Чи дійсно «Характерник» Шкляра – це про характерника?

Прочитавши книгу «Характерник» Василя Шкляра, насамперед скажу, що це дуже атмосферний твір. Немов ти поринаєш у минувшину з усіма її атрибутами, негараздами і здобутками. Але є одне але…

Тут я не побачив такого детективного сюжету, як у Кокотюхи, або того ж Шкляревого «Елементалу». Зате у «Характернику» багата і смачна мова.

У «Характернику» не такий закручений сюжет, як в Андрія Химка («У пазурах вампіра»), зате тут показано багато інтриг та внутрішніх чвар і суперечок, через що козацька верхівка була роз’єднана.

Тут мені бракувало такої насиченості подій, як, скажімо, в «Чигиринському сотнику» Леоніда Кононовича, але водночас тут я прочитував все, а не прогортав «Характерника»,як робив це з книгою Кідрука «Де немає Бога», втомившись там від правил бейсболу.

Отже, саме такі книги про нашу минувшину нам потрібні, написані по-сучасному і з додаванням класних стьобних моментів, які можуть перегукуватися з сучасністю. Але чи мав би «Характерник» так справді називатися? З одного боку, хто як не Шкляр мав би написати таку книгу? Саме він в українській літературі має певний авторитет, навіть ауру, українську ауру. Та й вуса має, як козак. Але все ж чи не найголовнішим в книзі був Сірко, й інколи я вагався, чи Кирик-характерник, чи Сірко має бути головним героєм? Так само царевич-самозванець відтягує на себе роль головного героя. Тож книга цілком гармонічно могла б мати назву «Самозванець» або «придибенція на Січі». Бо таки добрячу придибенцію створив самозванець козакам, оказію таку собі.

От лиш цей момент вагання хто в книзі головний, а хто другорядний збивав з пантелику. Можливо, якби книга не називалася «Характерник» цей момент і не збивав би. Я б розумів, що там багато героїв і вони двіжують добряче, але якщо назва така, то мав би бути справді характерник головним героєм – повноцінним головним героє і не давати царевочиу чи Сірку відтягувати на себе цю роль.

Все ж, це міркування лише щодо головного героя. Бо все інше – круто. І, повторюся ще раз, атмосферно. Фактично, ми маємо в книзі таку собі верховну раду, де всі товчуть воду в ступі, поки навколо закручується дуже велика політика, але через внутрішні чвари і суперечки не завжди цю велику політику наші слані козаки і гетьмани встигали відчути і підлаштуватись під неї. Отже, рекомендую до читання не лише дорослим, а й школярам. Бо таких аж відвертих сцен там нема. Зате є кльові моменти, з яких школярі навіть можуть робити меми. І книга піде в світ і закріпиться в ньому. Коротше, цитуючи книгу, не бздіть, а читайте. Що ж до головного героя, самі визначайтеся.