Професійне дзеркало (есе)

Черкаси-Львів-Краків, а тоді у зворотному напрямку. Поїздка на фахову конференцію з України до Польщі мала б дати більше позитивних емоцій, проте вийшло, по суті, навпаки.

Колеги-журналісти з України, які сьогодні часто розкидані по світу, в кулуарах на подібних конференціях часто ведуть дискусії, які, вочевидь, варті чогось більшого, ніж просто розмови. Ну не те щоб збірники видавати, та все ж… Вони мов зріз певних подій у регіонах, це – відчуття тих регіонів, прогнози та оцінки. Посудіть самі: хто постійно спілкується з простими людьми, владою, шукає коментарі на місцях у фахівців різних галузей? Отак і назбируються в журналістів дані й настрої. Тому, власне, і були ми в чорних списках окупантів на переслідування. Недарма кажуть, що журналіст – то дзеркало суспільства.

Я нічого не записував на диктофон, але деякі неформальні розмови засіли в голові та просто просяться на папір. Власне, ці балачки навіть певною мірою розкривають економічний стан самих мас-медіа, оцінку їхньої ситуації, бажань населення. Але Боже борони, щоб це звучало з уст якось сухо, по-чиновницькому. Журналісти не такі, особливо, якщо не за горами вже друга річниця повномасштабної війни. Психіка не витримає, якщо все сприймати дуже серйозно. Можна просто збожеволіти.

«Так, нас обстрілюють, – каже пан з північних територій України. – Чи часто? Та постійно. Ну, так і живемо. А що робити? Зате он окупанти поліції нашій допомогли. Була в нас задавнена справа про підозру на вбивство. Але труп правоохоронці знайти не могли. Аж тут ворожий снаряд втрапив у лісопосадку, труп звідти викинуло, тож знайшовся. Поліція може продовжувати розслідування».

Ми кволо посміхаємося. Мабуть, стаємо зашкарублими та наше дзеркало, яке мало б віддзеркалювати проблеми суспільства, тьмяніє та більше всотує всередину, ніж відбиває назовні.

«Економічна ситуація в регіоні? Ну як вам сказати, складна… – каже пані зі східних територій України. – Нас обстрілюють. Часто. Хтось виїздить, не витримує. Відповідно, бракує фахівців. Якось телефонувала жінка в редакцію, просила дати оголошення, щоб знайти когось, хто б прибрав могилки її рідних. Це було восени. Сама вона виїхала з регіону, але прив’язана до рідної землі ще й пам’яттю предків, тож хвилюється за ті могили. Ми дали оголошення в газету, але нікого для прибирання поховань не знайшли. Тоді подумали, що редакція теж потребує коштів. І самі прибрали могилки за пропоновану плату».

Та найприкріше, мабуть, було колезі з півдня. Нині він живе на заході Україні, але постійно на зв’язку з південним регіоном, має там мережу контактів. І розповідає про те, що часто на півдні звук сирени, який сповіщає про тривогу, просто не встигає за обстрілами, які випереджають. Саме тому маємо більше втрат.

«Родич їхав машиною, старенькою, непримітною. Аж тут рашисти почали обстрілювати Херсон, неподалік вибухнуло і він загинув. Мав 60 років, ще б жив, але добре, що не дитина загинула», – каже сумно.

Дитини в машині не було. Це було сказано так, знаєте, по-філософськи. Мені пригадуються герої Ремарка, які аналізували на війні, чи краще отримати поранення на голодний шлунок, чи на повний? Так і тут колега міркує, що страшніше: юна жертва чи жертва літнього віку. Насправді краще взагалі без поранень і без жертв. Це всім зрозуміло. Але нинішній час в Україні породжує ось такі міркування. І писати до газети про той обстріл колега не хоче. Надто особисте. Його професійне дзеркало, яке має відображати на сторінках газети події в суспільстві, теж забруднене кров’ю знайомих і стражданнями. І тоді більше йде всередину, ніж назовні. А скільки ж людина може накопичувати все те в собі? Особливо, коли дехто плутає журналіста з психологом.

«А ви не знаєте, коли буде дискусійна панель по психологічній підтримці? – питає на конференції колега. – Бо я вже вимкнула на телефоні сповіщення про обстріли. Просто живу собі. Ну, а як інакше? Я зі східної області та в нас весь час лунає тривога».

Її висловлювання обриває звук цієї самої тривоги. Колегу пересмикує. Хоч ми на конференції у Польщі, та хтось із нас забув вимкнути сповіщення програми. І коли в Україні той чи інший регіон піддається атакам шахедів, у телефоні власника дзеленчить, бо так налаштував програму власник телефону, незалежно від того до якої країни він виїхав.

Як уже мовилося, на конференцію приїхали колеги й з інших країн, які туди евакуювалися. Тож поряд із тими, що прибули з України, є українські журналісти з Косово, Німеччини, Польщі, Словаччини тощо. Тепер український вислів «нашого цвіту по всьому світу» стає ще більш реалістичним.

Колега з Житомира вже перебував не в одній країні. За цей час вивчив англійську мову, хоч до того нею не розмовляв. Каже, отримав можливість навчання на пільгових умовах в університетах. Завжди мріяв про другу освіту. Але в очах сум. Він хоче додому, бо родина через різні причини роз’єднана по різних країнах Європи. А хочеться так, як до повномасштабної війни: з родиною в Житомирі, у багатоповерхівці, у своїй квартирі на найвищому поверсі, звідки гарний краєвид. Та сьогодні найвищі поверхи в Україні доволі найнебезпечніші. До речі, про безпеку дбають всі. І якщо колега з Житомира, перебуваючи в Європі, відчуває себе убезпеченим, то колега зі сходу України, якого в готелі поселили разом зі мною, намагається лягти якомога далі від вікна. Щоб у разі якщо воно розіб’ється від вибуху, його не поранило скалками.

«Але ж конференція у Польщі. Ми у Кракові зараз», – нагадав я йому. Та рефлекси є рефлекси.

Професійне дзеркало затьмарене в усіх. Про це не говорять, але мимоволі випливає, що багато хто намагається не братися за деякі теми. Якщо прямо – не всі можуть постійно писати про війну і загиблих. Уже не хоче відбиватися на папір те, про що вони дізнаються, що бачать. Кіптява від диму обстрілів забруднює професійне скло, яке має віддзеркалити усе на папір, тобто на екран монітора.

Зараз модно вживати слово «тригери», тобто подразник. Це може бути тригер з дитинства, коли малі бешкетники кепкували з інших за їхню зовнішність абощо. Це може бути й у старшому віці, коли десь відчутна гендерна, релігійна чи расова дискримінація. В українській журналістиці «тригерить» від війни.

Це нормально, каже знайомий психолог, адже може бути й таке, що цивільні психологічно страждають у деяких випадках від війни більше, ніж військові. Мовляв, військові психологічно готові до того, куди йдуть. І вони усвідомлюють себе на своєму місці. А от цивільні інколи можуть відчувати окрім болю війни ще дискомфорт людини, котра десь комусь чимось не допомогла, недопрацювала.

Але інтерв’ю з рідними сьогоднішніх полонених закінчується їхньою хай і сумною, проте посмішкою. Мати захисника, який станом на сьогодні в полоні, полегшено зітхає: «Ой, ви знаєте, розповіла та аж полегшало трішки. Оце вперше цілісно всю історію з моменту окупації Маріуполя, з моменту полону сина і до сьогодні вам розповіла. Дякую! Коли будете публікувати, повідомте, будь ласка». Пані йде, а ти відчуваєш, що віддзеркалити історію буде вкрай важко. Хіба що почати з того, що мати військового вперше втрапила за кордон – до Польщі – саме через цю трагічну ситуацію з сином. Бо тут відбувалася акція на підтримку військовополонених, щоб привернути увагу світу. І вона поїхала попри все, хоч до цього той закордон був досить далеко в її свідомості. А інші аспекти інтерв’ю…Нічого не вдієш, все одно, треба сідати й писати.

Найбурхливішою на конференції в Кракові була панельна дискусія про журналістику й активізм. Де межа? І чи може саме український журналіст неупереджено та об’єктивно писати про війну в Україні? Це питання не для цього нарису. Поза тим, спікери говорили, що багато хто мріє покращити світ. І коли нічого не змінюється, журналіст не отримує задоволення. Ґіорґос Хрістідес, грецький журналіст-розслідувач, каже, що нормальний журналіст не може бути без емоцій, хіба що це психопат. Я вдячний авторитетному журналісту за такі слова.

Журналістка-біженка з України пригадала, як німецький редактор викреслив половину їй статті через емоції. Мовляв, не формат. Поза тим, слід таки враховувати, що наші професійні дзеркала в Україні помутнілі, і ми, як журналісти, не віддзеркалюємо усього того, про що пишемо. Частина побаченого і почутого проникає крізь наше професійне дзеркало всередину, до нас. Відповідно, не може в сухому залишку вийти лише відсторонений матеріал з цифрами. Те, що втрапило в душу, врешті теж виплескується в текст хоча б між рядками. Бо це війна! А покажіть мені когось, хто дивиться на неї байдуже чи зверхньо? Хіба що окупант.

Передрук з chytay-ua.com