На свій 100–річний ювілей жителька Звенигородки чекає гостей навіть з Нью–Йорка
Саме напередодні жіночого свята – 7 березня – своє 100–річчя
відзначає звенигородчанка Марія Петрівна Кожевникова. У цей день вона
чекає у гості родичів не лише з різних куточків України, а й з–за
кордону. Зокрема Росії, Білорусі та Америки.
На таку поважну подію ювілярка збирає родину у місцевому ресторані!
Напередодні дня народження з Марією Петрівною мав можливість
поспілкуватися і я.
Її невеличкий будиночок
здається справжнім ліліпутом з–поміж сусідніх новобудов: коридор і
всього дві кімнати, проте охайні і затишні. Будинок Марія Петрівна
будувала зі своїм чоловіком. Каже, що квартири від тодішньої влади
добитися так і не змогла…
Марія Кожевникова народилася і виросла у Звенигородці. Батько помер рано, тож усі домашні клопоти лягли на плечі матері.
З–поміж
дев’яти дітей лише Марії Петрівні судилося дожити до такого поважного
віку. Разом з чоловіком вона збудувала хату, виховала п’ятеро дітей і
вже дочекалася не лише внуків, а й правнуків.
Діти і внуки Марії
Петрівни, в основному, живуть в Україні, хоча декого доля закинула
далеко. Так, одна з онучок навчалася за кордоном, де і знайшла щастя.
Нині переїхала до Америки, Нью–Йорку. Проте на ювілей до бабусі обіцяла
приїхати.
Марія Кожевникова пригадує, як познайомилася з
чоловіком.
– Віктор був з Воронежської області. Його родину розкуркулили. Все
забрали і родина пішла до Москви. Доля склалася так, що в Москві його
брат зустрів мою сусідку, на якій женився. Так потрапив сюди. А Віктор
вже приїхав сюди до брата і познайомився зі мною, – каже Марія Петрівна.
Старість,
звісно ж, вже забрала трохи сил у жінки, але пам'ять вона й досі має
чудову. Марія Петрівна добре пам’ятає і революцію, і війну, і голодомор,
який в місті таки було легше пережити, ніж в селі.
– З юного
віку працювала в колгоспі. А в голодомор саме на пошті якраз працювала.
Носила телеграми. Нам давали на місяць пуд муки, літру олії і два
кілограми крупи. Так і вижили, – пригадує Марія Петрівна.
Важкими видалися і роки, коли чоловіка Віктора забрали на війну.
–
Неподалік від Звенигородки, в селі Козацькому він був сім діб в
оточенні. Тоді солдати їли одні жолуді. Через це в нього була виразка
шлунку. Декілька місяців Віктор провів у шпиталі… – пригадує жінка. – У
45–му повернувся калікою додому, поранений в ногу і руку. Та ще майже
глухий. Вони з сусідом разом на війні біля кулемету стояли, як неподалік
вибухнув снаряд. Сусід помер, а мого заглушило.
Життя розпорядилося так, що Марії Петрівні довелося пережити не лише смерть чоловіка, а й сина. Він помер в 68–річному віці.
Не одну війну пережила нинішня ювілярка. Бачила не лише німців. Ще зовсім в юному віці довелося познайомитися і з петлюрівцями.
–
З їжею петлюрівцям допомагало, в основному, сільське населення. Та
пам’ятаю як петлюрівці прийшли і до нашої хати брати їсти. Ні за що не
заплатили матері та й пішли. А біля перелазу загубили револьвера. Мій
брат знайшов його. Вранці наступного дня прибігає один з них і запитує,
чи не бачили ніде револьвера? Мати показала, де він лежить, то той
чоловік одразу заплатив за все, що днем раніше брали, – сміється жінка.
Як і багато жителів Звенигородки, Марія Петрівна пробувала торгувати. Свого часу намагалася підкорити Москву.
–
Скинула сережки, продала і купила за них борошна та й поїхала. Але мені
дали неправильну адресу подруги, тож, не знайшовши її в Москві, поїхала
до Києва. Там одразу ж все спродала, – пригадує свою підприємницьку
затію Марія Петрівна. – Пізніше ж, йдучи з пошти у відпустку, намагалася
підзаробити в тому ж таки колгоспі. Це зараз у відпустку їдуть на море.
Я ж за свої сто років з чоловіком нічого не бачила.
Не опускає
рук Марія Петрівна і нині. Хоч на ведення господарства вже сил немає,
проте готує ще сама і пече смачні пиріжки. Незважаючи на поважний вік,
бабуся може без окулярів вселити нитку в голку, без окулярів і читає
газету.
– Я пам’ятаю не лише все, що довелося пережити в
минулому. Пам’ять не зраджує й нині. Бува, деякі однолітки кажуть, що не
пам’ятають де окуляри поклали тощо. У мене такого немає. Хоча… і
однолітків тут на вулиці немає. Я одна лишилася, – всміхається бабуся.
Рідні
кажуть, що їх ювілярка активно стежить за політикою по телевізору, а
газети прочитує від першої й до останньої сторінки. Нині вона переживає
за ув’язнену екс–прем’єра Юлію Тимошенко.
– Чому я стільки вже
прожила? Можливо тому, що не нервую. Я намагалася нічого не брати
близько до серця. Хоча життя було не зовсім спокійним. Гроші на рахунку у
радянські часи, як і в більшості співгромадян, пропали. А там було
близько двадцяти тисяч…Хату, не цю в якій нині живу, а стару –
поруйнували німці у війну, тож доводилося відбудовувати… Землю, мою
батьківщину, забрали також. Тут було в мене близько півгектара. Але
колгосп вирішив, що багато. Тож вділили одним, іншим, а мені залишили 15
соток. Так з чоловіком–інвалідом і п’ятьма дітьми змушена була й
виживати, – розповідає Марія Петрівна. – Можливо, спокійна вдача
допомогла перебороти негаразди.
Коментарі
Дописати коментар