Собори наших душ

Без перебільшення історична подія сталася на Смілянщині 22 грудня. У День святої Анни з архіпастирським візитом Черкащину відвідав Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Сміла стала першим місцем офіційного візиту очільника ПЦУ до Шевченкового краю. Його Блаженство звершив у місті освячення храму Різдва Іоана Хрестителя і престолу, в який цього дня заклали мощі священномученика Володимира – Митрополита Київського, та очолив першу Божественну літургію в цій новозбудованій церкві. Предстоятелю помісної Української Православної Церкви співслужили митрополит Черкаський і Чигиринський Іоан, архієпископ Харківський і Ізюмський Афанасій, архієпископ Вишгородський Агапіт, єпископ Донецький і Слов’янський Сава, настоятель храму протоієрей Михайло Шевчук та численне запрошене духовенство.

Так завершилася 23-річна епопея становлення української церкви в Смілі. До неї причетна і моя родина. Адже серед активних засновників громади Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) в місті була й Марія Вівчарик – моя мати. 7 липня 1996 року вона брала участь у перших зборах громади, а 13 грудня того ж року в Черкаській ОДА було зареєстровано її статут. Першим священиком став отець Олег Коваленко.

Довгий час нова церква не мала приміщення. Довелося робити відправи в половині приватного приміщення. Згодом колишня мешканка Сміли, котра на той час проживала на Одещині, дозволили парафіянам використовувати будинок своєї матері, який стояв пусткою. Але через якийсь час його в громади брутально відібрали. Та я, як нагадав цими днями отець Михайло, ще при освяченні будинку під церкву напророчив, що громада матиме свій справжній Храм. І це, нарешті, сталося.

І все ж, храм Різдва Іоана Хрестителя – це, безумовно, насамперед заслуга митрофорного протоієрея, військового капелана і волонтера Михайла Шевчука. У його будівництво він вклав свою душу. Панотець зміг витребувати у місцевої не дуже проукраїнської влади місце під нову церкву в гарному місці біля міськрайонної прокуратури, шукав і знаходив спонсорів, спонукав до дій паству. Тож 2007 року було закладено хрест і освячено місце під будівництво храму. 2008 року коштом парафіян було закладено його фундамент. Потім були непрості роки зведення храму. І вже минулого й цього року приміщення активно опоряджували всередині, майстри з Івано-Франківщини виготовили і встановили іконостас.

І от він постав – прекрасний Храм, що стримить увись, підсвічує похмуре зимове небо золотими банями. Недарма наші предки вважали 22 грудня народинами сонця. Це найкоротший день року. Та для багатьох смілян він був цього року дуже щасливим, тож місто розквітало їхніми радісними обличчями. Храм не зміг вмістити всіх вірян, що прийшли помолитися разом з його будівничим і з Предстоятелем. Тому люди молилися і надворі. Багатьом з них ще й досі не віриться, що сталося таке диво: не тільки в місті постала українська церква, а й у всій Україні! Відповідно – перший Митрополит незалежної України освятив перший український храм в Смілі.

А наприкінці відправи Блаженнійший Епіфаній виголосив першосвятительську проповідь, в якій розповів про важливість храму в житті християнина.

– Ми молимося вдома і вранці, і ввечері, але храм є особливим освяченим місцем, – говорив Його Блаженство. – Саме у храмі людина через Хрещення народжується у нове життя. Тут через Таїнства укріпляються її духовні і тілесні сили, тут і завершується наш земний шлях...

І як мені було не згадати, що першою парафіянкою, яку відспівали в ще не опорядженій до кінця церкві 19 лютого 2018 року, була моя мати. Вона так мріяла про незалежну Україну і українську Церкву, так чекала на цей храм, стільки сил доклала, аби він постав! Мені сумно, що вона не дожила до цього світлого дня, але мене тішить, що одну ікону в храмі обіймає вишитий нею рушник. Мати була з нами.

На завершення богослужіння Митрополит Епіфаній відзначив церковними нагородами настоятеля та благодійників храму. Тож панотець Михайло цілком заслужено отримав Орден Архістратига Михаїла II ступеня. Благословенні грамоти за заслуги перед Помісною Українською Православною Церквою та побожним народом і відзнаку Хрест ПЦУ отримали жертводавці. А смілянський Народний хор „Заграва” заспівав Предстоятелю „Многая літа” і „Боже, великий, єдиний нам Україну храни”.

Люди не спішили розходитися. Усі вітали Михайла Шевчука, згадували, як поставав храм, які перепони довелося долати. Надворі було тепло і тепло на душі. Адже мрія знайшла достойне втілення. І хоч попереду ще багато роботи та все ж гарна, струнка церква стоїть як доказ того, що коли чогось дуже хочеш досягти і наполегливо працюєш задля омріяного, воно здійсниться.

А священика-капелана знову покликала війна. 24 грудня, напередодні Різдва, він поїхав у Широкине і Мар’їнку, де на нього – свого побратима і сповідника – чекають наші воїни світла. І отець Михайло Шевчук разом з ними знову мріє: про перемогу над російським агресором, про мир на нашій землі…