«Те, що серед нас» і всередині нас: повсякденна містика Назарія Вівчарика

Поки український роман жахів ще тільки стає на ноги, на книжковому ринку потроху з’являються авторські збірки горор-оповідань, автори яких, помандрувавши численними конкурсами та альманахами, напрацювали достатньо матеріалу для сольного висловлювання. Так, тернопільське видавництво «Мандрівець» майже синхронно презентувало збірки двох авторів: «Шепіт сосен» Ігора Антонюка і «Те, що серед нас» Назарія Вівчарика. Про останню й маємо нині можливість поговорити.

На противагу класичному жанровому втіленню, оповідання Вівчарика здебільшого оминають широке коло запозичених із перекладної літератури тем: тут не буде зомбі, психопатів-викрадачів чи мертвих дівчат у білих сукенках. Сам Назарій — журналіст, тож до літературної творчості підключив насамперед професійний хист, переосмислюючи у формі малої прози випадки з власного досвіду або ж такі, що могли би трапитися з будь-ким. Робота українського журналіста, як відомо, передбачає регулярні зустрічі з нечистю (мертвими душами, місцевими чиновниками, а якщо працювати на телебаченні, то доводиться ще й виїжджати щороку на пошуки чергової чупакабри). Отож і герої оповідань, звичайні люди звичайних професій — лікарі, пожежники, слюсарі,слідчі, ветерани, офісні працівники — певної миті стикаються з містичними подіями,які стають для них або цілком заслуженим покаранням за власну недобросовісність,або ж навпаки — рідкісною можливістю вчинити благородну справу й виправити, здавалося б, непоправні помилки. Скористаються вони нею чи ні — то вже геть інша справа.
Тому, дослухаючись до недвозначного натяку у назві, жанр збірки найліпше буде окреслити як «побутові жахи»: таку історію зазвичай можна почути від сусіда в купе чи далекого родича за сімейним столом після n-ної чарки, з трохи посоловілими очима й запевненнями: «Сам бачив, от тобі хрест!». Хтось хильнув зайвого і зустрівся з русалкою («Русалки з червоного минулого»), хтось знову ж таки хильнув зайвого і побачив мертвого кума («Зустріч із кумом»), а комусь після кількаденних гуцульських святкувань довелося перебути надзвичайно неприємну ніч на вокзалі (так-так, «Ніч на вокзалі»). Шкода лише, що назви деяких оповідань направду слугують якщо не спойлерами сюжетів, то принаймні описують зміст історії, скажімо так… занадто буквально. Ясно одне: надмірне вживання алкоголю суттєво зменшує ваші шанси вижити під зубами й кігтями української хтоні. Не робіть так, будь ласка.
Дух часу також дається взнаки — серед русалок, домовиків і привидів мертвих родичів трапляються й цілком модернові елементи: наприклад, таємничі віруси («Місія»), езотеричні спільноти з Фейсбуку («Зайві люди») або ж розповсюджене уявлення про небезпечність виходу в астрал («Коли земля бунтує»). Знайшлося у збірці місце й посттравматичному розладові («Звір»), і чорним археологам («Помста скіфів»), і кільком цікавим часовим феноменам. Утім, впізнаваність образів оповіданням одночасно і на користь, і на шкоду: з одного боку, легше проасоціювати себе з героями, збагнути мотивацію їхніх дій, їхнє гостре бажання соціальної справедливості тощо; з іншого, у збірці не так уже й багато дійсно непередбачуваних сюжетних твістів, тим паче не заспойлерених назвами. Так само доводиться докладати додаткових зусиль, аби приміряти на українські реалії класичні для американського горору жанрові елементи: порядних поліцейських, секретні лабораторії та пацієнтів психлікарень, що знають правду, недоступну всім іншим — у компанії п’яних депутатів Верховної Ради і проклять скіфських курганів вони набувають доволі химерного вигляду.
Із суто ж ремісничої точки зору, «Те, що серед нас» бере гіднудля місцевого ринку висоту: це доволі різна, десь краща, десь гірша, але цілком годяща до вживання й осмислення мала проза. І якщо літературізовані репліки персонажів— рішення на любителя (діалоги досі лишаються болючим місцем значної частини української жанрової прози), то мова оповідань загалом — вигадлива й вигострена, сюжети практично позбавлені нелогічностей, а питання, що їх ставлять герої, лежать у площині не містичного, але страхітливо реалістичного. Бо ж в основі, як це часто буває, проста й кришталево зрозуміла будь-якому читачеві думка: які би потойбічні жахіття не чигали за рогом,немає в нашому світі звіра, страшнішого за людину.

Ната ГРИЦЕНКО, передрук з сайту "Світ Фентезі"