Смілянщина втратила чотирнадцятого захисника Вітчизни у російсько-українській війні

Він плив по рідній Смілі над земляками у вишиванці – світлий, усміхнений, з шахівницею в ногах, з якою ніколи не розлучався.

Плив на дужих руках побратимів по зброї. Щойно йшов лапатий сніг, а коли Козака понесли сніг припинився, як і час його перебування на Землі…

Михайло Димитрів за життя був досить сором’язливою людиною. Непоступливим ставав лише тоді, коли хтось говорив зле про Україну. Україна понад усе! – це про нього, це його гасло. Тож пішов на Майдан одним із перших, а з Майдану – на фронт. Теж один із перших, у складі батальйону ім. Кульчицького, який і поклав початок добровольчому руху в Україні. Воював від початку війни і до 17 січня 2018 року. Того дня під Авдіївкою його – вправного мінометника – смертельно поранила ворожа міна. Ще один козак зросив рідну землю своєю кров’ю…

Напевне, він би соромився, що сотні його земляків стоять перед ним на колінах. Але сказати вже нічого не міг. Хіба що чув, які слова говорили про нього. Від тих щирих, печальних слів ішов мороз по шкірі. Бо вже звикли люди до війни, до втрат, на жаль. Аж тут загинув Михайло – свій, такий рідний, працьовитий, уважний, відповідальний! Ніколи і спиртного не пив. Не мав часу і бажання на дурну розвагу. Він марив Україною, її історією, Холодноярщиною. Усе шукав Істину. І коли хтось не знав про Холодний Яр, а особливо коли і знати особливо не хотів, він ставав похмурий. У нього в полку «Азов» і позивний був «Хмара».

Але проводжали його як «Гайдамаку» – добровольця розвідгрупи «Санти» ДУК «Правий Сектор».  За цим позивним його знали чи не по всій лінії фронту з російськими найманцями. Зокрема і в батальйоні Кульчицького, і в Донецькому аеропорті, в Широкиному. Найбільше під Авдіївкою, де й загинув.  

А міг жити. Та коли полк «Азов» зняли з фронту, він не пішов з ним у тил. Залишився на передовій, хоч за це ледь не потрапив під трибунал. Та став уже таким Воїном, що від нього відступилися, бо знали – буде воювати доки ворог не піде з України. Тож Димитрів повернувся до «Правого сектору», з яким і починав війну. Грошей, як доброволець, не отримував. Та цим не переймався. Знав, коли щось буде треба, побратими допоможуть.

І ось вони проводжають його в останню путь і плачуть, не соромлячись сліз. А донечка Оля прочитала для татка його улюбленого вірша Тараса Шевченка «Тече вода з-під явора»… «Тече вода із-за гаю Та попід горою. Хлюпочуться качаточка Помеж осокою», – бадьоро декламувала дівчинка. А коли зазвучало «Пливе кача по Тисині…», – не витримала і заплакала. Микола Димитрів любив її безмежно…

Захисника ховали на Водохреща (Богоявлення). Отак для нього і смілян відгукнулася  через три роки «Кривава Водохреща» 2014 року. Тоді 19 січня він разом з десятками тисяч інших українців протестував у Києві проти цинічного ухвалення Верховною Радою «Законів про диктатуру». Поступово мирна акція переросла в жорстке протистояння з міліцією та внутрішніми військами. Саме ці події і стали тим спусковим гачком, який призвів невдовзі до кривавого протистояння, загибелі Небесної  сотні і розпалення війни на сході України. Саме це запрограмувало подальший життєвий шлях Михайла Димитріва.

«Він хотів піти у кращий світ у бою. Це був його вибір», – говорили під час прощання побратими Димитріва. А ще всі наголошували на тому, що він не вмер, бо Герої не вмирають. Він поповнив ряди нашого небесного воїнства. Тому і виникла думка добиватися присвоєння смілянину звання Героя України. Він сповна його заслужив своїм коротким, але таким яскравим життям; за те, що свідомо віддав його за Батьківщину. Якщо вдуматися, він був надзвичайним воїном, адже, по суті, один протистояв величезній орді. Його опорний мінометний пункт мав власну назву – «Холодний Яр» і стояв попереду того, що на фронті називають «передком». До нього навіть товариші не завжди наважувалися забігти. Попереду його опорника до обрію були лише завойовники. І він клав і клав міни на голови ворогів, коли ті надто нахабніли. Не здивуюся, якщо для його знищення бойовики розробили цілу операцію…

  …В останню путь Воїна проводжали з центрального Майдану Слави. Це вже другий смілянин, який удостоївся такої честі. Першим був Євген Войцехівський (позивний „Чех”), який загинув 7 липня 2014 року під містом Щастя.

Коли ховали Войцехівського, головними почуттями, які охопили тоді присутніх, були, напевне, гнів, розпач і бажання відплати. Адже то був перший загиблий зі Сміли і люди якось відразу остаточно усвідомили – в Україні війна…

Похорон Михайла викликав глибокий сум і щиру печаль. Він наче підкреслив: живіть чесно, відповідально, яскраво, бо в кожного буде кінець життєвого шляху. І треба, щоб людям було не соромно проводжати вас в останню путь.

Дорогу Герою встеляли квіти. Біля його рідної школи учні тримали плакат з написом: «Герої не вмирають!». А поховали Димитріва під звуки сальв у селі Костянтинівці, де спочиває мати Козака…

Олександр Вівчарик