8 березня – 13 день

Я їду в село за місто провідати своїх. Минуло 12 діб, як не бачив дитину. Цілодобова робота за комп’ютером, інформування населення, постійні телефонні дзвінки, зв’язування багатьох з багатьма. Так, доводилося коригувати і приїзд в Черкаси допомоги з Ужгорода.

Врешті у сумку складені документи, деякий одяг, іграшки, також копошиться в банці серед тирси хом’ячок. Дитина скучила дуже. Везу в село.

Підсідаю до харків’ян. Ну як харків’ян? Одна родина з Харкова, інша зі Сватова. Вони їдуть разом двома машинами. Чоловік з Сватова розповідає, що там у перші дні заворушень (саме так спершу називав війну) виходили люди з голими руками і казали солдатам забиратися. Потім пішли повномасштабні дії, вже повноцінна війна, Сватово стали оточувати, тож він виїхав з родиною, перед цим наробивши разом з місцевими купу коктейлів Молотова на підмогу тим, хто лишився.

Потім до Харкова, там інша родина, знайомі, які живуть на 11 поверсі і не особливо бояться вибухів. Врешті вмовили їх їхати. Зараз прямують під Молдавський кордон, на Вінничину. Чоловіки там лишають дружин з машинами, а самі планують повертатися на Черкащину, де вже домовилися за вступ в тер оборону.

Чоловік обіситься, каже, його дружина працює секретарем в судді і отримує 6 тисяч в місяць, а суддя 120 тисяч в місяць і зараз та суддя сидить десь в Чернівцях і не планує нічого допомагати армії, а лиш чекає стабілізації, щоб продовжити працювати.

Також чоловіки зі Сходу проти поступок москалям. Кажуть, якщо в перемовинах погодитися віддати Крим, Донецьку і Луганську область, то через якийсь час, навіть якщо війна стихне, через роки канапи захочуть знов шматок України, наприклад, Харків чи Суми… Кацапня не спиняється, поки не дати їй по зубах. Тож східняки проти поступок, хоч і не великі патріоти.

– Я розумію, що у нас на Сході багато хто працював в Росії, багато хто дивився в той бік, але коли постало питання руба, коли  Хуйло створив ДНР, ЛНР, наші таки збагнули, що до росії не можна. Там немає прав, немає законів. Люди розуміють як жити в Україні, попри все це наша землі, а як жити в тій росії, не збагнуть, – каже чоловік.

Ми виїжджаємо з Черкас, де нас прискіпливо перевіряють на постах. Тут купа мішків з піском, протитанкових їжаків, є бетонні блоки. Так легко не проїхати. Врешті, після перевірки їдемо далі Черкаською областю. Я спокійно втрапляю в своє село, де також діє пост. Там сільські чоловіки весь час чергують, змінюються, контролюють потік машин. Їх годують за кошти бюджету в місцевій школі, де, в момент харчування, люди лають місцевого скоробагатька, який нічого не дає ні на армію, ні на людей. Фермери різні. Люди згадують МХП, яке має землі в інших селах і там люди і тер оборона отримують допомогу. Проте в цьому селі все не так, бо тут інший фермер господарює. Але всі прізвища падлюк назвемо після війни…