Шевченко, який визначив мою долю

Я не хотів традиційно на шевченківські дні писати пост про Шевченка. Так роблять усі. А особливо пропіаритися за рахунок Поета у ці дні намагається влада і опозиція. Та що б там не було, але не вони є основним носієм ідей і думок Кобзаря, а народ. У моєму випадку – представниця народу – моя бабуся.

Днями був вдома у Смілі. І бабуся бідкалася на традиційні старечі болячки, але не в контексті того, що життя-буття важке і все-таке. А в контексті того, що вона через хворі ноги не змогла цього року (вперше з того часу, як переїхала з далекої Півночі жити в Смілу!) з’їздити до пам’ятника Тарасу Шевченку, який стоїть перед залізничним вокзалом свого імені, і покласти квіти.

 

Можна багато говорити про те, який близький, який рідний для свого народу Шевченко. Можна пригадувати портрети Кобзаря під рушником, які я на власні очі бачив у старих людей. Можна згадувати сам «Кобзар», що шанобливо стоїть у деяких поряд з Біблією. Я ж пригадав іншу деталь.

 

Заслані за боротьбу за Україну на Північ Росії – в місто Інта – мої дідусі-бабусі по маминій і татовій лінії постійно рвалися на батьківщину. Повернутися у Західну Україну, звідки їх вивезли на Північ, тодішня влада не дозволяла. Моя бабуся якось пригадувала, що нагода така трапилася вже після відбування покарання, коли один знайомий в Інті розповів про створення кооперативу в місті Сміла, звідки він був родом, і запропонував долучитись коштами до будівництва багатоповерхівки.

 

Чи знала тоді моя бабуся щось про Смілу? Вона знала напам'ять слова Шевченка з поеми «Гайдамаки»:

 

«Зайнялася Смілянщина, хмара червоніє...», «Горить Сміла, Смілянщина кров'ю підпливає...», «А Залізняк в Смілянщині домаху гартує...»

 

Гайдамацькі загони діяли в Смілі протягом кількох десятиліть. Але залишимо це для історії. Моя ж бабуся саме через ці рядки з твору Шевченка і прийняла рішення. Такий-от зигзаг долі. Західняків заслали аж на Північ Росії копати шахти, звідки, відбувши покарання, вони приїхали жити в Центральну Україну. Як дуже любить казати влада – «на землю Богдана і Тараса».

Назарій Вівчарик