Ключник (фантастичне оповідання, присвячене українському місту)

Презерватив як меч самурая треба носити завжди, навіть якщо він знадобиться лише раз у житті. Так казав мені колись кум, але він не знав про існування підводних каменів. Цього разу ми бригадою облаштовували меблями кімнату якомусь крутелику під Черкасами, де була навіть прислуга. І одна з дівчат, що виконували роль офіціанток, мені справді сподобалася. Коли ж вона ще й підморгнула, саме тоді я зрадів, що маю завдяки пораді кума презервативи. У нього добрячий стаж сімейного життя і… великий досвід стрибання в гречку. Інша справа я – одинак, який уже й не пам’ятав, що таке секс. Але підводним каменем стала горілка. Нас так щедро частували після встановлення дерев’яних меблів, які наша фірма робила чи не найкраще в цьому регіоні, що врешті мені стало зле, і всі рожеві мрії полетіли шкереберть. Тут потрібен був не презерватив, а «мізим» чи активоване вугілля.

Дорогою назад я згубив свою улюблену бейсболку, бо коли всі спожиті на закуску делікатеси, а це і червона риба, і червона ікра, і якісь м’ясні пундики, назву яких не запам’ятав, полізли назовні, то я постав перед вибором – або замастити обшивку Толіної «газельки» і потім довго бачити його кислу ображену мармизу, або вирішити все дуже грубо, проте оперативно. Вміст шлунку перемістився в бейсболку. Звісно, я її викинув, як тільки пацани підвезли мене до потрібного будинку. Сяк-так доліз до другого поверху, немов подолав Джомолунгму, чесно кажу. Квартира дихнула такою пусткою, що це вразило мене навіть у тому стані, в якому я перебував. Ну як же так! Зозуля накувала вже 35 років, а я сиджу в цій задрипаній квартирі один і чекаю якогось знаку невідь-звідки.

Двері не пам’ятаю чи замкнув, бо красти в мене не було чого. Опісля дійшов до дивану і вже там вимкнувся. А зранку почав думати ту важку думу, яка, у підсумку, змінила все.

Скажу вам, що найбільше я не любив залежності – від жінок, він роботи, від свого настрою, від закордону. Власне, щодо останнього. Ця однокімнатна квартира неподалік центру належала мені повністю, бо я на неї заробив у Чехії. Дев’ять місяців – три місяці в Чехії, а три на меблевій фірмі в кума тут в Україні, потім ще три за кордоном – і я став власником цієї квартири. А що? Ні спекотна атмосфера у цеху, ні сморід гуми не лякали мене. Я працював як робот, харчувався з заробітчанами пивом і чіпсами і заробив на цю квартиру. А тоді відчув, що життя гастарбайтера не для мене. Воно ой як затягувало, бо було позбавлене відповідальності. Я міг не планувати там своє меню, не думати за якийсь культурний відпочинок, за ремонт квартири, за подарунок дружині. Такий стиль життя затягував, а я вже казав, що не любив залежності.

«Саня, гроші треба вкласти з розумом, купи квартиру», – сказав мені тато, і я послухався. Він у мене був масажистом – мовчазним і працьовитим, чимось схожим на мене, чи то пак, я на нього. Бо завдяки роботі перед ним відкривалася завіса життя багатіїв, їх інтимні подробиці: він робив масажі удома в багатьох можновладців. Я ж ставив їм меблі. Ми з татом обоє працювали з можновладцями. Взагалі були близькими, тато інколи і пиво зі мною попивав та розповідав про предків, зокрема, про прадіда, бо татові ще дід розповідав, що той був мольфаром.

Згодом мольфара, тобто нашого прадіда, вбив якийсь п’яниця, знання прадід не встиг передати, але на генетичному рівні деякі здібності передавалися самі.

«Ті здібності ще себе покажуть. Просто будь обережний. От побачиш! Вони себе покажуть! Ти знаєш, що я інколи так входжу в робочий процес, що бачу кожну, повір, кожну частинку тіла клієнта наскрізь, як рентген. І бачу, де підправити, а де тиснути менше. А тоді вони йдуть до інших масажистів і знову вертаються до мене. Тобі треба намацати щось в собі», – казав тато. Ті слова запали в душу, я роздумував над цим, але не міг з кимось ще поділитися. Хіба колись з дружиною? Та якось все не випадало знайти ту єдину.

Рішуче вставши з ліжка, я заточився і мало не беркицьнувся горілиць, але таки встояв. Десь щось шкрябалося. Тут було два варіанти: або я вже допився, або хтось був у квартирі. Я згадав, що учора в коридорі перечепився об щось, мабуть, таки той чорний кіт, що прибився до під’їзду, прошмигнув в квартиру. От нагла морда! Почалапав на кухню, яка відкрила для мене всю свою голу правду. Адже я був не просто у власній кварт ирі, я був у квартирі, де днями почав ремонт. Почав козаче? Сам і розгрібай!

Просто у стелі була пробита велика дірка з якої йшов товстий провід і закінчувався розеткою на рівні пральної машинки. Це я днями викликав електрика, бо в квартирі на кухні не виявив розетки, а в маленьку ванну пральна машинка не влазила. Електрик, довго ходив і дивився на стелю, аж я вже вирішив, що він під кайфом. Та врешті електрик узяв перфоратор і відкрив план: стеля у мене з плит, усередині яких пустоти. Отже, треба пробити стелю в коридорі біля лічильника, а тоді в кухні над пральною машинкою і просто всередині плити протягти кабель. Геніально! Я поняття зеленого не мав про те, що так можна зробити, але повірив. Коли електрик пхав кабель у коридорі, я на кухні ловив його крючком, як рибалка. Але спершу замість кабелю витягнув з пустоти в бетоні лахміття. І там блищало якесь скельце. Припускаючи, що то може бути щось дорогенне зі схованки попереднього власника квартири, я швидко запхав все те під умивальника. Робота була зроблена, а коли електрик пішов, я забув про все на світі. Наступного дня поїхав на встановлення меблів і лише зараз згадав про знахідку, бо чорний дворовий приблуда з довгим хвостом якраз рився під умивальником.

– Е-е-е, а ти хто? Ти взагалі тут не живеш! – заявив я коту.

Кіт, як не дивно, геть не знітився, він просто обернувся і глянув так, що це мені стало незручно. Типу, я тут в шматті риюся, шукаю щось цінне, а ти мені роботу перебив.

Я пройшов до холодильника і відкрив його. Перевагою цього холодильника було те, що він був у мене геть новий, красивий, під колір металу, високий, з великою морозильною камерою, але практично пустий. Ось останній штрих був великим мінусом. Хоч би тобі пляшка пива, або пляшка кефіру. Що ще мене могло врятувати?

Позаду хтось нявкнув, і я взяв з холодильника куплені днями котлети.

– На, знай моє добре серце. Але ти все рівно тут не живеш! – сказав я коту.

Той без усяких вступів почав чавкати котлетою. Взагалі, цей кіт міг проводити тренінги з вміння бути нахабним і самовпевненим. Урешті я покинув думати про кота, поліз під умивальник і дістав те шмаття, яке витяг зі стелі. Це справді було цікаво. Може, я знайшов скарб? Я почав акуратно розмотувати тканину, яка вже місцями прогнила. Врешті дістав скляну кульку усередині якої було щось чорне. Або я ще був під дією учорашньої горілки, або те ЩОСЬ таки рухалося. Воно було схоже на якусь п’явку, але як вона могла жити в кульці? Без кисню і стільки років? Та й хто б таке оце придумав робити – саджати п’явку в металеву кульку? Враз у мене засвербіли руки, настільки сильно захотілося розбити кульку і дістати те ЩОСЬ. А може то просто так переливається скло, може всередині прозорого скла чорне скло?

Раптом я мало не отримав інфаркт. Поки міркував собі геть забув про кота, звик жити сам. То чорний наглий гість стрибнув на мене і вп’явся кігтями у плечі.

– Ах ти ж гівнюк! – розсердився я і через голову потягнувся до нього.

Той зачепився мені за плече кігтями, лишивши там досить болючі подряпини. Та замість того, щоб пожбурити його у вікно, я взяв котяру і не відпускав. Він виявився дуже важким, м’яким і приємним на дотик, у мене немов полегшало в шлунку і в голові.

– А ти важкий, мабуть, у всіх так під’їдаєш.

Пустив його на підлогу і почав боротись з бажанням таки зафутболити його як м’яча. Але щось спинило мене. Чимось кіт подобався, чи тому, що я любив саме чорних, чи просто в квартирі було досить сумно сидіти самому з біллю в голові. Врешті я пішов до коробки з-під взуття, яка має бути у всіх хлопців, яким вже тридцять п’ять, і які, можливо, й не надбали дружину, але мати таку коробку повинні точно. Там були інструменти. Звідти я дістав молоток. Кіт уже катав по підлозі скляну кульку. Мимоволі у мені прокинулося якесь відчуття ревнищів абощо. Швидко забрав кульку. Пояснити це я б не зміг ніколи й нікому, але внутрішньо відчував, що це моя кулька і на тому край. Хоча, я ж був лиш випадковим чоловіком, якому випало знайти залишену тут, у цій квартир, кульку. Але ким залишену?

Узяв її і, зафіксувавши пальцями, гепнув по ній молотком. Кулька лиш утворила ум’ятину у лінолеумі, але не піддалася. Кіт з цікавістю спостерігав, немов хотів сказати: «Підстав щось тверде».

– Треба підставити щось тверде, – сказав я котові і пішов назад до комори, де знайшов ще шматок металу.

Повернувшись, ударив під пильним поглядом Чорного. Вдруге вдалося. Куля розкололася, і те чорне всередині випало, немов невелика стрічка тканини. Лиш я торкнувся її, як вона вжалила і, мов блискавка, зникла під шкірою. Я відсмикнув руку, підскочив, хекнувши і почав трясти нею, як навіжений. Опісля побіг в ванну і став мити руки, думаючи, що то мені сниться або миттям рук я змию з-під шкіри будь-яку погань. За ці декілька секунд я обіцяв Богу, що більше не питиму, встиг подумати про суїцид і навіть пробував вщипнути себе за ту руку. Може сплю? Але нічого не змінилося. На кухні так само валялися рештки розбитого скла, так само ходив по хаті з дуже підозрілою і наглою мордякою чорний кіт, а я прислухався до легкого посіпування, де просто в руку всмокталася незрозуміла чорна п’явка.

Голова стала йти обертом, від цього всього задзвеніло в вухах. Я схвилювався так, що знову захотів випити, хоча лише мить тому обіцяв собі не пити. Навіть подумав над тим, щоб розрізати руку і побачити, що під шкірою. Та враз почув якесь шарудіння в коморі. Запитально поглянув на кота, але непроханий гість так само нашорошив вуха і лиш дивився на двері комори. Урешті я витер руки старим рушником, якого слід було давно попрати і сторожко відчинив дверцята комори, очікуючи побачити щось незвичне. Натомість мені в обличчя війнуло прохолодою, немов я стояв на протязі. Але ж комора не могла мати виходу в інший бік, чи могла? Від протягу в мене почали сльозитися очі, тому я радше інстинктивно, ніж з допомогою зору, побачив рух у її темному кутку і зробив крок, акуратно переступаючи коробку з інструментами та виставивши руку. Не так для захисту, як щоб не вдаритися у протилежну стіну. В цю мить ззаду на мене вистрибнув мій вранішній гість, штовхнувши мене вперед. Заточившись, я похилився вперед. Спроби впертись рукою в стіну в кінці комори завершились нічим, рука кудись провалилася в простір і відповідно я полетів у невідомість, відчуваючи лоскіт всередині живота від падіння з висоти.

Було таке враження, ніби я випав з власного балкону і опинився по інший бік будинку, але то було вже інше місто. Щойно я вовтузився на кухні у вранішню пору, а тут, схоже, був пізній вечір.

Це було схоже на часовий зашморг, про який я колись дивився кіно. Тобто у вранішню пору я от буквально щойно поліз у комору, аж тут опинився позад свого будинку у вечірній час. А може то вчорашня горілка так вставляє, може я отруївся, і це просто сон?

Позад мене щось гупнуло. Чорний кіт обійшов мене, немов демонструючи, що все це не уві сні, а наяву… Враз я закляк, бо поглянувши на нього, помітив разючу зміну. У цього чорного дворового кота була мордяка схожа на людську і маленькі ріжки між вухами.

– Бу! – сказав мені кіт.

– А-а-а! – зарепетував я у відповідь і побіг до рогу будинку, щоб, оббігши його, втрапити у під’їзд та завершити ці незрозумілі галюцинації або цей сон.

Але оббігши будинок, я не знайшов під’їзду, бо тут взагалі не було під’їздів, а були лиш балкони, немов я повернувся до задньої сторони будинку, звідки щойно прибіг. Край дороги у сутінках я помітив сутулого чоловіка в лахмітті, який щось бурмотів собі під ніс. Щось у ньому було не так, але мені ніколи було про це думати. Де ж той під’їзд? Більше, мабуть, не варто пити горілки невідомої якості. Та й узагалі роботу треба змінювати чи що?

– Почекай, не біжи! – зарепетував хтось позаду, і в мене душа опустилася кудись униз живота.

Обернувшись, я побачив все того ж кота.

– Саня, ну чого ти бігаєш? Все рівно не знайдеш під’їзду, он Блуд тебе водить! – і кіт показав лапою (присягаюся, не всією лапою, а ще й виставив вперед вказівного кігтя) в бік того дядька в лахмітті.

Я поглянув туди, але дядько немов спіткнувся, кинувся додолу і враз побіг вовком у кущі, що росли поряд, і де місцева дітвора часто грала в піжмурки. Чому обов’язково вовком? Може там пес якийсь великий сидів і від падіння чоловіка сполошився.

– Я трішки думки читаю, то вони в тебе якісь невпорядковані. То таки був вовк, – сказав чорний кіт з ріжками і людським обличчям.

– А ти хто? – прохрипів я.

– Коргоруш, – сказав кіт. – Ти таких не знаєш. Я помічник місцевого дворовика.

– Може домовика?

– Саме дворовика. Я знаю, що кажу. У кожному дворі живе дворовик.

– А то хто був? – махнув я в бік, де хвилиною раніше йшов чоловік.

– А то був Блуд, я ж казав, чи ти тупенький? – єхидно примружився кіт.

– Що? Ах ти ж нагла морда! Радій, що я тебе ще погодував!

– Якби не погодував, то сам би зараз усе це розгрібав, а так я допоможу, – сказав кіт і видно було, що він пишається собою.

– Що допоможеш? Це ж сон?

– Ні, не сон. Ти маєш йти за мною, я тобі все покажу, бо під’їзду все рівно не знайдеш.

– То пішли, – мовив я, подумавши, якщо це сон, то принаймні не треба пручатися.

– Кажу тобі, що це не сон, – буркнув кіт і пішов.

Я поплентався за ним. Місто було ніби й моїм, а ніби й чужим. От ішли ми алеєю під каштанами і дерева ніби були ті самі, але в сутінках проглядало щось з-під листя таке невиразне, яке удень не могло б сидіти там. На одному дереві я таки вгледів великого птаха. А тоді придивився і побачив, що у птаха було якесь спотворене жіноче обличчя. Він раптом істерично закричав, і я мало не впав серед дороги. Бігти не міг, бо ноги заніміли.

– То Див лютує. Не зважай. До тебе зараз йому нема діла, – сказав кіт, йдучи попереду.

– А де ми? – спромігся спитати я.

– У Черкасах. Але в паралельних Черкасах. Це вже не твоє місто, а моє. І ти міг би побачити багато дивного, але ніколи, бо весь цей збіг обставин з тією чорною п’явкою, то насправді не збіг. То знак, покликання. Чи як там ви, люди, кажете. А я тепер маю тебе привести на великий збір.

– Га? – здивувався я.

Кіт щось мугикнув і пішов далі. Я вирішив не противитися. Все-таки гарний сон. Може, навіть, я щось покурив перед тим, як побачити таку сильну галюцинацію. Тож треба вже за цим усим спостерігати далі. Ми йшли історичним центром міста, і я бачив людей, які копошилися біля старезного будинку з написом «Рибний ряд» на стіні. Звідти пахло рибою, але те, що лежало на прилавках здавалося мені більшим не те, що за рибу, а за кабана. Може то такі соми з глибини Дніпра виловили?

Просто з будинку грабаря Щербини, який тепер наші сучасники переробили в Палац одружень, випливло щось напівпрозоре у накидці на голові. Ніг видно не було і, схоже, істота рухалася повітрям. Я пригадав якісь розповіді про цей будинок, ніби там бачили колись привида. Потемніло ще дужче, і ця мара проти ночі наводила добрячий переляк.

– Так, то привид, – зазначив діловито кіт, а тоді так завищав на того привида, що той ушився швидше за вітер.

– Добрий у мене екскурсовод! – сказав я, вже трохи звикаючи до навколишнього світу.

У цей час почувся тупіт коня, і я дав дорогу вершнику. Укотре був вражений. Адже вершник не мав голови, а тримав її під пахвою, немов якийсь баскетбольний м’яч.

– А це наш козак, проклята душа. Колись з іншими козаками обороняв Черкаси, але зрадив товаришів і тепер не має спокою. Скаче ото містом туди-сюди та шукає спочину, але чи знайде колись? – замислено мовив кіт.

Питати щось було марно. Я все одно сподівався, що зараз прокинуся, тому кивнув і продовжував іти за своїм провідником, лише час від часу почухуючи руку, де мене вжалила п’явка.

Коли ми проходили повз один з будинків з виліпленими грифонами, який, мабуть, чудом уцілів в центрі міста, то один із них раптом ожив і кинувся до мене, щоб клюнути. Я ледь ухилився та пробіг мало не весь квартал, поки спинився перевести дух і роззирнутись навколо. Попри мене пройшов чоловік у кожусі, прикриваючись маскою та тримаючи палку, дуже схожу на фалос. «Збоченець», – подумав я.

– Це Кукер, – сказав, догнавши мене кіт. – Дух плодовитості. Він мусить зображати певні фізіологічні дії з землею, щоб запліднювати її. Мабуть, з села з делегацією на наш з’їзд приїхав.

Кіт щось казав ще, але здається саме тоді мене почала охоплювати паніка. Побігши від грифона, учувши його лопотіння крил та просто таки енергетику злості, я враз усвідомив, що це не сон, що все відбувається насправді.

– Слухай, та де ж це я? Що то було?

– То був грифон.

– Як він міг ожити?! Він же на стіні виліплений.

– То старий будинок купця, а птах має охороняти речі і людей в будинку, тому ваші будівельні організації ніяк не можуть той будинок зруйнувати. Все їм щось заважає. Тепер ти розумієш, що саме, – сказав кіт.

Мене все більше починала охоплювати паніка, лякали постаті і тіні, які я бачив чи не під кожним будинком, чи не на кожному повороті вулиці, коли ми йшли ними.

– Та не хвилюйся, ти сам розбив скляну кульку, вжалився провідницею і визначив свою долю. Ці провідниці повсюди. Кожна спрацьовує тоді, коли це необхідно нашому світу…

Раптом перед нами виник глухий паркан. Я й так був, м’яко кажучи схвильованим, кусав губу від нервування так, що вже відчував металевий смак крові на язиці. Але оцей глухий кінець вулиці був немов останньою краплею в усіх цих нервуваннях і хвилюваннях. Я знав більш-менш Черкаси, принаймні настільки, щоб розуміти – план цього міста нагадує зошит в клітинку і тут випадковий перехожий ніколи не міг би зайти в глухий кут. Бо пройшовши квартал, ви можете перейти на іншу вулицю і далі відміряти кварталами місто. Місто кварталів і прямих вулиць, але не глухих кутів. Цей тупик був німим докором всьому цьому безглуздю.

– Це лабіринт! – сказав схвильовано кіт.

– Що? – перепитав я, хоч добре почув сказане.

– Лабіринт. Тобто дійти до місця, де всі мають зібратись на раду нелегко. Місто противиться концентрації всілякої нечисті в одному місці, духу міста стає від цього, як би то сказати правильно, – кепсько і вулиці починають формувати лабіринт. Це щоразу перед великою радою. Але ми знайдемо дорогу. Ти ж зі мною!

– Та ясно, – нервово гигикнув я. – Я ж із котом. Але куди ми йдемо?

– Не треба сарказму. Я не простий кіт, а помічник дворовика! А зараз виконую функцію провідника, бо маю відвести тебе на раду. А йдемо ми у місце, яке збирає всіх незалежно від статусу та статків. От куди ви всі йдете при нагоді на вихідних?

– На базар.

– Отож. Ваш критий круглий ринок є місцем загальних зборів. Там і проходить рада. Але цьогоріч справа особливо серйозна. Місто переповнене нашим братом, ми не можемо відходити в інший світ.

– Слухай, Чорний, я розумію, що це для тебе серйозно, але може б я пішов додому? Не можете відходити в інший світ? Тобто домовик чи дворовик не може склеїти ласти, відкинути копита, або іншими словами просто вмерти? Так хай живе сто літ! Мені що з того? До речі, може звернемо в ту вуличку?

Кіт не сперечаючись завернув. У голові я пробував прикинути, де ми зараз перебуваємо, зважав, де центр міста, а де базар. За інших умов, ми б давно мали опинитись у критому ринку, але щось дійсно нас водило навкруги. У народі ми просто називали той круглий ринок «шайбою». Він стояв тут з радянських часів і був чи не найвдалішою архітектурною штукою у місті. Але крутелики, як це завжди буває, маючи атрофоване відчуття смаку, обставили цей критий ринок звичайними трьохповерховими магазинами-коробками, які були архітектурною ганьбою нашої епохи. Та все ж між магазинчиками прохід до критого круглого ринку був. От лише де ж він?

Попри нас пройшла стара баба, закутана не по погоді в теплу хустину. Вона мені одразу нагадала свою бабцю, яку я майже не пам’ятав, але це був той образ класичної бабці в хустині, яку я малював завжди в уяві. Запахло парним молоком і пиріжками з варенням. Одразу стало на душі трохи спокійніше, навіть на сон потягло.

– Це Дрімота, приходить, коли мами діток заколисують, щоб ті швидше заснули, – сказав кіт, коли ми відійшли далі.

– Слухай, а ти теж вмерти не можеш? Як дворовик? – поцікавився я.

– А тобі яке діло? Колива захотів на поминках поїсти? Я може й тебе переживу, судячи з того, скільки ти п’єш! – нагло заявив кіт.

– Оце ти б краще мовчав! Не тобі мене судити. Це моя справа. Буде якийсь котяра мене вчити, та й звідки ти мене знаєш взагалі?

– Спостерігаю за тобою вже давно. Щоб до настання нашої ради визначитись, що ти – це дійсно той, хто мені треба. Я відчував провідницю десь у ваших стінах, але не міг сказати напевно, аж вона виявилась в тебе в стелі, добре, що електрик прийшов та видлубав її. А то не знаю, як би історія повернула. Провідниці живуть повсюди і чекають нагоди. Їх у скляних кулях розкладає по місту старійшина.

– О, це у нас закладки зараз по місту якась погань розкладає, а люди, що хочуть наркотиків, платять через інтернет гроші, а тоді їм кажуть адресу закладки і людина знаходить і вживає той наркотик. Мій колега раз так нанюхався, аж із носа кров пішла, мало не вмер.

– Знайшов з чим порівняти, ваш світ узагалі пропащий. Але й нашому зараз нелегко. На відміну від мешканців вашого світу, ми, тут – кіт витримав паузу, – цінуємо життя, але ми цінуємо і смерть. Кожен, кому приходить час, має пройти через міст в інший світ і розчинитися в ньому.

– То візьміть та й умирайте на здоров’я…

– Не можемо через міст іти. Великий Мо нас не пускає. Нас уже тут забагато і в декого починається паніка.

Від слова «паніка» і мені стало знов кепсько. Я знов уявив картину, що лежу десь в кімнаті зелений від алкогольного отруєння, весь в блювотинні, а в моїй голові оце малюється картина, яку я зараз бачу. Або я таки десь спробував наркотики і тепер не можу вибратися з павутини підсвідомості.

– Усе насправді. Ти, можна сказати, нарешті зміст життя усвідомиш. А то живеш і бовтаєшся в буденності немов той листок, який зірвало вітром і гойдає в калюжі, – сказав кіт і забіг наперед, аж в мене засвербіла нога дати йому добрячого копняка, щоб він залетів у якийсь сміттєвий бак і ще й кришкою поверх вкрився.

Натомість я покірно йшов за ним, не відаючи, чим все скінчиться. Хто я, дійсно такий? Що роблю в світі? Ставлю людям меблі, забезпечуючи їм комфорт, а сам того комфорту не маю. І сім’ї не маю. Он в одного знайомого вже четверо дітей, бо він баптист і не користується презервативами, але родина досі житла власного не має. Я ж маю квартиру, ніби й робота нічого, але нащо воно все? Частуванням після вдалої роботи я радів, щоб швидше забутись і не прокручувати в голові різні думки. Часто сумував і жалкував за втраченими можливостями, от, думав, якби прадіда-мольфара не вбили, то я мав би відкрите на потилиці третє око і бачив ьи більше за інших. Знав би тоді, нащо живу і що мені треба.

Та й дівчат трохи встидався, бо мав псоріаз – генетичну болячку від предків. Це проявлялося у плямах на ліктях. Коли пив більше, вони були взагалі червоні як гранат, тож якось соромно було й залицятися…

Я десь вичитав, що псоріаз буває в тих людей, хто в минулому згорів у вогні. Ну це за тією ж логікою, що люди з мігренню в минулих життях були, наприклад, засуджені до страти через відсічення голови. Якби лиш я був мольфаром, як прадід, я б міг дізнатися про все те, що творилося з моєю душею до цього народження…

– Краще б ти менше читав дурничок, а більше стежив за здоров’ям, – сказав кіт, і я згадав про його існування.

– Псоріаз не лікується, – прорік я.

– То живи з ним.

– Але ж свербить, – і я почесав лікті, бо з моменту мого падіння в комору тіло таки справді більше свербіло, ніж зазвичай.

Між тим, ми завернули в якусь вуличку, потім ще і ще раз. Тут були лиш одноповерхові будинки, що суперечило логіці, бо якщо ми йшли до базару, що розташовувався у центрі міста, то мали б йти попри багатоповерхівки. Але я вже не зважав на те, бо хотів якнайшвидше побачити той базар і ту раду. Що ж то за дійство? Кіт приведе мене туди, якщо йому дали таке завдання.

– Знаєш анекдот про сенс життя? – запитав я кота.

– Валяй, – мовив той.

– Я не мастак розповідати анекдоти, але якщо коротко і без прикрас, то чоловік після смерті причепився до Бога, в чому ж був сенс його життя. Бог нагадав йому як той їхав в якомусь замизканому пласкартному вагоні в потягу Одеса-Київ і сусід попросив його передати жінці, що сиділа біля вікна, сіль, аби та присмачила огірка. І що? – запитав чоловік. Ото і все! – відповів Бог.

Кіт подивився через плече на мене своєю мутованою напівкотячою і напівлюдською пикою і пішов далі. «Тю, ніби нормальний, а анекдотів не розуміє», – розсердився я, ідучи за ним, хоч вже добряче втомився.

Ураз збоку щось зашаруділо і поперед нами стрибнув чоловік, але такий гостроплечий і сутулий, що мав схожість з якимсь птахом-грифом. Він був босий і при світлі місяця, що світив, немов сонце, я помітив, що у нього шість пальців на руках і ногах. Чоловік також мав червонувате обличчя.

– А куди це ви зібрались? – просичав чоловік.

– Я його на раду веду. Сьогодні ж старійшина всіх збирає. Якщо завадиш мені, то матимеш клопоти з самим-самим! Втямив? – присвиснув кіт, настовбурчивши чорного хвоста, немов комина.

Чоловік відступив, втупивши в мене голодний і злий погляд.

– А де базар? – запита його кіт.

– Оно вже за каштаном, – показав довгим пальцем з гострим нігтем той.

Коли ми відійшли я відкрив рота, але кіт випередив мене.

– Це Упир. Не той, що мертвий з могили встає, а той що від народження такий. Ці мудріші, тож він і стримався. Але якби й напав, то думаю, що відбилися б. Бо сьогодні непростий час…

Але я вже його не слухав, бо роззявивши рота, дивився на те, що мені відкрилося. Наш черкаський круглий критий ринок нагадував футбольну арену, де світились вогні, де кишіло життя, туди тяглись з усіх сторін черги. От лише, не всі ці істоти були людьми. Я відчув бажання якнайшвидше вшитися звідси, але кіт обернувся і строго сказав: «За мною! Головне, не відставай. Сьогодні у ніч, коли скликається рада, діє час примирення і тебе ніхто не зачепить».

Усе це збіговисько здавалося мені схожим на костюмований з’їзд персонажів слов’янської міфології. Ну, не те, щоб я був сильним знавцем з міфології, але по одягу, поставі, манерах присутніх вгадував тих чи інших персонажів, про яких або читав у казках, або чув від старших. Але декого таки й не знав до пуття. І весь цей люд, а може й не люд, а може нечистий люд вирував і бурлив. Гомін справді стояв як на базарі. Власне й були ми якраз на базарі. За нормальних умов, пригадую, саме он там стояли ятки, де я інколи в тітки з Драбова купував трохи свіженького сала…

– Гей, – звернувся я до кота. – А хто то голий прийшов?

Між якимись дідами з бородами (схожими мені на чаклунів), маленькими карликами (страшними зі злими очима і добрими, схожими на гномів з казки про Білосніжку), між страшними покрученими бабами (ну точно відьми) крутився голий чоловік, проте йшов у центр цього критого ринку так природньо і діловито, немов і не знав, що він голий.

– Це банник. Дух лазні, – пояснив кіт Коргоруш. – Бач які в нього від жару червоні очі. Він весь час живе в лазні, а коли люди там сильно нажарюють, то ненадовго лиш виходить надвір. Насправді може погубити людину, що париться після півночі.

– А он, поглянь, дівки з голими грудьми?! – аж облизнувся я, несімейний чоловік, побачивши те, чим мене не сильно балувало холостяцьке життя.

– Дурню ти, тільки спробуй позалицятись. То водяниці та болотниці. Їм, бачте, теж сюди треба, – фиркнув кіт, і я вловив у його голосі нотки затятого сексиста.

Ураз кіт досить відчутно штовхнув мою ногу своїм боком і вказав на щось невелике, схоже на дитину з великими вухами і в хутрі. Мені чомусь та істота нагадала чебурашку з відомого мультика. От лише не вистачало крокодила Гени.

– Не затопчи Барабашку, бо буде тоді крику! – сказав чорний кіт.

Я став уважніший, проте все це досі не вкладалося в голові. Замислившись, я втупився невидячим поглядом у дуже дивну істоту і лише поступово осягнув, що переді мною велика чи то жінка, чи то чоловік зі скуйовдженим волоссям і лиш одним оком над носом.

– Біда настала, – застогнала таким важким грудним голосом ця жінка (бо я таки більш схилявся до того, що то жінка), що я мало не розплакався.

– Йди-йди, – штовхнув мене в ногу кіт. – То Горе, ходить ото і усім кишки тріпає. Нема на то ради. Послухаєш, то захочеться повіситися.

– А де ж вони всі оце живуть? – здивувався я.

– У місті і за містом, хто по квартирах ходить як от Горе і Дрімота, а хтось у воді, як от Водяниця. А Лісовик, наприклад, у лісі за містом.

Кіт щось далі торочив мені, але я помітив дуже гарну дівчину і зреагував рефлекторно, просто звернувши в бік та розчинившись у натовпі. Шоковий стан, що був у мене на впереміш з панікою, враз пройшов. А чому власне, не спробувати трішки пожити в цьому чудному світі, куди я втрапив чи завдяки своїм маренням, чи через якесь сп’яніння? Ну не вкладалося в голові, що все це насправді. Тому я вирішив погратися з долею і подивитися, куди це заведе. Ніколи ж не ризикував насправді по життю, то чому не цього разу? – подумав я і став проштовхуватися до дівчини. Вона була біля одного з виходів критого ринку і, схоже, заходити не збиралася, а навпаки воліла покинути це збіговисько. Я поспішив.

– Ти Двоєдушник? – запитала вона, злякано поглянувши на мене.

Дівчина теж була напівоголена, лиш невелика накидка з водоростей висіла на поясі. Я намагався не концентрувати погляд на грудях.

– Привіт. А хто це такий?

– Істота, в якої демонічна і людська душі.

– Та ні, з цим в мене все нормально. Думаю, маю одну душу. А ти з якого району сюди прийшла? – запитав я, слухняно йдучи за нею і геть не хвилюючись від того, куди вона мене може завести.

Ми, схоже, йшли в геть протилежному від ринку напрямку – до Дніпра.

– Я з якого? Звісно, з води. А ти що, людина? – хитро глянула вона на мене через плече, пришвидшуючи крок в бік води.

– Аякже. Я, мабуть, один тут такий. Чи як гадаєш? Є ще тут люди крім мене? Бо бачу лише якихось дивних істот.

– Думаю, більше немає…

Я вагався, ну що ще запитати в напівголої дівчини, з якою ми спускаємося вулицею до води. А може вона живе в очереті? А може це русалка і хоче залоскотати?

– Я не Русалка, – сказала враз дівчина, – я Албаста.

Отже, і ця, як мій кіт, уміла читати думки. Але менше з тим.

– А я Саня, – відповів я.

Дівчина засміялася приємним голосом, кинула на мене погляд, йдучи далі.

– Ти знаєш нашу проблему? – перепитала.

– Так, у мене тут десь є кіт, він казав, що вам всім кортить вмирати, а не виходить.

– Це великий Мо, дух мосту через Дніпро не пускає нас. Багато з наших вже в тому віці, що хотіли б відійти в інший світ, а для цього треба перейти міст, та Мо встановив замок, який неможливо відімкнути.

– Чому?

– Бо він полюбив Карну, богиню печалі і вирішив, що всім іншим теж треба печалитися. Але про що це я? Нам рано печалитись, ми молоді. Бачиш он очерет? Там я живу. Подивишся?

Місто виявилось таким маленьким, ми вже прийшли до води, це було місце поряд з міським пляжем, але збоку і тут було повно очерету. Вона манила мене в очерет таким поглядом, що я не міг втриматися. Та враз позаду хтось заверещав і вчепився мені в ногу. Здавалося, що мене обдало окропом, я закрутився на місці, намагаючись врятуватись від цієї істоти. То був мій чорний давній друг. Котяра відпустив мене, а тоді обернувся та зашипів так, що моя нова знайома тільки булькнула і очерет заколихався на вітрі.

– Ти здурів? – зарепетували ми одночасно одне на одного.

Урешті кіт Коргоруш повідав мені, що в нашому круглому критому базарі була нарада істот всіх мастей і вирішено було таки послати мене – ключника – до мосту, щоб я відкрив замок.

Досі нас оповивала темрява і мені здавалося, що ця ніч ніколи не закінчиться. Урешті-решт, а чому не я? Якщо вдома мене нічого не тримає, я там звичайна сіра миша, гвинтик системи, то хоч в цій альтернативні реальності проявлю себе! Мабуть, у темряві в мене зблиснули очі.

–  Що робити? – запитав я, почісуючи руку, яку вжалила та чорна п’явка ще удома.

– Я не знаю, – здивувався кіт. – Це ти маєш знати.

Дякувати богу, я мав достатньо здорового глузду, щоб не сперечатися з котом. Я не знав що робити, бо на ключника мене ніхто не готував, але, як виявилося, і підказати мені нікому. Тож я просто пішов алеєю вздовж пляжу до дамби. Іншого мосту через Дніпро я не знав. Це був наш єдиний і водночас суперпопулярний міст, заїхавши на який з лівого берега, з боку Києва, усі починали дзвонити рідним чи близьким і повідомляти: «Агов, я вже на дамбі!» Це означало, що незабаром людина вже приїде до центру міста, найочікуваніше до «торгаша», тобто, будинку торгівлі. Там всі і зустрічались.

Міст, попри якусь зловісну темряву і відсутність будь-якого освітлення манив. Я почісував руку і думав про можливість зараження від п’явки якоюсь заразою. Якщо це вірус, то вже пізно щось робити, залишається лиш піднятися на міст і глянути, чим я можу прислужитися в цю дивну ніч усім цим істотам. Кіт чалапав слідом, ролі змінилися, тепер я був провідником. Він щось пробурчав нерозбірливе. Але я вчув слово «Албаста».

– А хто ж вона?

– Русалка, але та, що в очереті живе. Вони сильніші за річкових і болотяних. Ну, і красивіші. Хтозна, що ця з тобою зробила б, якби я вчасно не спохопився. Але то все неважливе зараз. Ти скажи, що в тебе он світиться?

А й справді, у мене щось світилося з-під кофти на ліктях. Якраз там і свербіло. Я закотив рукава і до свого подиву побачив, що мої псоріатичні плями, які в мене були з дитинства, світилися невеликим світлом чітко по контуру, створюючи химерний хаотичний малюнок.

– От халепа, мабуть, зараз склею тапочки, – сказав я.

– Нащо в такий час займатися недоречними справами? – сердито запитав кіт.

Я засміявся істерично, а тоді таки природніше і легше. Кіт зняв напругу своїм нерозумінням жарту. Отже, до проблеми як відкрити замок, встановлений на мосту, додалася проблема невідомого вірусу абощо. Псоріаз у мене діагностували в дитинстві, плями часто реагували на алкоголь, бо пити з такою болячкою мені, в принципі, було протипоказано. Та я часто махав на це рукою, і, мабуть, тепер це призвело до якихось змін в організмі. Або, це таки та п’явка.

Розглядаючи себе і злегка колупаючи шкіру, я дійшов до мосту, далі кіт йти не схотів. Міст чорною плямою поставав з берега, і я мав пройти ще добрий відрізок насипної дороги, щоб дійти власне до початку мосту і ступити вже на повноцінну його частину. Я пішов. Дорогою мав би думати, що насправді відбувається, чи я не марю, чи зможу відкрити замок, що встановив якийсь Мо, чому взагалі в такий спосіб у мені проявилися якісь здібності від прадіда-мольфара. Але насправді прості тваринні інстинкти взяли гору, і я думав про псоріатичні плями, які світилися все більше, а також про дівчину з очерету. «Баста, Абаста, Лобода? Як же її звали?» – плутався я в іменах.

Думки мене заполонили, і я втратив лік часу, а дійшовши до мосту і йдучи по ньому раптово врізався у невидиму перепону, що завібрувала і в місці дотику просто в повітрі виникла світлова зеленувата пляма, немов хтось перекрив дорогу склом, а мій ніс ударом створив ефект розлитого бензину. Колір був чимось схожий, а ще це було схоже на мої плями на шкірі. Вони світилися так само.

Я намагався згадати все, що знав у своєму реальному житті. Звісно, це були меблі і їх конструкції. У меблів завжди був один важливий момент – розміри. Якщо ви розрахуєте і переміряєте все як слід, а ще краще двічі, то потім справа за малим – замовити меблі в постачальника, занести, скласти. Що не так з цією перешкодою? Я став тицяти в неї по всій площині, яка у відповідь реагувала вібрацією і світлом, і виявив, що в деяких місцях вона не світиться, тобто, це були пусті місця на склі, які треба було чимось заповнити. Це так якби на склі були наклеєні пазли, але частини бракувало. Паралельно я шкріб собі руки, бо вони свербіли все більше. В один момент я потер чоло і мене засліпило. Прокліпавшись, побачив, що руки замащені лусочками від моїх псоріатичних плям. Оскільки світилися плями, то світилися й лусочки. Тоді автоматично я поглянув на лікті з плямами і вжахнувся, бо плями відклеювалися як засохле болото від тіла. Але це був вихід. Чому б ні? На відклеєні плями я добре поплював і приклеїв їх до тих пустих місць, де цього на склі бракувало. Дива довго очікувати не довелося, бо одразу ж вся площина засвітилася, засліпивши мене. Щоб вберегти очі, я аж присів, закрившись руками, а коли, врешті, визирнув з-за долонь, то побачив ген вдалині інший бік мосту. Перепона зникла. За мною чулися чиїсь кроки. Коли я озирнувся, то побачив кота і декількох геть висохлих стариганів. Ті старигані були схожі на загримованих героїв з фільму жахів, бо мали запалі очі і по них можна було вивчати будову скелета. Лиш гострі вуха і довгі з багатьма фалангами пальці видавали їх окремішність від раси людей.

– Це злидні, вони вже досить наробилися і хотіли просто перейти міст. Але Мо не пускав. Тепер прохід вільний. А тобі треба поспішати, бо онде сходить сонце, – показав лапою кіт.

– А якщо я не встигну? – запитав я.

– Ти мусиш, бо я не знаю, чи ти адаптуєшся до цього світу…

Я хотів перепитати, але враз відчув таку втому, що хоч лягай і спи. Присівши поглянув на свого напарника. Чомусь саме так хотілося його назвати. Він підморгнув, обернувся і побрів у інший бік мосту. Придивившись, я враз помітив, що не такий вже він і чорний, на ньому немов паморозь, проступали сиві волосини. Отже, і Коргоруш чекав свого часу. Так хотілося його покликати, але я не мав сил. Руки стали свинцевими, очі злипалися.

– Давай відвезу додому, хоч щось добре зроблю в житті, – прохрипів збоку великий старий вовчисько, який спершу мені здався просто горою з шерсті.

– А ти хто? – запитав я автоматично, хоч було вже байдуже.

– Вовкулака.

Тримаючись за шерсть я раз за разом клював носом. Ніколи не їздивши на конях, я проте тримався досить вправно, а довга шерсть дозволяла добряче вчепитися в вовкулаку.

Під під’їздом я буквально сповз, але радість від того, що під’їзд на місці і нікуди не зник мене таки підбадьорила.

– А як втрапити в квартиру? – запитав розпачливо я.

– А як ти з неї вийшов? – питанням на питання відповів вовкулака.

– Через комору ніби…

– Ну, то вже твої клопоти. Якось та втрапиш, Ключнику, – і вовкулака крутнувся та зник.

Я спробував пригадати, а чи закривав двері в квартиру коли втрапив туди вчора напідпитку. Піднявшись на свій поверх, схвильовано натиснув ручку дверей і опинився вдома. Цього разу я ще зробив надзусилля, щоб дбайливо замкнути двері на замок. У комору щось шмигнуло.

– Я вдома. Радий бачити, – сказав я на всяк випадок домовику і впав на диван.

У сні я шкріб руки і намагався піймати під шкірою чорну стрічечку, що стрибала туди сюди і крутилася, як в’юн. Тепер я розумів, що це своєрідний квиток в інший світ, але чи хотів я мати під шкірою такого пасажира? Враз згадалася Албаста… Я припинив вишкрябувати як скалку з-під шкіри чорну п’явку. А може зберегти цей квиток туди і ще раз побачити ту дівчину? Може цьому місту ще знадобиться свій герой і мене знову покличуть?

Прокинувся я весь спітнілий. Надворі була ніч. Тобто це вже була справжня ніч, а не якась дивна, яку я застав за коморою. Вставши, першим ділом пішов до комори і зазирнув туди. Крім мотлоху нічого не побачив.

На кухні панував розгардіяш, як після війни. На підлозі лежали шматочки скла від розбитої кулі. Отже, не наснилося? Зразу сіпнувся, розглядаючи уважно руки, але нічого надзвичайного не помітив, хоча… У мене не було псоріатичних плям. Вони кудись поділися, поки я спав. Це дуже спантеличило. Отже, я можу менше комплексувати перед дівчатами. Але зразу ж згадав за ту, яку бачив чи то уві сні, чи наяву. Міський пляж, а поряд каміння і трохи очерету, – я пам’ятав куди йти. Треба буде поголитися Хтозна, може вона там… Чекає.
Назарій Вівчарик