Письменник-ветеран Віталій Запека приїхав до Сміли — і розповів, як писав романи в окопах під обстрілами

16 квітня у міській центральній бібліотеці імені Олени Журливої відбулася зустріч з українським письменником, ветераном російсько-української війни Віталієм Запекою. Автор не лише розповів про себе, а й розкрив гостям заходу сюжети своїх творів, колоритно змалював, як вони писалися, як виходили у світ. Пан Віталій настільки цікаво і з гумором все описав, що після зустрічі чи не кожному захотілося придбати його книжку з автографом.

Віталій Запека без сумніву неординарна особистість. Зустріч у Смілі він почав з того, що розповів, як у дитинстві втік із дому, бо вирішив жити цікаво. Опинився аж на Уралі, де вирішив здійснити піший перехід через гори. Під час мандрівки зустрівся віч-на-віч з ведмедем. З ним зумів розійтися мирно. А от у дорослому віці звіроподібні росіяни його дивом не вбили. Загалом вважає, що жив і живе цікаво, перепробував себе у різних професіях, був навіть підприємцем, згодом став відомим фотохудожником. Про цей період розповідав особливо захоплено: „Уявіть, – казав він, – молоді жінки платили мені великі гроші і роздягалися переді мною, щоби я їх зазнимкував!”. І ніколи не знаєш, чи він говорить правду, чи жартує. 

Та у 2015 році Віталій Запека пішов добровольцем до батальйону „Полтава”, вирішив, що мусить захищати Батьківщину. Як фотохудожник відразу зрозумів, що події розгортаються трагічні й історичні, тож узяв на війну фотоапарат. Через нього і отримав позивний „Спілберг”. Загалом зробив понад 10 тисяч світлин. Вони зберігаються в кількох музеях України та європи і в державному архіві з приміткою „Зберігати довічно”. Звісно, він публікував їх і у фейсбуці, а читачі почали вимагати пояснень, що конкретно на них зображено. Запека змушений був писати під ними короткі тексти і невдовзі зрозумів, що вони мали більшу популярність, ніж навіть самі знімки. Отак непомітно почали з’являтися тексти без фото – нариси, розповіді.

Тоді Віталій Запека придбав собі зручний планшет із клавіатурою і почав писати в будь-який вільний момент. Зокрема – в окопах під постійними обстрілами. Побратими сміялися: мовляв, поки ти пишеш, то постійно в шоломі, і в бронежилеті, і закопуєшся глибше. А щойно закінчуєш – все, уже „нормальний”, як усі. Вони не знали, він боявся загинути не дописавши… І він таки дописав, що хотів: у 2017 році з’явився його військово-сатиричний роман „Герої, херої та не дуже”. Бо, сміх звільняє і дарує надію. До речі, завдяки цьому роману, Запека став лавреатом Міжнародної українсько-білоруської премії „Воїн світла”, заснованої 2015 року в пам’ять про активіста Євромайдану з Білорусі, члена самооборони Михайла Жизневсь­кого.

Смілянам дуже цікаво було слухати Запеку, такий письменник у Смілу ще не приїздив. Наприклад, як виявилося,  – він знищив два свої романи і дві п’єси і взагалі вважає, що чим менше письменник друкується, тим краще.

– І мені дивно, що всі з цього дивуються, – говорив він. – Твір має „вистрелити”, а коли, попри його чесноти, такого відчуття, як і думок, як його поліпшити, немає, то чи не краще взагалі з ним розпрощатися? Письменник як вільна людина, має право писати стільки, скільки йому хочеться. Але його святий обов’язок – друкувати якомога менше. Це відповідальність перед читачем. Бо не все, що написав, треба виставляти на розсуд суспільства. Деякі романи пишуться просто для себе. Я раніше такі тексти знищував, а тепер став хитріше робити: дописую до 90 відсотків і роблю обрив. А тоді пишу фінал кількома абзацами – і мене це влаштовує: знищувати не треба, і в друк не піде. У мене є чимало текстів, які просто собі лежать. І хай лежать, їсти ж не просять.

В АТО/ООС Віталій Запека воював протягом трьох років, мав 11 ротацій. 2018 року звільнився. А 25 лютого 2022 року знову пішов на війну, (був командиром відділення РПГ (ручних протитанкових гранатометів). Того ж дня відправив до видавництва „Віват” рукопис дитячої книжки „Полінка в країні дурниць”, на який там давно чекали й отримав за неї оригінальний гонорар плитоносками (plate carrier) – полегшений тактичний жилет-чохол, призначений для носіння бронеплит, що захищає життєво важливі органи від куль та уламків), корейськими шоломами і турнікетами для всього взводу. То було справжнє багатство.

Як каже автор, „Полінка в країні дурниць” читається по-різному: для дітей – це гра, пригоди, вигаданий світ, а дорослі бачать підтексти, алегорії. Як у „Гуллівері”: в дитинстві читаєш – бачиш ліліпутів і велетнів, а дорослим відкривається політичний підтекст”.

Дивовижно, та в атора є ще одна „Полінка”, яку він написав для дітей від 4-х до 80,5 років. Написана від імені дівчинки „без одного пальчика долоня віку років життя”, яку привезли до дідуся вчитися вредному та шкідливому. Чомусь мені здається, що той дідусь – це Запека…

Пан Віталій з дитинства полюбляв книжки написані від першої особи, в яких можна зануритись у внутрішній світ героя – як він думає, змінюється, що спонукає до тих чи інших вчинків. Тож коли сам почав писати – вирішив: якщо мені це близьке, то і я так буду писати. Наприклад, його відомий роман „Бабах на всю голову” – написаний від імені пенсіонерки, „Полінка” – від імені дівчинки чотирьох років, „Полінка в країні дурниць” – від імені шестирічної дівчинки. А „Цуцик” – розповідь собаки.

– „Бабах на всю голову” – це про перші три дні вторгнення, – розповідає автор. – Я розумів, що вони особливі, унікальні й ніколи більше не повторяться. Розгубленість, страх, відчай, невідомість – це було в кожному з нас. Я почав писати відразу, щойно зрозумів, наскільки ці дні важливі. Закінчив у травні 2022-го, у п’ятницю надіслав до „Вівату”, а в понеділок отримав відповідь: текст занадто короткий. Довелося не загинути – і дописати. Додав спогади з АТО – так і з’явилася повноцінна книжка. За „Бабах на всю голову” „Віват” розрахувався зі мною… сонячною електростанцією. Це так круто! Це епоха. Такі речі треба пам’ятати. 

Як Віталію Запеці вдається писати, ще й такі іронічно-веселі твори, особисто для мене загадка. Адже нагадаю: він писав на війні! І написав твори, які читають, видають і перевидають, нагороджують. Приміром, „Цуцик” номінувався на Шевченківську премію. І отримав би її, якби не були проти „маститі” письменники, яких, по суті, і не знають. Зате в інтернеті люди за неї дали найбільше голосів. Готується 16-те перевидання цієї книжки! Вона отримала щорічну загальнодержавну премію імені Якова Гальчевського „За подвижництво у державотворенні”. Лауреатами цієї премії, до речі, свого часу були Марія Матіос, Сергій Пантюк, Іван Малкович, Василь Шкляр, Сергій Жадан, Михайло Слабошпицький, Євген Положій та інші визнані майстри пера.

Твори Віталія Запеки приваблюють не лише гумором. Насамперед, вони правдиві. Автор знає те, про що пише: він спостережливий, він дідусь своєї Полінки, він має собаку, він воював – під Соледаром на Донеччині проти російської приватної компанії „Вагнер”, у багатьох інших гарячих точках, дев’ять місяців тримав селище Новомихайлівку, що між Кураховим і Мар’їнкою. Там він пережив дві газових атаки, баротравми, а потім зазнав поранення біля лопатки. Це сталося, коли вони виходили з позицій для заміни.

– Біля вуха продзвеніла важка куля снайпера, – згадує воїн. – Упав, прикинулися мертвими. А він уліпив контрольний постріл у серце. Оскільки лежав під кутом куля пройшла повздовж. Вирвало м’язи близько 20 сантиметрів завдовжки і 3 сантиметри завширшки до кістки. Тож у березні 2025 року довелося звільнитися з лав ЗСУ через інвалідність.

Зрозуміло, як пан Віталій ставиться до росії після всього того, що побачив і пережив.

– У місті Рубіжне, куди я приїжджав після АТО два-три рази на рік, щоб спілкуватися з людьми, проводити інформаційну роботу, – там був чудовий заклад культури, – розповідає він. – Усупереч бажанню місцевого мера його закрити, він тримався. Там була неймовірна колекція рушників і вишиванок – найбільша, яку я бачив. Присилали з усіх регіонів – кожен виріб мав свій характерний стиль. Під час повномасштабного вторгнення кадирівці використали ці унікальні артефакти як ганчірки для протирання техніки...

У російськомовного до війни Запеки, якому навіть сни снилися російською, відповідне ставлення нині і до російської мови:

– Російська – класна, неперевершена. І навіть незамінна. Для допиту полонених. Більше вона в Україні ні для чого не потрібна. Я сам спілкувався нею, в тому числі в АТО. Так було легше – місцеві більше мені довіряли. У 50 років вирішив перейти на українську. От бачите – навіть на футболці написано: „Вчиця ні коли ніпіздно”. Це з мого роману, який написав під Мар’їнкою. Десь через два роки  моя підсвідомість стала українськомовною, і я цьому дуже радію. 

Ось із таким цікавим письменником сміляни мали зустріч, і теж були цьому дуже раді.