Нетутешній

 Перше враження, як правило, найсильніше, хоч часто буває помилковим. Так вийшло і під час мого знайомства з Вадимом Мазніченком, АТОвцем, що захищав нас з вами у війні з Росією. Я зустрів його випадково у владних коридорах і зразу охрестив про себе «Термінатором». Ну а як було інакше? Залізна рука і залізна нога. Та ходить вправно, носить рюкзак, сам відкручує залізною рукою кришку на пляшці і п’є мінералку. Він був такий органічний зі своїми протезами, що навіть у найглибших куточках думок не закрадалося слова «інвалід» або «поранений». А ще коли він відкрутив ту руку і запропонував мені її помацати, зважити у своїй руці… Я точно зустрів «Термінатора». Чому ж перше враження помилкове? Бо йому пасувало б більше прізвисько «Оптиміст». Саме таким запам’ятовуєш його після знайомства.

Про долю Вадима Мазніченка я писав уперше влітку 2016 року. Він воював у 14-му батальйоні ЗСУ (колишньому батальйоні територіальної оборони «Черкаси»), отримав поранення 29 вересня 2014 року від вибуху мінометної міни. Йому відтяло ліву руку і праву ногу. Понівечену праву руку лікарям удалося врятувати. Реабілітацію Вадим проходив у США, де йому зробили сучасні (в тому числі – і спортивні) протези. Родом Вадим з Очакова, проте з нашою Черкащиною його пов’язує кохання. Адже тут він зустрів свою обраницю Яну Лисенко, з якою вже після поранення одружився. Вона з села Деренковець, що на Корсунщині.

Того, першого разу, нам так і не вдалося поговорити вдосталь, щоб зібрати інформацію для матеріалу. «Не біда! – сказав Вадим. – У тебе є скайп? Давай поговоримо по скайпу. Ти запитуватимеш, що треба, а я відповім». І ми так спілкувалися, і тоді я написав статтю. Вона отримали шквал коментарів. Виявляється, про цього світлого і позитивного хлопця знають в різних куточках України. Йому в коментарях на сайті йому бажали стільки всього хорошого, як нікому іншому.

А потім я зателефонував Вадиму вдруге після нашого знайомства, зателефонував як старому другу (ми навіть не вагаючись і непомітно для обох перейшли на «ти»). Я хотів, насамперед, запитати, який в нього розклад дня, бо ми мали домовитися з фотографом про зустріч, натомість запитав його як справи? Це вийшло якось природно і невимушено. Немов питаю про це старого друга. І Вадим спокійно відповів, що саме колупається у своєму мотоциклі. Я це також сприйняв спокійно. А вже згодом сидів і думав: «Який мотоцикл? У нього ж одна нога і рука! Та я зі своїми рідними двома руками й ногами не знаю з якого боку підходити до того мотоцикла, і що там крутити!»

Вадим Мазніченко – боєць, який насправді здоровіший за багатьох з нас. Вкотре переконався у цьому, коли побував з ним в Черкаському обласному центрі реабілітації учасників АТО, що діє при обласному госпіталю ветеранів. Він приїхав туди з Яною. Схоже, вони завжди разом. Так, немов вона його янгол-охоронець: мовчазна, спокійна і усміхнена.

Вадим спілкувався з хлопцями, що лікувалися в госпіталі, розповідав їм про програму реабілітації, яку проходив в Америці, про необхідність адаптовуватися до звичайного життя, зокрема, і через спорт. Сам він плавав в Америці на каяках, катався на велосипеді і сноуборді. Каже, що спортивна терапія його надихала. Він говорив природно, невимушено, тримаючи руку на коліні, чи то пак, на протезі. А тоді виконував свій фокус: відкручував кисть-протез і пускав по колу, щоб всі могли помацати прорезинені пальці. У його очах грали вогники, а губами блукала посмішка. Бійці, що зібралися в терапевтичному кабінеті, не посміхалися, і очі мали сумні. Ба більше, не всі навіть брали протеза до рук. Та що там казати, якщо я сам, маючи в той момент гіпс на кисті (поламав по-дурному), ховав її за спину, щоб менше людей бачили мою ваду.

Вадим був живішим за нас усіх. Тож коли хтось із поранених бійців напівжартома запитав Вадима, немов вибачався за сумних хлопців: «Ну а курок цим протезом натиснути зможеш, щоби поцілити в ворога?» Вадим засміявся і відповів, що може цією рукою і працювати, і стріляти.

Зустріч у госпіталі була для нас з Вадимом другою. Опісля ми більше не бачилися: я – в роботі, Вадим – у роз’їздах. Проте я уважно стежу за його пересуваннями в соцмережі. Бачу: там він на машині їздить, там жартує з Яною, або… біжить марафон. Так-так, у жовтні Вадим повернувся із США, де здійснив забіг у 41-му марафоні морської піхоти цієї країни. У цьому заході беруть участь поранені військові зі всього світу. Після цієї події його сторінка в соцмережі була заповнена фотографіями з марафону, на кожній з яких він усміхнений та щасливий.

У 10-мильному американському марафоні українці (а це були четверо АТОвців) взяли участь уперше. Готуючись удома до американського марафону, Вадим бігав уздовж автотраси. А в цей час господарі навколишніх будинків палили листя, яке душило спортсмена. Я прочитав про це в ЗМІ і відразу пригадав розмову з ним щодо незручностей, які постійно оточують нас усіх, і які ми самі ж створюємо. Цей, 29-річний молодий чоловік змушений замислюватися і над такими речами.

– У нас немає нормальних пандусів для інвалідів у магазинах, а ті що є.., по них же страшно їхати! У нас проблема з тим, щоби купити інваліду просту коляску, не кажучи про спеціальний велосипед! – емоційно говорив боєць.

Після розмови з Вадимом я придивлявся до наших магазинів і установ, до громадського транспорту, тротуарів і переконався, що наше місто і справді має безліч перешкод для людей з особливими потребами. Чому відповідні органи не зважають на це? Їхні керівники переконані, що з ними ніколи нічого не станеться, а тому такі безтурботні? Я думав про це і мені ставало сумно. Поцікавився у Вадима, як він постійно налаштовує себе на позитив? І почув таку відповідь:

– Мені було дуже соромно, коли після шпиталю я побачив АТОвців, від яких несло перегаром, які були неохайно вдягнені і курили у громадському місці. Який вони приклад подають іншим? У мене була розмова з одним з таких бійців. Він закурив на зупинці. Я підійшов до нього і зробив зауваження. Він погодився зі мною і викинув недопалок в урну, але не загасив його, як слід, і сміття загорілося. Я мав із собою мінеральну воду, тож залив вогонь. Опісля ми розговорилися. Чоловік отримав контузію, також пройшов горнило війни. Я питав у нього: за що він йшов воювати? Особисто я пішов на фронт, щоб захистити країну, змінити її, я йшов за наше краще майбутнє. Саме ми, воїни АТО, маємо подавати приклад іншим! Я, приміром, після поранення кинув палити. Тож бачити, як деякі наші захисники опустили руки, ходять удома в одностроях і п’ють, мені дуже неприємно і соромно. Проте тих, що не здаються, що продовжують боротися, більше. Я не один, і тому я вірю, що ми здолаємо всі перешкоди, оберемо кращу владу, змінимо себе і світ навколо нас на краще, а отже – переможемо, – сказав Вадим.

У розмовах вживу чи по телефону я постійно дивуюся його ходу думок, поглядам на навколишній світ. Як уже казав, він завжди позитивний і усміхнений. А його трішки руда борода робить Вадима схожим на якогось іноземця, що приїхав учити нас життю чи то з Великобританії, чи ще звідкись… І тоді я вигадав для нього ще одне прізвисько. Те, що він «Оптиміст», безперечно. Але зараз мені здається, що йому більше імпонує прізвисько «Нетутешній». Бо з пораненими бійцями і оптимістично налаштованими людьми я стикався, але саме з таким юнаком – ще ні. Люди після війни і поранення часто замикаються в собі, а оптимісти інколи втрачають свій заряд позитиву. Мазніченко – ніколи.

І поки одні думають, як вижити в цьому суворому світі, Вадим Мазніченко надумав створити реабілітаційний спортивний центр для АТОвців. Мені чомусь здається, що у нього все вийде.