Підслухана розмова, або Що нам робити з Росією

Дизель-поїзд повільно рушив від станції імені Тараса Шевченка у напрямку Черкас. На тверді лави всідалися похмурі пасажири. Навпроти мене біля вікна сидів звичайний на вид дядечко років 50. Чи не останнім у вагон увійшов інтелігентного вигляду чоловік. Він шукав собі місце на протилежному від сонця боці. „Інтелігент” уже пройшов повз нас, коли йому в спину глянув мій сусіда. „Колян!” – раптом здивовано вигукнув він.

Колян озирнувся і собі здивовано вимовив: „Сергію!”.

Чоловіки енергійно потисли один одному руки. Тітонька біля Сергія посунулася і вони почали згадувати минуле. Раз по раз звучало радісне „а пам’ятаєш?!”. Чужі спогади цікавості не викликали і я мало не задрімав. Та раптом вухо вловило у розмові нові цікаві нотки. 

– Гадаю, ти неправий, – говорив Микола. – Росіяни нам не вороги. Вони просто не знають усієї правди. Нам і їм не потрібна війна. Тож треба домовлятися, вести переговори. Навіть поганий мир кращий за війну.

– Та хто ж сперечається? – здивувався Сергій. – Я просто не розумію, за який ти мир. Ми значить повинні визнати терористів владою і просити у них прощення? Заплющити очі на жертви, визнати що Донбас то не Україна і домовлятися казна про що? І хто ми тоді будемо для власних дітей?

– А що зробиш? Мир важливіший, – переконував Микола. – Та й не тільки з ополченцями треба домовлятися, а й з Путіним. Він зараз світовий лідер. Світ його боїться, що ми можемо зробити? Та й люди на Донбасі такі, як і ми. Настане мир і ми швидко порозуміємося…

– Не сумніваюся, ти, напевне, порозумієшся. Але не я і не такі, як я. Ми різні, Колян. Я терористів, убивць ополченням не називаю. До речі, я був у Донецьку, коли там сепаратисти навесні мітинги почали проводити. Я ж бачив, як їм поза вуглами гроші за участь у мітингах платили. І вони брали, щоби кричати „Путін!”, „Рассєя!”. Накликали ж собі і нам смерть і розруху. За срібняки, за 200 нібито осоружних для них українських гривень рідну землю і майбутнє дітей продали. То вони вибрали президента-рецидивіста, то вони плювали на змучених наших полонених, котрих бандити вели центром Донецька на День Незалежності. Їхні діти танцюють на наших прапорах, а ти кажеш ми порозуміємося… Цих людей переконати практично неможливо, коли ти не телевізор з російською програмою. Пам’ятаєш, як шахтарі браво стукали у Києві касками по асфальту, як споряджали тітушок. І де вони тепер, де металурги? Сидять по норах, а їхні підприємства руйнують. Воювати не хочуть ні за свої переконання, якщо вони у них є, ні за Україну. З їхнього боку воюють або покидьки, або найманці, а тепер ще й регулярні російські війська. Пам’ятаєш, як вони з бабами спиняли українську військову техніку, кричали бандери? А тепер дехто з них благає порятунку. А мені їх не жалко. Це вони винні у тому, що сталося. Прикро, що наші діти гинуть через них.

– Наскільки я знаю, твій син студент, – поцікавився Микола, явно для того, щоби перевести розмову в інше русло.

– Так, учився в одному з донецьких вишів, – підтвердив Сергій.

– А мій у Москві вчиться. Уже й дівчину знайшов. Цивільним шлюбом живуть. Я, Сергію, вже скоро дідом буду.

– Отже, твій син запліднює Росію… Може і воювати проти нас піде? От чому ти таким проросійським став.

– Нічого я не проросійський, – образився Микола. – Я реаліст. Нам треба думати про майбутнє наших дітей. От твій де зараз?

– На війні, Колю, на війні. Я б навіть сказав, де саме, але не хочу тут… Він обвів навколо себе очима. Я встиг вдати, що дрімаю.

З голосу Миколи було чути, що він знітився.

– Да… Співчуваю. Хай все у нього буде добре!

– А ти не співчувай, Колян, він живий. І буде жити, бо воює за рідну землю. Як треба буде, то я йому на допомогу піду.

– Та не кіпішуй ти, Сергію! Думаю президенти домовляться.

– Пішов ти на хер зі своїм хуйлом, виродком божевільним. Про що з ним можна домовлятися. Він же не своїх дітей в іншу країну воювати посилає, – не на жарт розсердився Сергій. – Срана Європа його і справді боїться. І Обама остерігається. Нема Рейгана. Той би давно нам допоміг. А ці хитро зроблені сучасні політики так розманіжилися, що вже й думати не можуть. Не розуміють, що ми орду стримуємо, яка може і на них полізти. Хоч би зброю дали. Та й у нас зрадників вистачає, або таких обережних, як ти. 500 танків можна на заводі в Харкові за пару місяців відремонтувати. А вони там досі стоять. Ні одного не відремонтували. А хлопці гинуть. Президент „Мотор Січі” Богуслаєв і далі двигуни для вертольотів російській армії продає, з яких наших обстрілюють. Каже, що він не може 300 мільйонів доларів на рік втрачати. А якби його сина з тих вертольотів убили? У скільки б доларів він його життя оцінив? Схоже серед керівників і генералів за Янека тільки продажні або придурочні залишилися, чесних вичистили. Але хлопці воюють, незважаючи на зради. Щодня подвиги здійснюють, як під час Великої Вітчизняної. А хто про це особливо розповідає, хто про них пісні складає? Усі придворні писаки і трубадури жиром вкрилися.

Він відвернувся в протилежний від Коляна бік і замовк. Мовчав і ошелешений Микола. А тоді все ж не втримався. „А що ти конкретно пропонуєш, Сергію?” Сергій знову повернувся до товариша.

– Миколо, ти розумієш, що Путін блефує. Ні? От і світ не розуміє. Так, Росія сильна військово, але не економічно. Забери у неї газ і вона на колінах. Якщо Захід не схаменеться і не допоможе нам конкретно, ми мусимо самі Росію перемогти. Така наша доля. Іншого шляху нема. Не жити ж нам у ярмі в 21 столітті… Я думаю, якщо навіть Путін збере армію у кілька сот тисяч солдатів, він далі Дніпра не пройде. Ми всі підемо в партизани, гадаю навіть ти (Колян розправив плечі). Якщо потрібно буде, зірвемо газопровід. Хай Європа сидить без газу. Вони тендітні від переляку повсираються. А Росія хай їсть свій газ. Вона його змушена буде просто спалювати. Ти ж знаєш, що газ назад у землю не запхаєш. Він буде виходити і виходити… Звісно, і нам буде непереливки. Та що може бути страшніше голодомору? А наші діди пережили і його. А сучасний холод ми якось витримаємо. Наш народ за минуле століття навчився виживати за будь-яких умов. Звичайно, піднімуть крик продажні всередині країни. От ми їх тоді усіх і вирахуємо. І за законом воєнного часу… Узагалі, треба заборонити росіянам в’їзд в Україну, тільки виїзд. Слід також заборонити розважальні заходи, веселощі на телеекранах. Іде війна, усі повинні це розуміти. Тоді легше буде перевести бойові дії на територію Росії. Так, Колю, на територію твоєї улюбленої Росії. Хай тамтешні люди і твій син взнають, що таке війна. Треба закидати диверсійні групи, зривати „Гради”, які обстрілюють нашу територію, мости, підприємства. Обстрілювати військові частини. Де тоді і зверхність подінеться. Ось так, Колян. Головне без паніки. Я перший у таку групу піду. Я ж в Афгані сапером був, пам’ятаєш? А тепер бувай, бо мені потрібно виходити.

Сергій вийшов на „Буддеталі”, а Микола їхав до Черкас. Він був дуже замислений, як, до речі, і я…

Олександр ВІВЧАРИК,журналіст