпра (саме так – у множині) і спостерігає. Для тих, хто «не в темі», поясню: згадані кручі не стримлять НАД Дніпром, від схилу до річки – значна відстань, тому декан не бачитиме студента достатньо чітко, щоб вести хронометраж. Назагал, студентське життя виписане у повісті блідо й схематично. Кілька згадок про гуртожиток («камєнді», яка пресувала хлопців, дісталося «на горіхи»), іноземних студентів… та й по всьому. Зрештою, головний герой не надто переймався навчанням, тож оповідачеві не довелося зануритися у вир студентського життя. Його увага міцно зафіксувалася на долях п’ятьох друзів і цього виявилося достатньо для автора.

 Назагал повість читається легко, сповнені драматизму картини розбавлені гумористичними епізодами (як-от у сцені, коли Олексій перший і єдиний раз у житті спробував наркотик), бійки чергуються з лірикою. А теми справжньої чоловічої дружби, кохання, довіри й порядності залишаться актуальними у всі часи. Юлія Святенко, назагал позитивно відгукуючись про роман, назвала його «хлопчачим» і уточнила: «Мені не вистачило душевних переживань, хвилювань героя, емоцій від втрати друзів – може тому, що я дівчина :). І друге, деякі сюжетні лінії викладені жужмом – «провисає» частина сюжету. Ну то діло наживне, талант є, а майстерність прийде :)». Із зауваженням про сюжетні огріхи важко не згодитися. Н.Вівчарик твердить, що працював над повістю 10 років (перші її начерки з’явилися ще в студентські роки). Здається, за такий час можна було відшліфувати все «до блиску». Однак після прочитання залишається враження певної обірваності… Якщо перші чотири розділи виписані більш докладно й ретельно, то п’ятий видається надто лаконічним, незавершеним. Виникає враження (можливо, хибне), що автор планував продовжувати роботу над твором, а потім у якийсь момент передумав і в кращих традиціях сучасних серіалів «зіжмакав» події, пунктирно окресливши подальший життєвий шлях Олексія. Переживання головного героя, як на мене, виписані цілком правдоподібно. Як справжній чоловік, він намагається тримати їх у собі, не виносить на люди. Що ж стосується «хлоп’ячості», як здається, у цьому і криється певний шарм повісті. Автор ще встигне подорослішати, набратися життєвої мудрості й цинізму… А поки в його книзі відчувається стільки світла, щирості й відкритості (того, чого так бракує у сучасному світі), що мимоволі пробачаєш всі композиційні «недохопи» й стилістичні огріхи. Думається, автор має непоганий потенціал і за якийсь час, активно працюючи над удосконаленням письменницької майстерності, посяде свою нішу в сучасному українському письменстві.

Людмила Скорина, кандидат філологічних наук, доцент, Черкаси
передрук з сайту БУКВОЇД 

Немає коментарів:

Дописати коментар