Переселенці з-під фронту переїхали до Сміли, де відкрили кав’ярню

 

Сьогодні на Черкащині, як і загалом в Україні, перебувають внутрішньо переміщені особи (ВПО). Станом на кінець липня загальна кількість ВПО у Черкаському районі становить 53 924 особи. Про це повідомляє голова Черкаської РВА Валерія Яненко. Зокрема: м. Канів — 3 666 осіб, м. Сміла — 6 625 осіб, м. Черкаси — 24 458 осіб. Район без урахування цих міст — 19 175 осіб.

Серед цих громадян — подружжя Руденків: Тетяна та Олександр. Обоє переїхали до Сміли з Межової, що на Дніпропетровщині. Там вони були власниками піцерії. Проте фронт наближався, обстріли не припинялися, і зрештою родина була змушена евакуюватися. У червні піцерія відпрацювала в Межовій свій останній день, а вже в серпні зустріла перших відвідувачів... у Смілі.

 — Ми родом із селища Петропавлівка Дніпропетровської області, а в Межову переїхали 2007 року. І там теж відкрили піцерію. Працювали до червня, але коли оголосили евакуацію дітей, вирішили не чекати… Виїхали разом зі співробітниками, а після цього в Межову прилетіли перші КАБи, — розповідає подружжя.

Пані Тетяна пригадує, що раніше родина полюбляла подорожувати в мирний час. Цього ж року вони подорожували Україною вже як переселенці. Відвідали навіть Західну Україну. Та зрештою до душі припала Сміла — місто нагадало їм Межову. Тож разом із п’ятьма співробітниками вирішили переїхати саме сюди.

Із собою вдалося взяти небагато: холодильник, особисті речі, назву піцерії (спеціально виготовлені літери) та світильники у формі відерець. Усе інше довелося здобувати вже на новому місці. Знайшли приміщення й почали ремонт.

— Любимо тишу, спокій, не мегаполіс, а більш розмірений ритм життя. Сміла цим і підходить. Звісно, місто більше за Межову, але, можливо, це дозволить мати більше клієнтів. Ми також шукали житло в оренду — адже переїхали не самі, а з працівниками. Тож усім потрібно було знайти помешкання, — розповідає пані Тетяна.

Олександр Руденко додає, що вони часто відвідують заклади харчування в інших містах:

— Ми ж нормально поїсти ніде не можемо — скрізь зазираємо: «А що тут? А як там?» — жартує Олександр.

Подружжя згадує, що коли починали бізнес, мали лише 1300 доларів. Жоден із них не мав досвіду у ресторанній справі: Тетяна — педагог, Олександр — юрист. Та хотілося мати свою справу, до того ж у Межовій подібних закладів не було.

У Смілі Руденки орендували квартиру ще в березні, поступово почали переїздити, знайшли приміщення під кав’ярню та розпочали ремонт. Вирішили навіть облаштувати доріжку до свого закладу. Місце набуло зовсім іншого вигляду. І вже з 1 серпня кав’ярня запрацювала — завдяки підтримці переселенців-колег, які також переїхали до Сміли. Утім, працівників поки не вистачає.

— Робимо передусім піцу. Зараз у пошуках постачальників, зокрема борошна. Також шукаємо співробітників. Спілкуємося з місцевими — вже на декого звернули увагу, — каже Тетяна.

Під час ремонту з’ясувалося, що одні з дверей закладу їм не підходять. Вони розмістили оголошення, щоб віддати їх тим, хто потребує. Відгукнулася жінка, яка також є переселенкою. Подружжя самостійно доставило їй двері.

— Ми добре розуміємо, що таке бути переселенцями. Ця жінка потребувала дверей, але не мала машини, щоб їх перевезти. Тож ми допомогли. Це важко і болісно. Ми усвідомлюємо, що не зможемо повернутися. Там — щоденні прильоти. Ситуація дуже складна. Тепер будемо працювати тут. Сподіваємося, Сміла стане нам рідним містом, — кажуть Руденки.

За кордон подружжя не збирається. Кажуть, що хочуть жити і працювати в Україні.

Фото: «Межівський меридіан»