Некролог. Не стало Марії Вівчарик, всевдо «Скеля»
18 лютого в Смілі, що на Черкащині, відійшла у
вічність Марія Вівчарик (Ластівка) – багаторічний член ОУН, колишня станична
ОУН, в’язень сталінських концтаборів, член Всеукраїнського товариства
політичних в’язнів і репресованих, ініціатор відновлення Української Автокефальної
Православної Церкви (УАПЦ) в Смілі, активна парафіянка храму Різдва Святого
Івана Хрестителя
Марія Ластівка народилася 21 липня 1925 р. у славному
селі Кривеньке Чортківського району Тернопільської області (на той час Копичинецького
повіту). Її батько – Степан Ластівка – був січовим стрільцем. Після поразки
Української Революції він дуже довго лікувався, тож фактично Марія виростала з
мамою, дідусем і бабусею, які теж були свідомими українцями. Саме вони навчили
її любити Україну.
Мама Марії – Євдокія Ластівка (по батькові
Шмата) – була членом товариства “Просвіта”, і вона з 13 років ходила з нею туди
на зібрання. З того ж віку стала членом товариства “Луг”, аж поки його не
заборонили більшовики.
З 8 років допомагала односельцям рятувати
людей з Великої України, які тікали від голодомору 1932-33 рр. (бо село Кривеньке
розкинулося за 5 км від кордону між СРСР і Польщею, що проходив по річці
Збруч).
Членом ОУН стала 22 грудня 1941 року (організаційний
псевдонім “Скеля”). Саме тоді склала присягу, якої дотримувалася до кінця життя.
В ОУН Марія спочатку була зв’язковою, а коли
станичний Іван Манзюк у травні 1944 р. був переправлений на Волинь, її
призначили на його місце.
У рідному селі Марія Ластівка закінчила 7
класів. Готувалася вчитися далі та на заваді стала війна. У 1945 році їй
вдалося поступити в Чортківське педучилище. Однак 18 грудня 1945 року Марію
заарештувало КГБ. А вже в лютому 1946 р. після страшних катувань військовий
трибунал у Чорткові засудив її на 10 років концтаборів і 5 років позбавлення в
правах. З квітня того ж року вона відбудовувала затоплені шахти на Донбасі, а в
листопаді її вивезли в Комі АРСР. Спочатку – в “Устьвимлаг” в місті
Княжпогості, де вона сплавляла ліс на річці Вим. Відтак потрапила в зловісний “Мінлаг” у місті Інті, де
працювала на різних важких роботах (переважно земляних) – копала у вічній мерзлоті
фундаменти під різні будови. Звільнили її в жовтні 1954 року і відправили на
поселення в тут ж Інту.
Після звільнення вона одружилася з Іллею
Вівчариком – земляком з сусіднього з Кривеньким села Сидорів, який теж щойно
звільнився з ув’язнення. У 1969 році їй вдалося повернутися в Україну, в місто
Смілу, бо на Західній Україні жити не дозволяли. Була серед засновників міських
організацій Народного Руху в Україні, Товариства політв’язнів і репресованих,
Товариства української мови імені Тараса Шевченка, Конгресу Українських
Націоналістів у цьому місті. Останнім часом її також знали як активіста
громадської організації „Територія гідності”, мала його посвідчення під №1, яке
залишатиметься за нею і надалі. Пам’ятаючи своє бойове минуле, була також
активним волонтером, постійно допомагала нашим бійцям на фронті. За заслуги
перед Україною була нагороджена, зокрема орденом Княгині Ольги і відзнакою
„Холодний Яр”.
Виростила двох синів – Богдана і Олександра,
двох онуків – Назарія і Василинку, встигла потішитися правнучкою Зорянкою.
Молебень поховання Марії Вівчарик провели в
новозбудованій церкві Різдва Івана Хрестителя (УАПЦ). Цей обряд у ній
здійснювали вперше, з огляду на заслуги спочилої. Проводив його настоятель
храму і духівник Марії Вівчарик, митрофорний протоієрей Михайло Шевчук. Йому
співслужив клірик Черкаської єпархії УАПЦ отець Віталій.
В останню путь ветерана визвольних змагань
проводжали рідні, друзі, сусіди, активісти громадських організацій, депутати
міської ради, виконуючий обов’язки міського голови Сміли Костянтин Синьогуб. У
похороні активну участь взяли учасники АТО, які у промовах називали Марію
Вівчарик своїм побратимом. Труну опускали під звуки сальв. Насамкінець присутні
виконали Славень України.
На таких людях і тримається Україна. Царство небесне.
ВідповістиВидалити