Похорон гуцула в Брустурах
Листопад цього року в Карпатах видався теплим і сонячним.
Проте 9 листопада в селі Брустури, що на Косівщині, сльозило. Ні, небо не
пролилося важким дощем. Просто було сумно і похмуро. Місцеві казали це тому, що
цього дня ховали справжнього гуцула – вмілого різьбаря Василя Ігнатюка. Пан
Василь був зятем і учнем видатного майстра різьби по дереву, члена Спілки
художників України Петра Ткачука. Відомою майстринею цієї справи є і безутішна
вдова, донька Петра Ткачука Параска Ігнатюк.
Зрозуміло, що справжнього гуцула і ховали за давніми
гуцульськими звичаями. Для мене, черкащанина, незвичним було те, що попрощатися
з померлим прийшли майже від кожної хати села. А присілків у цьому гірському
поселенні чимало, і розкидані вони по горах на значній відстані один від
одного…
справжнього гуцула в останню путь проводжають під звуки трембіти |
Мусів іти і я, бо саме гостював у далеких родичів дружини,
які через дітей породичалися з нащадками Василя Ігнатюка. Не піти означало
поставитися зневажливо до померлого і його родини. „Хіба він не заслужив
належних проводів?” – говорили усі, з ким спілкувався.
Найбільше, звичайно, вразив сумний гук трембіт. Як
виявилося, їх зараз можна почути переважно на похоронах і на фестивалях. „У нас
ще є трембітарі, – розповідав мені відомий у селі ґазда Микола Миклащук – є вони
в сусідньому Космачі, окремі музиканти залишилися і в деяких інших селах. Але загалом
зникають трембіти на Гуцульщині. А без них гори будуть не ті, мовчазні”…
на гуцульському похороні обдаровують трембітарів. Обдаровують
і тих, хто несе труну чи копає яму.
|
небіжчика гуцули несуть на ношах. У домовину стелять ліжник
з овечої вовни
|
Та про смерть Василя Ігнатюка повідомляли аж дев’ять
трембіт. Промовляли пронизливо і печально, витискаючи сльозу не лише в чуйних
жінок. Трембітарям на трембіти від родини померлого повішали вишиті рушники з дарунками.
Так вони і висіли на них і під час трубіння на подвір’ї біля хати, де помер пан
Василь, і біля каплички, де спинялася похоронна процесія, біля церкви й біля
могили. Подібним чином пов’язали і хрести, які несли найповажніші ґазди.
Василь Ігнатюк завершив земний шлях на обійсті своєї доньки
Ганни. Вона з чоловіком Дмитром Петрівим забрала батьків до себе, коли хвороба
прикувала тата до ліжка.
– Батьки жили далеко, за горбом, аж біля Річки, туди і
швидка не могла доїхати, – розповідає пані Ганна. – Татуньо вже не могли
ходити, та й мама немічні. Мусились мо забрати їх до себе. Трохи поправили давню
хатинку та й обходили стареньких.
Те, що вона називає поправили, для мене мало вигляд музею.
Річкою виявилося сусіднє село, а горбом – гора, на яку я навряд чи відважився б
і піднятися. А гуцули, котрі, як кажуть, сидять горбами, можуть на них
підніматися і опускатися в долину, в центр села, по кілька разів на день…
Василя Ігнатюка відспівували аж два священика. Після обряду
поховання на поминки запросили усіх присутніх. І всі, близько 250 осіб, пішли,
бо так прийнято. На відміну від Черкащини, тут не їли капусняку. Замість нього
подали борщ у кружках. Наїдків було багато. Горілку на столи не ставили, лише
вино. Вразило, що стіл сервірували й виделками, і ножами. Їсти на поминках лише
ложками місцеві вважають забобоном. Найближчим родичам подарували великі калачі
(тут кажуть колачі), усім іншим – менші. Крім того, у пакетику були шоколадка і
свічка. Я вже знав, що місцева пекарня, незважаючи на вихідний, працювала всю
ніч, щоби напекти кілька сотень калачів.
Василя Ігнатюка два священика відспівували в місцевій українській
апостольській самостійній православній церкві, збудованій 1785 року
|
Люди розходилися вже надвечір. По горах, мов свічечки,
блимали вогники розкиданих попід небом хат. „Бабуню, а то душі гуцулів на небі?
– запитала маленька стареньку жіночку, показуючи на зірки. „Так, дитино, –
відповіла та, – вони дивляться на наші гори, на нас з тобою, абисмо не
грішили”. Жіночка перехрестилася і пішла з онукою в напрямку річечки Пістиньки,
що споконвіку шумить між горами, розділяючи Брустури навпіл.
– Гарно провели в останню путь людину, достойно!”, – мовив я
до родича. „Та то тепер все майже, як у вас, – відповів Володимир. – А я ще
пам’ятаю, як у нас люди, коли покійник лежав у хаті, забавлялися, жартували,
лякали один одного. Така традиція була. Тепер вже того нема. А небіжчик має йти
до предків веселий, бо то назавжди”…
За два дні я зустрів на кладовищі Параску Ігнатюк. Вона
запросила мене до себе і щиро дякувала за те, що я фотографував похорон.
– Зробіть мені знімки! – просила старенька. – Буде пам’ять
дітям і онукам. Чоловік ондечки у мене є на інкрустованому портреті. Але треба
мати знімки й похоронку. Так прийнято.
Я запевнив, що обов’язково зроблю світлини і передам Володею.
До розмови підключився й онук пані Параски, теж Василь Він показав вироби своїх
славних пращурів. Особливо вразили різьблені й інструктовані тарелі Петра
Ткачука з темного дерева.
інкрустований портрет Василя Ігнатюка, виконаний його
дружиною Параскою
|
– Тепер таких не роблять, бо нема вже тої сировини. Її
привозили з Куби, – говорив Василь. – Але наше село славне не лише різьбарством,
мосяжництвом, файними писанками або сирними баранчиками. Бачив і ви їх собі
купили. І правильно, таких смачних ніде більше нема. Про нашу відому майстриню,
яка виготовляла сирних баранчиків, коників, оленів, птахів навіть з кольоровими
візерунками, Марію Матійчук не так давно й книгу видали. Та мені найближчі
різьбарі. Адже мій прадід Петро Ткачук своїми різьбленими й інкрустованими
виробами був відомий не тільки в Україні, а й за кордоном. Він брав участь у
художніх виставках, зокрема в „Експо-67” у Монреалі. Мій щойно померлий дід Василь
Ігнатюк теж уславився різьбою й інкрустацією. Ви, напевне, бачили дорогу
сувенірну горілку „Карпатська”. На ній зображена дерев’яна інкрустована таріль,
яку створив він. На жаль, ніхто у нього дозволу на це не питав…
онук небіжчика
Василь Петрів з декоративними дерев’яним грибом, який виготовив його дід
|
Але діда і прадіда Василя Петріва вже немає. Майстрів різьби й
інкрустації стає все менше і менше. Люди тут зараз займаються переважно
виготовленням рейок, плінтусів, вагонок, тощо. На жаль, не продовжив художню
традицію роду і Василь Петрів. Прикро, бо традиційна, характерна лише для цих
гір інкрустація і різьба по дереву є, насамперед тим, що відрізняє гуцулів від
інших українців. Проте може бути, що усе ще в нього попереду. Зрештою, він уже
має племінників, а сам ще неодружений...
річечка Пістинька ділить Брустури навпіл |
на стіні, в хаті онука, посередині таріль Василя Ігнатюка, з боків – Петра Ткачука |
інкрустовані Василем Ігнатюком і Петром Ткачуком вази як квіти полонинського чар-зілля |
Коментарі
Дописати коментар