Дядя Паша, газетні парадокси та 60 років стажу: як живе друкована преса на Черкащині

Дядя Паша вже понад 30 років продає газети в Черкасах — на перехресті вулиць Надпільної та Праведниці Шулежко (Пушкіна). Каже, що цю справу почав давно і не полишає її й досі. Одна газета коштує 12 гривень. Видання він бере безпосередньо в редакціях і продає як підробіток до пенсії. Зараз чоловік планує ремонт у будинку, але зізнається — коштів бракує.

Нині в Черкасах майже зникли традиційні точки продажу друкованої преси. Купити газети можна хіба що у відділеннях «Укрпошти», на ринку, ще в декількох точках та, власне, у дяді Паші.

Сьогодні він продає газети «Черкаський край», «Сільські відомості» та «Вечірні Черкаси». Раніше асортимент був значно ширшим, однак через війну частина видань припинила існування. Зокрема, дядя Паша згадує, що колись продавав також газету оголошень «От и до» та тижневик «7 днів».

Попри всі труднощі, каже чоловік, люди й далі купують пресу. Зрозуміло, більше старше покоління.

Станом на момент публікації відео з дядею Пашею у Facebook переглянули понад 9 тисяч користувачів. У коментарях черкасці діляться теплими спогадами.

«Бачила цього чоловіка. Так зворушливо стоїть на перехресті!» — написала письменниця Наталя Лапіна.

«Не перший рік бачу цього дядька. Завжди дивувалась, чому він стоїть саме там — місце не дуже прохідне, машини мчать односторонньою, хто ж купить газету? Але якщо він стоїть там постійно, значить, купують. Потім і ми почали брати — і побачили, що не лише ми. Сподіваюся, він продасть усе, що бере на реалізацію», — зазначає Олена Кузенна.

Черкасці добре запам'ятали дядю Пашу — зокрема за його «круті вуса». Кажуть, коли є можливість, обов'язково купують у нього газету.

Представницею Національної ради з питань телебачення і радіомовлення в Черкаській області є Галина Рижак. Фахівець зазначає, що станом на кінець 2025 року в області було зареєстровано 102 друкованих медіа. Але не всі надсилають примірники до Нацради. А якщо немає примірника — вважай, немає й підтвердження виходу видання. Окрім того з цього переліку видань реально газет половина, а інше – то наукові вісники тощо.

«Сидимо на мінімалках, скорочуємо штат»

Серед тих, хто вже не виходить, — черкаські газети «Акцент» та «7 ДНІВ Черкаси». І там, і там свого часу редактором була Тетяна Пархоменко. Нині вона в Збройних силах вже четвертий рік. Каже, що тепер у неї інше життя, але звісно пригадує досвід керування першою газетою — понад 20 років — і другою — 5 років.

— «Акцент» купив власник газети «Вечірні Черкаси», якийсь час видавав і припинив. А газета «7 днів» виходила ще цілий 2022 рік, але на цьому й завершили. Складно з газетами. Треба й з друкарнею домовлятися, а зараз перебої зі світлом. Та й рекламу більше дають сьогодні в інтернет, ніж у друковані медіа.

Редактор газети «Шполянські вісті» Анатолій Вікторук розповів, що раніше тут пропрацювало 13 редакторів, враховуючи і його самого. Нині він і директор, і редактор, і творчий працівник, а ще й кочегар — працює сам. Тираж газети — майже півтори тисячі примірників. Молодь, за його словами, на таку зарплату йти не хоче. Та попри це, газета виходить щотижня, хоч обсяг її й зменшився. Фінансування бракує: якщо колись газета виходила в кольорі, то тепер — чорно-біла.

Зникла свого часу популярна на Черкащині газета «Нова Доба», проте власниці вдалося зберегти однойменний сайт газети. А були часи, коли газета «нова Доба» навіть видавала дитячу газету «Новачок».

Обласна газета «Черкаський край» — часопис, який вважають одним із найстаріших в області. Видання очолює Тетяна Калиновська, вона ж очільниця обласного осередку НСЖУ.

— «Черкаський край» обчислює свою історію з 1918 року. Так традиційно вважали всі творці газети «Черкаська правда». У нас навіть є нагороди з нагоди ювілеїв. Але як обласна газета Черкаської області вона виходить із лютого 1954 року — одразу через місяць від утворення області.

У редакції працював відомий в Україні письменник і журналіст Василь Симоненко, твори якого вчать у школі. Тут створили його музей.

Тетяна Калиновська пригадує, як працювали в мороз у редакції взимку, коли вимикали світло. Сьогодні, каже вона, загальна тенденція — газет менше, бо коштів менше. Зменшуються тиражі, скорочуються колективи, зменшується кількість реклами. Є редакції, де одна-дві особи виконують роль і редактора, і журналіста, і фотографа, і бухгалтера, і водія, і коректора, і верстальника.

Сьогодні газета виходить раз на тиждень, раніше — тричі.

— На Черкащині чимало шанувальників нашого видання. Маємо зворотній зв'язок із передплатниками, вони часто кажуть, що паперову газету приємно потримати в руках, почитати різні новини - від міжнародних і до місцевих, навіть якщо немає електрики. Ми передаємо частину тиражу на фронт разом із волонтерською допомогою ще з 2014 року. Часто видання везе землякам-захисникам Василь Марченко, який ще до повномасштабного вторгнення їздив на тривожні території самостійно, нині - в складі волонтерських груп. Звідти привозить цікаві авторські матеріали, які публікуються на сторінках "Черкаського краю".

Журналіст із 60-річним стажем Василь Марченко — це, мабуть, не лише найстаріший чинний журналіст у Черкаській області за відліком трудового стажу, а й в Україні. На Черкащині — точно. Окрім того, це чи не найдосвідченіший аграрний журналіст регіону. Саме його сторінок чекають у газеті «Черкаський край» багато жителів Черкащини.

— Раніше я не сприймав свою роботу як заробляння грошей. Нині ж ми всі розуміємо, що газета — це продукт. Тож інколи, окрім суто журналістських матеріалів, доводиться писати й іміджеві. Цього не треба соромитися. Багато сільськогосподарських підприємств хочуть рекламуватися, і хтось має написати їм грамотний матеріал зі знанням справи. Фахівці з підприємств ніколи не напишуть рекламу так, як журналіст. Матеріал людини з іншої галузі завжди буде сухим. Відповідно, люди хочуть, щоб матеріал зробив і подав на сторінку саме Марченко.

— Читач «Черкаського краю» — це, зокрема, село, люди старшого покоління. Попри заяви, не скрізь ще є інтернет. А також не всі люди мають гаджети та інші пристрої. Тож зрозуміло, що я шукаю передплатників серед пайовиків та працівників аграрних підприємств. Та й узагалі я з тих, хто критично ставиться до інтернету. Що таке інтернет? Це купа куцої інформації. А що там споживають насправді наші люди? Дуже приблизні, неточні, некоректні, образливі вкиди. Там і помилки, і русизми, і лихослів'я. До того ж інтернет дозволяє вкинути інформацію, не посилаючись на джерело. Деякі колеги з сайту на сайт переписують, пересмикують новини — буває таке, що все з ніг на голову ставлять, а першоджерела потім не знайти. Та й виправити матеріал в інтернеті завжди можна. А от газета цього не дозволяє. Спілкувався з колегами, і вони зізнаються, що відповідальності в інтернеті значно менше, — каже Василь Марченко.

Газети «Черкаський край» і «Вечірні Черкаси» також публікують матеріали на основі угоди про інформаційне висвітлення з обласною владою. Це теж невеличка, але всетаки фінансова допомога газетам.

Газета «Понад Тікичем» виходить у Лисянці. Як розповідає заступник редактора Олександр Щербатюк, нині їхній тираж — 1200 примірників. Усе йде насамперед по передплаті.

— З кожним роком все менше. Колись був колектив і в 12 осіб. Зараз нас троє. В інших редакціях — на мінімалці. А є такі редакції, де люди працюють на інших посадах — хто продавцем, хто в пресслужбі — а тоді в певний день тижня збираються і роблять газету. У нас сьогодні практично немає вітань чи оголошень. Реклами теж немає — люди насамперед дають рекламу в інтернет, там і розміщення миттєве. Дають оголошення про втрату документів, але мало. Трохи укладаємо з владою угоди про інформаційне висвітлення. Загалом розуміємо, що орієнтуємося на старше покоління. Молодь газет не читає.

«Ми навіть додали сторінки в газеті!»

Цікавою є газета «Козацький край» — всеукраїнська незалежна суспільно-громадська газета та інтернет-видання. Видання фокусується на дослідженні історичного минулого України, зокрема козацької доби, та висвітленні сучасних подій. Газета виходить з 2011 року. Хоча газета має статус всеукраїнської, значна частина матеріалів присвячена історії та подіям Черкащини. З початку повномасштабного вторгнення газета працює як волонтерський проєкт і часто розповсюджується безкоштовно. Видання співпрацює із Сухопутними військами ЗСУ та Національною спілкою журналістів України для випуску спеціальних прифронтових номерів.

— Наші теми це історія боротьби за волю України, висвітлення життя сучасних козацьких організацій та новини Черкаського регіону, — каже бізнесмен і видавець Олег Островський.

Редактор газети «Сміла» Людмила Скороход розповідає, що газета незабаром святкуватиме 30-річчя і попри все не планує закриватися. Більш того, тут реалізовують низку ініціатив і видають книги.

— Ми видаємо газети і в Корсуні. Після укрупнення районів фактично ми дві газети в Черкаському районі залишились. Зараз у нас тираж 1920. Майже все — підписка, але і в продажу вона є. Є також електронна передплата. Колись у нас був великий колектив, а тепер нас двоє. Інакше не виживеш в цих умовах. Колись у нас були вкладки — «Шевченківський залізничник», «Вечірня Сміла», «Діловий світ», «Смілянський базар». Зараз вкладок немає. Водночас ми, крім газети «Сміла», видаємо газети громад — наприклад, для Тернівської громади. Кожну з цих газет громад ми окремо реєстрували, — пояснює Людмила Скороход.

У газети також є однойменний сайт із можливістю передплати.

— Наш колектив нагороджений грамотою Верховної Ради України. Ми маємо низку перемог у конкурсах. У нас формується своя бібліотека, ми видали не один десяток книг. До Дня захисника України редакція газети «Сміла» видала книгу «Сміливі зі Сміли», видавали книги про волонтерів і військових. Видання книг популяризує газету, але, звісно, особливо не приносить прибутку — це волонтерський освітній проект. Видали: "Бібліотека газети "Сміла", перша книга В.Гирича "На березі бурхливої ріки" отримала обласну премію НСЖУ "Прометей", книга "Сміливі зі Сміли" отримала обласну краєзнавчу премію ім. Максимовича. У 2025 році видана книга про загиблих "Назавжди в наших серцях". Двоє наших колег на війні. До речі, з початку повномасштабної війни волонтеримо, надавали одяг, продукти, ліки, ходунки тощо. Ми передаємо газети й хлопцям на передову. Бо попри те що є інтернет, до нас приходять із громад і просять саме газету, де про їхніх рідних написаний матеріал. Вважаю, що газети мають бути. Чесно кажучи, навіть за мірками західного світу — кажуть, ми відстаємо, — але у Швеції є муніципальні інформаційні бюлетені, у Норвегії можна на вулиці взяти газету безкоштовно, у Данії влада допомагає всім ЗМІ, — каже пані Людмила.

Головний редактор тальнівської газети «Новий дзвін» Анна Драгун заявляє:

— Ми навіть додали сторінки в газеті — бо люди читають!

«Новий дзвін» сьогодні має тираж тираж більше 6 тисяч примірників. Багато дописувачів, багато листів від читачів. Людей у редакції мало — Анна і редактор, і бухгалтер, — але є кореспонденти. Щодо поширення: колись користувалися «Укрпоштою», але газети не доносилися до людей. Тоді налагодили контакт із колишніми листоношами — вони раз на тиждень розносять газети, а передплатити можна просто в редакції.

— Це дуже добре працює вже рік, — каже Анна Драгун.

Коли немає світла, люди в селах якраз і читають газету. Більш того — пропонують розширити тематику. Редакція відреагувала: з 8 сторінок зробили 12, додали новини області.

— Люди літнього віку навіть пишуть листи, просять консультацій щодо штучного інтелекту. І ми шукаємо фахівців та надаємо на сторінках газети роз'яснення — і щодо штучного інтелекту, і щодо норм законодавства, і щодо спадщини. І рекламу нам подають — від зерна до ремонту хат, від купівлі худоби до інших послуг, — каже Анна.

Друкована преса на Черкащині — це не реліквія, а жива, хоч і поранена, частина інформаційного простору. Вона скорочується, але не здається: редакції зменшують тиражі, звільняють людей, переходять на чорно-білий друк — і все одно виходять щотижня. Показово, що деякі видання не лише втримуються на плаву, а й розвиваються: «Новий дзвін» із Тального навіть додав сторінки, бо читачі просять більше. Це спростовує міф про те, що газета приречена, — усе залежить від того, наскільки видання знає свого читача і вміє з ним говорити. Війна, як не парадоксально, подекуди повернула людей до паперу: коли немає світла й інтернету, газета залишається єдиним джерелом інформації. Редакції це відчули — і «Козацький край», і «Сміла» везуть примірники на передову, бо там теж чекають на слово з дому. Водночас виклики нікуди не зникли: реклама іде в інтернет, молодь не передплачує, фінансування — мінімальне або донорське. У більшості редакцій сьогодні одна-дві людини роблять роботу цілого колективу — і це межа витривалості, яку довго не протримати. Європейський досвід — комунальні газети в Норвегії, державна підтримка медіа в Данії — підказує: без системної допомоги з боку влади місцева преса поступово зникне. А разом із нею зникне і та відповідальна, верифікована, «нестираєма» журналістика, про яку говорить Василь Марченко, — та, що не дозволяє собі помилятися, бо виправити вже не можна.

Цей проєкт впроваджується за ініціативи Національної спілки журналістів України в межах Проєкту The Ukrainian Media Fund з підтримки незалежних місцевих медіа в Україні