четвер, 19 лютого 2015 р.

Віра і зневіра українців



Собор Святого Юра у Львові
Зима цього року видалася теплою. П’ятого лютого потяг ніс мене на журналістський семінар до Львова, а за вікном чорніли поля і миготіли голі, зіщулені переліски. „Може хоч трохи легше нашим хлопцям за такої погоди на Донбасі? – з обережною надією в голосі мовив мій попутник. – І тепліше, і в зеленці, тобто посадках, бандити не сховаються”…

– Та вони вже і не ховаються, – мовив інший попутник. – Знахабніли вкрай. Он як обстрілюють Дебальцеве. Боюсь візьмуть скоро.

– Бог дасть не візьмуть. Щодня молюся за мир, вірю, що лідери Європи таки змусять Путіна відступити, – долучилася до розмови єдина серед нас, чоловіків, жінка. 

– І я хотів би вірити, та щось мені підказує, що його зупинить хіба що смерть. Агресора взагалі дуже важко спинити перемовинами. А такого як Путін і поготів, – знову мовив перший попутник. – Будемо ще довго воювати… У купе запала сумна тиша.

Львів гарний у будь-яку пору року
У Львові гарно навіть за похмурої і вогкої погоди. Блукав по ньому в перерві між заняттями. Незважаючи на війну, у середмісті було повно туристів. А до Архикатедрального собору Святого Юра узагалі стояла багатокілометрова черга. На моє здивування одразу відреагувала жвава жіночка. „З Ватикану привезли „Хустку святої Вероніки”, – повідомила вона, – а на ній нерукотворний образ Христа. Тож ми усі стоїмо, щоби побачити його, помолитися і попросити миру для України”.

Черги до вшанування Нерукотворного образу Ісуса Христа були величезні
„Та ні, то не хустка Вероніки, – заперечив літній чоловік, – то якась інша хустка”. Зав’язалася суперечка.

Коли навчання закінчилися зайняв чергу до Собору і я. Невдовзі дізнався, що ще 30 січня Глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук) у співслужінні з владиками Синоду УГКЦ звершив у церкві Юра вечірню, після якої відкрив для привселюдного почитання Нерукотворний образ Ісуса Христа. Та ця реліквія не „Хустка святої Вероніки”, а  „Хустка Абгара”. Це шматок матерії із зображенням Христа, наклеєний на кедрову дошку.  Останні 100 років реліквія не виїжджала з Ватикану, де зберігається в особистій сакристії Папи Римського Франциска. Привезти в Україну образ планували з 2012 року, і лише зараз, у такий непростий для нашої країни час, це вдалося.

Скажу відразу, я не зумів побачити святиню. Не вистачило часу. Потрібно було стояти не менше 20 годин, яких у мене не було. Хто мав час, стояв у двох чергах. В одній були батьки з дітьми, інваліди і воїни АТО, а в другій – усі інші. Перша рухалася швидше. Те, що я побачив у черзі, надихнуло і розчарувало водночас. Спершу усе було добре: люди молилися, колядували, розмовляли. Та згодом, напевне від утоми, почали сердитися, сваритися. Як не дивно, найдостойніше себе поводили діти. А от дехто з дорослих прочан нарікав на те, що і воїни АТО ідуть без черги. Мовляв, хай би краще воювали.

– Бійтеся Бога, – розсердилася на такі претензії якась бабуся, – вони ж гинуть за нас! Ідіть, воюйте, – мовила вона до найбільш ображеного чоловіка, – і я вас усюди пускатиму без черги.
– А я не вірю, що вони воюють, – не здавався той. Може просто одягли форму.

– То перевірте, – запропонувала йому молода жіночка, – якщо усіх по собі рівняєте.

– Люди! – вигукнув раптом худорлявий юнак, – ви навіщо сюди прийшли – сваритися, чи до Бога?! Майте совість, сваріться, якщо хочете, на базарі, а не тут. Дайте спокій з вашими підозрами і поганим настроєм. Мені болить Україна, я хочу налаштуватися на розмову із Всевишнім, а ви не даєте.

Слова парубка на якийсь час пригасили пристрасті. Люди заспокоїлися і почали молитися. На жаль, мені треба було вже їхати в Карпати, бо мав квиток. 

В’їжджаємо в казку

…Гори зустріли спокоєм і снігом, який поступово лягав на землю і робив її світлою. Їхав я у Брустури – передостаннє село перед величезними хребтами. Село, яке здавна відоме своїми майстрами народної творчості і нескореними людьми. З цього невеличкого поселення у минулу війну 70 чоловік були в УПА. 13-х закатувало НКВД, у тому числі і Софію Кейван – доньку священика. Поруч мене в автобусі сиділа пані Марія, котра їхала до Шепоту – останнього села на цій дорозі. Вона відразу збагнула, що я приїжджий і почала розповідати останні новини.

– Абисти знали, ми не сидимо, склавши руки. З Брустурів один хлоп Александрук воює з сепаратистами і москалями. То ми йому і бронежилет, і каску і одяг усім миром купили. Дасть Бог живим повернеться! Ми і на тепловізор гроші зібрали. Тепер збираємо на якийсь прилад, що відстань визначає. Треба було 130 тисяч гривень, майже зібрали, а долар виріс. Тепер треба 170 тисяч. Добре дехто казав, давайте візьмемо з тих, що на церкву збираємо, потім туди покладемо. Не послухали… А він під Дебальцевим. Їм там цей прилад дуже потрібний, а ми ще не назбирали, – бідкалася жіночка.

Гроші на АТО тут збирає в скриньку і водій автобуса
– І не тільки на це збираємо, – продовжувала вона, – а й на їжу нашим воякам. Он бачите у водія скринька. І туди, хто хоче кидає гроші. Бо ж хлопці за Україну воюють. Вірю, переможемо ту орду!..

– Ну що, розказуй, як там у вас, чи переможемо москалів? – такими були перші слова, якими мене зустріли родичі.

– Вірю, що переможемо, – відповів я.

– От і ми так думаємо, але хлопців шкода. Найкращі гинуть, – сплакнула господиня.

…Наступного дня у селі був базар. Газдині бігали між рядами, а газди збиралися купками і вели неспішну розмову просто на дорозі.

– Чулисти, – мовив один, – Меркель і Оланд сподіваються вмовити Путіна забрати війська з Донбасу  і не допомагати сепаратистам. Може вдасться?

– То пусте, – мовив інший. – Путін – це новітній Гітлер. Його словами не вмовити. Треба, щоб Америка дала зброю, а вона не дає. А ми ж ядерну за їхньою намовою віддали… Негарно з їхнього боку, підло. І на руках Америки кров наших хлопців. Коли Совецький Союз в Афганістані програв? Коли Америка афганцям стінгери дала. Їм дала, а нам не дає… Якби ж то наші хлопці, американську зброю мали, хіба б їх гинуло стільки? Та й Путін би відразу позадкував. Він і на перемовини пішов, бо боїться, що нам зброю дадуть. Але то все для задурювання. Він ніколи обіцяного не виконував.

У базарний день гуцули люблять погомоніти про політику і війну
Ґазди схвально загули, кожен висловлював власну думку. До гурту підійшов у вишитій сорочці староста місцевої церкви пан Федір.

Пан Федір радить усім вірити і молитися
– Молитися треба, хлопці, – додав він, – і вірити. Правда на нашому боці, світ нам допоможе. Бачилисти кам’яний хрест у каплиці на честь скасування панщини в 1848 році. Буде колись і хрест або ще якийсь знак на честь нашої перемоги у цій вітчизняній війні.

Кам’яний хрест на честь скасування панщини
– Воно то так, – відповіли йому, – та поки світ нам допоможе у нас пів України заберуть...
…Проводжали мене по-українськи: з подарунками і поцілунками.

– Ви там дивіться, – казала Параня, – коли що, їдьте до нас. У горах легше відбиватися. 

У потягу, який мчав на схід, було гамірно. Пасажири обговорювали події навколо Дебальцевого і Маріуполя. Тільки один пасажир в однострої мовчав. Коли він вийшов у тамбур покурити, я підійшов до нього.

– На фронт? – запитав ніяково.

– Туди.

– Мабуть дістали розмови неофітів?

– Усе нормально, люди хвилюються. Та й узагалі, що б ми там без вашої допомоги робили?

– Що б Україна робила без вас? – вирвалося у мене.

Чоловік промовчав.

– Які прогнози? – наважився запитати я.

– Буде важко, – помовчавши відповів військовий. – Думаю Дебальцеве здамо під час перемир’я. І не тільки його. Бо тоді стріляти не можна. Та то тільки нам. Найманці стріляють постійно. Але в перспективі ми виграємо. Наші хлопці вчаться швидко. Це вже армія. Нам би зброю нормальну і вичистити зрадників нагорі… Правда за нами. А добро, вірю у це, завжди перемагає зло.

Удома я в першу чергу включив новини. Якісь вищі офіцери переконували, що Дебальцеве вистоїть, сепаратисти і росіяни його не візьмуть. 12 лютого Меркель і Оланд у Мінську нібито переконали Путіна припинити вогонь на Донбасі. 18 лютого наші війська змушені були залишити рідне місто видатного українського лірика Володимира Сосюри Дебальцеве, згодом – селище Чорнухине…

P.S. На уклінне прохання окремих категорій осіб (сім’ї загиблих в АТО, поранені, військові, неповносправні, діти з особливими потребами, особи з обмеженими можливостями), а також інституцій, що звернулися до Церкви з проханням про можливість помолитися перед Нерукотворним Образом Господа Нашого Ісуса Христа – Римський Апостольський Престол, як виняток і знак особливої уваги до України, продовжив перебування реліквії „Хустки Абгара” у соборі Святого Юра у Львові до вечора четверга 19 лютого…
Олександр ВІВЧАРИК,
Сміла
Фото автора

Немає коментарів:

Дописати коментар