Чи дасть жити перспективній „Гуцульщині” нова влада?

Назар Павлюк – музика-віртуоз

В один з останніх золотаво-теплих днів цієї осені, а якщо конкретніше, то вранці 12 листопада, біля каплички, що на роздоріжжі в селі Прокурава Косівського району, зібралася зграйка дітлахів. Вони помолилися разом з декількома працівниками Національного природного парку „Гуцульщина” (НПП „Гуцульщина”) і рушили випробовувати новий туристичний маршрут – еколого-пізнавальну стежку „На хребет „Брусний”, яка пролягла мальовничим куточком Шешорського природоохоронного науково-дослідного відділення парку. Таким чином, того дня до існуючих туристичних об’єктів цього відділення додався ще один цікавий і неповторний маршрут. Засвідчую це особисто, бо випадком долі потрапив на відкриття стежки і пройшовся нею разом з першопрохідцями.

На Брусному можна набратися снаги й відваги і дізнатися чимало нового про гуцулів

Карпати прекрасні в будь-яку пору року. Того ранку вони куталися у легенький туман, м’яко пахли опалим листям і пізніми яблуками та дзвеніли тишею. Її, щоправда, час від часу порушував чистий звук скрипки, яка то плакала, то сміялася в руках 12-річного хлопчини Назара Павлюка. Він, як і всі місцеві люди, закоханий у гори. А ще – в музику. Тож разом з гуртом „Едельвейс” успішно виступає в конкурсі весільних музикантів „Лабух-шоу” у Львові. Саме Назара (бо вчиться у музичній школі) делегували нещодавно представляти гурт у вирішальному турі змагання – битві віртуозів. Попри юний вік, Назар довів, що справжньому гуцулу і справжньому музиці до снаги підкорити будь-яку вершину. Хлопець сміливо прийняв виклик суддів – погодився зіграти чардаш, попередньо обрізавши дві струни на своїй скрипці. І блискуче виконав завдання, чим приголомшив і суддів, і глядачів.

звідси розпочинається еколого-пізнавальна стежка на хребет Брусний

Незважаючи на прагнення піднятися на висоту майже 900 метрів над рівнем моря і подивитися згори на навколишні дивовижні села, на бажання ще послухати на привалах талановитого музику Назара Павлюка, я не вірив, що мені, інфарктнику, це вдасться. Тому чіплявся до присутніх із запитаннями, щоби встигнути більше дізнатися про цікавий маршрут. Та за розмовами і перепочинками якось непомітно і безболісно доповз до самого верху, де моїм очам відкрилися чисті гори, які вже майже скинули з себе туманець і пишалися, мов дівка на виданні, сонячним видом та візерунками сіл і присілків. Навколо розлігся такий спокій, гори, вкриті лісом, були настільки величними, що мимоволі зринула думка: от чому гуцули так пишаються своєю землею, вважаючи її найкращою! Тут і справді мріється жити вічно…

гори вранці кутаються в тумані

Іти донизу не хотілося. Тож ми спілкувалися, слухали дивовижні розповіді начальника наукового відділу парку Любомира Держипільського про походження назв місцевих поселень, призначення прадавніх святилищ, а тоді просто стояли мовчки і милувалися дивом природи, яке називається Карпати!

зверху добре видно візерунки сіл і присілків

Згодом дітлашня, мов пташки, зграйкою полетіла донизу, зробивши привал біля каменю Довбуша. За нею, намацуючи знайденим дрючком стежку в товстому шарі опалого листя, плентався я. І таки подолав маршрут. Отже, напевне ним зможуть пройти чимало туристів різного віку, хоч він і не такий простий. А зійшовши на перевал Брусний, вони не лише милуватимуться навколишньою красою, а й дізнаються, що спершу гуцули селилися не на рівнині, а у горах. Тут вони заводили сади, садили картоплю, сіяли жито, коноплі на полотно і вірили в те, що у горах їх ніхто не здолає. Недарма наприкінці XVII століття саме на цій землі зародився рух опришків, які не лише боролися з гнобителями, а й відстоювали свою окремішність, свої звичаї. На перевал Брусний не раз виходив Олекса Довбуш і набирався на ньому снаги й відваги. Тут бував командир сотні УПА Костянтин Геник (Крук), який загинув у грудні 1950 року в урочищі „Петричила” між Шешорами і Прокуравою, сюди навідувався український поет, лауреат Шевченківської премії Василь Герасим’юк. За великим рахунком – це святе місце.

Отак міркуючи, я спустився донизу, а там школярі саме фотографувалися біля величезного національного прапора України. Потім їх пригостили банушем, і вони весело й легко розбіглися по домівках. Старші люди сиділи біля ватри довше і розходилися повільніше. Скориставшись нагодою, я завів розмову з директором парку „Гуцульщина” Василем Пророчуком.

Гори вічні, як і наші проблеми

Пан Василь теж разом з усіма випробував нову стежку. І це не дивно. Він тут усьому голова і все мусить перевірити особисто. Адже господарює в парку з часу його створення у травні 2002 року. Починав з нуля на порожньому місці. А зараз НПП „Гуцульщина” входить у трійку найкращих парків України. Він славиться не лише багатою флорою і фауною. Його територія, а це 32271 гектар, є осередком самобутніх звичаїв, побуту та культури гуцулів, їх декоративно-прикладного мистецтва.

Велике історично-пізнавальне значення для відвідувачів мають і мегалітичні сакральні об’єкти, яких тут чимало. Деякі з них налічують понад три тисячі років. Календарно-астрономічне святилище із центром на Лисині Космацькій узагалі древніше від всесвітньовідомого Стоунгенджу. А Тарношорське святилище родючості та народження нового року цікаве статуєю вагітної жінки вагою понад 100 тонн і висотою понад 10 метрів. Про це захоплююче розповідав Любомир Держипільський.

Увагу туристів привертає і містечко вуликів у селі Кобаках, вже легендарний Маєток святого Миколая у Пістині, Духовно-екологічний центр християнської злагоди і любові „Здвижин”, будинок для відпочинку туристів у Шешорах, озеро Лебедин і багато іншого. І все елегантне, доглянуте. А в планах нові об’єкти, зокрема реабілітаційні центри, кінноспортивна база, туристичне поселення „Гуцульське село”, акції, конкурси, свята тощо.

у парку дбають про диких тварин, особливо про оленів і козуль

На жаль, і в такому парку не без проблем. Вони виникли ще на стадії оформлення державного акту на землю. Чотири сільради відмовилися визначити межі населених пунктів, а, відтак, віддати прилеглі ліси. Виявилося, що досі, практично, жодне село на Косівщині не має офіційно визначених меж. А місцева влада не дуже бралася до вирішення цієї проблеми. Може тому, що майже відразу після створення парку лісники почали скаржитися, що він не дає розвиватися лісовому господарству, через що, мовляв, у районі зростає безробіття. Хоча, напевне, лісникам просто не сподобалися певні обмеження. Адже в парку заборонені рубки головного користування, коли „під пеньки” вирубуються великі ділянки лісу. Однак інші рубки дозволені.

для молодих гуцулят непроста мандрівка на Брусний була забавкою

Національний природний парк „Гуцульщина” намагається зберегти зелені легені Європи – Карпати, відстоює право кожної людини на комфортне життя серед чистого довкілля. Між тим, лісгоспи, як мені розповідали місцеві люди, почали рубати і 50-літній ліс, що рівнозначне екологічній катастрофі. Ось що про ситуацію навколо парку каже сам Василь Пророчук:

Василь Пророчук сам випробував новий маршрут. На світлині він іде перший, за ним начальник науково-природоохоронної дільниці Іван Михайлюк і школярка Софійка Михайлюк

– Мене болить то, що ми – державна установа – змушені боротися з державними чиновниками, які хочуть розграбувати, знищити оцю нашу прекрасну територію. Ми почали створювати структуру на порожньому місці. І зараз маємо не лише адміністрацію, а й науковий, рекреаційний, екологічний, економічний відділи, службу державної охорони, бухгалтерію тощо. Близько ста чоловік працевлаштували. Підпорядковані ми Міністерству екології. І сама назва „Національний парк „Гуцульщина” засвідчує, що це національне багатство нашої держави. Та як не прикро, Указ Президента по його створенню по сьогодні не виконаний, бо ми не маємо державного акта на землю. Скоріш за все, через протидію місцевої влади, яка роздає землі не території природно-заповідного фонду. Мені дуже дивно, що цьому незаконному розбазарюванню заповідних земель сприяють правоохоронні органи і вища державна влада. Зрозуміло, що ці землі отримують не пересічні, так би мовити, громадяни. Наприклад, у селі Шешори двом місцевим людям, які мали державні акти на землю, за рішенням суду скасували дозволи, а заїжджим – ні…

Дуже мене турбує і питання діяльності мисливських угідь. На території природно-заповідного фонду полюють. Ви можете це собі уявити?

А як вам таке: територія Національного парку складає понад 32 тисячі гектарів. Нам же у пряме користування надали 7 тисяч 600 гектарів. 14 тисяч га – це держлісгосп, 10 тисяч – Агроліс. Отже, маємо трьох директорів, трьох господарів… Наше завдання оберігати насадження, а завдання Агролісу і Держлісгоспу рубати. Який то вже парк? Так, ми контролюємо, ми воюємо, але то не так, як би мало бути.

Сьогодні ми відкрили цю стежку, щоби люди відпочивали, ходили цими горбами, милувалися красою Карпат. Це і є рекреація. Для цього ми і прагнемо зберегти ліс. І не лише для себе, а й для майбутніх поколінь. Бо сьогодні все вирубати не штука. Але з чим ми залишимося? Візьмемо смереку. Умовно вона коштує тисячу гривень. Їй треба рости сто років. Зрубав, узяв тисячу і чекай сто років. А якщо приїдуть туристи, вони цю тисячу залишать у нас за два-три дні. Та якщо гори будуть голими, хто сюди поїде?

Нам є що показати допитливим туристам. Але держава фінансує нас лише на зарплату. На розвиток, на створення туристичних маршрутів грошей нема. Те, що ми відкриваємо такі цікаві стежки як до Брусного перевалу, – це суто наша ініціатива, наші витрати і наші зусилля. Працівники парку самі все робили, на своїх плечах носили дерево для спорудження альтанок на привалах. Держава хоча б прорекламувала наші об’єкти. А то українці їдуть у Єгипет, навіть у Таїланд. А про своє, не менш цікаве, не знають.

Я вертався з Брусного перевалу, з Прокурави натхненний і розчарований водночас: така земля, такі люди! І такі нікчемні проблеми, які не дають повноцінно розвиватися парку, який би міг стати всесвітньовідомим. За минулі 12 років відповідні державні органи так і не врегулювали законодавчо питання розмежування територій, особливо спірних. І це є постійним джерелом дезінформації, прихованих і відвертих конфліктів навколо „Гуцульщини”. Може нова влада нарешті впорається з таким непідйомним для попередників завданням?