понеділок, 26 січня 2015 р.

Вівчарик: Від української революції – до української революції



У 1240 році було знищено державу наших предків Київську Русь. Державні утворення на українській землі існували і до неї, але найбільш відомою для нас є саме Київська Русь. Бо була вона однією з наймогутніших держав у Європі, але… таки впала під навалою азійської орди, призупинивши своєю руїною безупинний до того потік ординців. Настали чорні дні хаосу і бездержавності. Ні, ще була держава Данила Галицького. Ми навіть пожили якийсь час у королівстві, коли став він королем. Мурували і фундамент литовської держави. Та хто зараз про це особливо пам’ятає? 


Однак дивною і незбагненною видається з погляду століть ота здатність нашого народу до самозбереження у часи, коли державність творили шляхетні верстви, еліта по-сучасному. Наші предки – споконвічні хлібороби, що дуже люблять рідну землю – зраджені правлячою верствою, маючи самих лише співців, вилонили зі свого середовища найвідважніших, найвідчайдушніших, найдостойніших і нарекли їх козаками. Нас і називали тоді по-різному – русами, русинами, русичами, роксоланами, черкасами, галичанами, буковинцями, поліщуками, слобожанами, хохлами та для себе були ми вже всі козаками-українцями. Зрозуміло, що серед такої згуртованої і войовничої верстви не міг не з’явитися лідер. Нащадок старовинного волинського шляхетського роду Адам Кисіль свого часу сказав: „Козацька нація – це бестія без голови”. Та в січні 1648 року козаки і українська нація отримали не просто голову – вождя, Богом даного Богдана Хмельницького!

То був не просто лідер. Хмельницький був блискучим воїном, стратегом, тактиком, дипломатом, а загалом – людиною свого часу. А тому й авантюристом, у якійсь мірі. Та для нас Гетьман є не лише видатним полководцем, а й будівничим українсько-козацької держави, яку він заходився відроджувати в центрі Європи. Державу, про яку європейці забули, і якої, за великим рахунком, не хотіли. Бо порушувала вона, встановлений ними порядок. Ну і що, що колись ми захистили їх від азійської сарани, яка потому загніздилася на московських землях. Це ж було колись…

Щоб утвердитися, Хмельницькому треба було бути жорстоким. І він був ним. Йому треба було воювати, і він воював. Для його задумів козацтва було мало. Треба було мобілізувати народ. І він мобілізував. Думаєте це було просто зробити з вільними людьми, котрі орали землю з шаблею при боці, постійно очікуючи нападу татар чи поляків? Для того, щоби упокорити такий нарід і повести його за собою, потрібно було бути сильнішим за ворогів. Хмельницький упокорив і запалив одноплемінників не лише сильною рукою, а й ідеєю боротьби з поневолювачами. А хто не пристав на це, тих знищував. Такий був час. Мало хто знає, що Богдан однаково володів обома руками. Це давало перевагу у бою. Але це означало, що в нього по інакшому працював мозок. Може і тому йому вдалося те, що здавалося неможливим: зробити з упертих хліборобів, котрі бачили лише свою нивку і вже століття не мали свого зверхника, безстрашних воїнів і будівничих держави. Не дивно, що вони поклали початок занепаду одного з наймогутніших у тогочасному світі королівств – Польщі. Схоже, Хмельницький на якомусь етапі сам злякався тієї сили, яку він звільнив, і пригальмував. Даремно…

Як би там не було, Хмельниччина, на мою думку, була першою справді українською революцією. Найбільшим досягненням Хмельницького, який очолив цю революцію, було утворення й формування Козацько-Гетьманської Держави – Війська Запорозького (1648-1764рр.). Не дивно, що його, як державного володаря, визнали європейські та азіатські монархи. Він мав право на титул „Dux”, що прирівнювалося до князівського титулу. Ось яке враження Хмельницький і його гетьманування справляли на чужинців: італійця Альберта Віміна, який особисто бачив Гетьмана 1656 року й неодноразово розмовляв з ним, особливо вразила демократична форма правління козаків – скликання Ради для обговорення важливих державних питань, коли козаки у присутності Гетьмана спільно їх вирішують.

Французький драматург, історик і етнограф Проспер Меріме, відомий новелою „Кармен”, виявляв великий інтерес до визвольної війни українського народу, займаючись головним чином історією запорозького козацтва, а також її популяризацією в провідних французьких часописах. Він називав українських козаків  „історичним народом”, а Запорозьку Січ – „республікою запорожців”. Аби підкреслити пріоритет своїх українознавчих уподобань, іменував і себе козаком. Важливу віху в наукових розробках Меріме позначила праця „Козаки України та їхні останні гетьмани” (1854). Високо оцінюючи в ній політичний і військовий талант Гетьмана Хмельницького, Меріме поставив у заслугу „цьому великому мужу” те, що він „зумів затримати Україну вільною від іноземного ярма впродовж десяти років”.

Польський історик з ворожого, так би мовити, стану Людвік Кубаля, котрий присвятив багато років дослідженню життя й діяльності Богдана Хмельницького, порівнював українського Гетьмана з його сучасником – вождем Англійської революції середини XVII століття Олівером Кромвелем, відзначаючи при цьому, що завдання у Богдана Хмельницького виявилося набагато складнішим, оскільки „він не мав у своєму розпорядженні вишколеної інтелігенції й засобів старої, сильної держави. Військо, фінанси, державне господарство, адміністрація, відносини з сусідніми державами – все це треба було створити… Він мусив добирати і вчити людей. Була то людина з кожного погляду надзвичайних вимірів, він переростав талановитих людей настільки, що переступав межі збагненного”.

А ось як звертався в листах до нашого Гетьмана сам Олівер Кромвель: Богдан Хмельницький, Божою милість генералісимус греко-східної церкви, вождь усіх козаків запорозьких, пострах і викорінювач польського дворянства, скоритель фортець, винищувач римського священства, гонитель язичників і антихриста…

І це не дипломатичні реверанси. Кромвель, як людина, котра виграла чимало битв, добре знав, що Хмельницький створив понад 300-тисячне військо, яке було першорядною збройною силою в тогочасній Європі та основою, на якій будувалася нова українська держава. На жаль, Богдан Хмельницький був єдиним в історії України XIII-XX століть політиком, який зумів очолити боротьбу за національну незалежність та об’єднати для досягнення цієї мети зусилля різних класів, станів і груп суспільства. Його хіба що можна порівняти з Бандерою і Шухевичем, якщо звести ці особистості в одну…

Та у розпал творення держави Хмельницький якось підозріливо швидко і своєчасно для наших північних ворогів помирає. Уже впродовж трьох з половиною століть точаться дискусії щодо можливого отруєння Гетьмана московськими агентами. Такі припущення небезпідставні, адже добре відома звичка московської дипломатії тих часів, і значно більш пізніх – „допомогти” небажаним політикам у тому, щоб їхня хвороба закінчилася якнайшвидше і фатально. А Хмельницький був на той час дуже незручний для Росії. Сюзеренно-васальні домовленості Гетьмана з царем (як перед тим із султаном) так і не були затверджені найвищим законодавчим органом Української держави й не легітимізовані з точки зору правових норм, які склалися на середину XVII століття в Центрально-Східній Європі. Хмельницький навіть не ініціював скликання Генеральної ради задля ратифікації досягнутих рішень. Показовою є також оцінка Хмельницьким у листі до Іслам-Гірея своїх дій щодо прийняття московської протекції: „Що ж до Москви, з якою ми вступили в дружбу(!)”…

 1656 року російський цар підписав у Вільно договір між Московією та Польщею, без участі українських представників, і фактично зрадив переяславські домовленості. Тож закономірним було укладання антипольської коаліції (1656–1657) – союз між Україною, Швецією, Семигородом та іншими державами, так би мовити, у відповідь царю. За планом Хмельницького, ця коаліція мала створити незалежну Руську державу (Велике князівство Руське) в межах цілої етнографічної території України та Білорусі під владою гетьмана й Війська Запорозького. Також у планах союзників була цілковита ліквідація польської держави, що дуже збентежило московський уряд.

Не дивно, що чимало дослідників припускає: Хмельницькому допомогли полишити цей світ. Дехто навіть підозрює у цьому керівника контррозвідки Гетьмана Лавріна Капусту, який у листопаді 1653 року привіз із Москви царську грамоту з рішенням Земського собору прийняти Український гетьманат під „міцну руку” Олексія Михайловича. Хоча прямих доказів цієї версії нема.

І знову над нашою землею згущується морок. Однак зерно, посіяне Хмельницьким, проростало. 1768 року воно забуяло другою українською революцією, котра випередила і американську революцію 1773 року, і Велику французьку революцію 1789 року. Вороги іменували її Коліївщиною. На жаль, не мала вона того розмаху, що Хмельниччина, не мала того лідера. Гонта і Залізняк були безстрашними воїнами, але не стратегами, не дипломатами. Революція захлинулася у зраді нащадків Золотої орди – москалів. Але її наслідком була не лише трагічна для нас Кодня. По суті, вона прискорила перший поділ Польщі 1772 року. Величезним був її вплив і на підйом національно-визвольного руху в Галичині. А найголовніше, – очевидцем революції-повстання був дідусь Тараса Шевченка Іван. А він передав її волелюбний дух, своєму онукові. Кобзар же увічнив цей дух, героїзм повсталих у своїх безсмертних творах, на яких вчилася і зростала нація. Коліївщина, як джерело національного пафосу Тараса Шевченка, стала темою його першої політичної поеми – „Гайдамаки”. Основи політичного світогляду Шевченка без сумніву закладені Коліївщиною. Наступні покоління, наснажені думами Пророка, знову вилонили з себе найдостойніших. І вони здійснили третю українську революцію 1917-1921 років.

Україна на той час була міцно прип’ятою до воза російської імперії. Настільки міцно, що поневолювачі самі її і розбудовували, економічно розвивали, використовуючи працю і розум здібних і працьовитих нащадків Київської Руси-України, яких вони презирливо називали малоросами. Ось лише деякі цифри: у 1913 році український Донбас дав понад 70% вугілля, що його видобували в імперії Романових. У розпал Першої світової війни з України на заводи Росії надходило 96,7 % прокату, 68 – сортового металу, 99 – двотаврових балок і швелерів, 53 – солі, 81 – олова, 90 – срібла, ¾ чавуну тощо. І це вже не кажучи про збіжжя та цукор. Тож не дивно, що ще у 1906 році німецький рейхсканцлер і прусський міністр-президент Бернард фон Бюлов писав, що Росію можна звести до рівня держави другорядного масштабу, якщо вона „зазнає соціального краху, або втратить Україну”. Забігаючи наперед, зазначимо, що 3 березня 1919 року, виступаючи в дебатах із звіту ЦК КП(б)У в Харкові, чи не найжорстокіший більшовицький бузувір, голова ВЦВК Яків Свердлов однозначно заявив: „Вы знаете, что спасение всей революции – не только российской, но и международной – находится в руках Украины”. Тобто питомій вазі України, її економіки надавалося велике значення навіть у розпал громадянської війни (а насправді інтервенції з боку радянської Росії), голоду і розрухи…

Показовим є також свідчення тривалої  й інтенсивної облудної пропагандистської обробки підданих російської імперії. Приміром, майбутній голова радянського уряду України (!) Георгій П’ятаков у 1917 році відверто заявляв „ й думки не може бути про якусь там Україну, тому що все це – вигадки націоналістів”. (Цікаво, що майже дослівно це твердження повторив у своїй праці, надрукованій у Харкові, майбутній міністр освіти уряду Януковича, московський холуй, котрий тепер і переховується в Московії, Дмитро Табачник).

Гадаю, навіть ці декілька фактів дають ключ до розуміння як спонукальних мотивів третьої української революції, так і причин її поразки. Бо у 1917 році розпочалася не так звана Велика Жовтнева соціалістична революція, а дві ворожі між собою революції. Однією була Московська національна революція, другою – визвольна революція поневолених народів з Україною на чолі. Перша з них виросла на ґрунті повної неспроможності старої московської командної системи, тобто царсько-дворянського режиму, виконувати завдання великодержавної завойовницької ролі Москви. Друга виростала з ворожої московській імперії природи поневолених нею народів. Звідси обидві ці революції розвивалися органічно у взаємно-ворожому напрямку: одна до більшовизму, друга – до 4-го Універсалу Центральної Ради, до проголошення самостійної Української Держави. Зупиняюся на цих подіях так детально, бо практично з тих же мотивів розвивалася 5-та Українська революція 1991 року, яка, за великим рахунком, триває і досі. Вона розтягнулася в часі не на 4 роки як третя, а значно довше,  і розвивається у взаємно-ворожому напрямку з російською, котра цього разу прямує не до більшовизму, а до рашизму з його ідеєю „Русского мира”, що є рівнозначним „Русской войне” під виглядом „Русской весны”.

Та повернімося до 3-ї української революції. На першому етапі розвитку обидві тодішні революції мали багато спільного, бо постали на ґрунті невдоволення мас існуючим старим порядком. Однак дуже швидко московська революція знайшла для себе органічну і життєздатну форму у більшовизмі і свого вождя в Леніні. Але відроджений і в більшовизмі московський імперіалізм свій головний завойовницький удар спрямував проти України. Він призвів таки до поразки щойно народженої Української Народної Республіки, керівники якої борсалася в інтелігентсько-пацифістських пошуках мирного шляху до незалежності. Волею долі очоливши Центральну Раду, Михайло Грушевський разом з Володимиром Винниченком докладають максимум зусиль, щоб російський Тимчасовий уряд визнав ЦР як представника українського народу, як український уряд. На ці політичні поклони було витрачено майже 8 місяців з тих одинадцяти, які були відведені долею для ЦР. Наші політики запитували дозволу у своїх окупантів стати у себе господарями, просили дозволу у тимчасового уряду, який ніким і нічим не керував!  Наші тодішні лідери не творили революцію, а пристосовувалися до неї. Напередодні 1917 року в Україні не було жодної постаті, яка б готувала заздалегідь власну революцію, відмінну від російської. Україні потрібен був політичний лідер, спроможній діяти від імені народу. Та коли у 1917 році натовп українців біля будинку Грушевського вигукував: „Слава Україні!”, то він їм з ґанку відповідав: „Хай живе демократична Росія!”…

Дорого заплатила Україна за хибні ідеї своїх вождів. Тоді як Ленін був політичним вождем-організатором, Грушевський – лише кабінетним політичним ідеологом, Винниченко – письменником. Вони так і не зрозуміли, що тільки ідея незалежності України могла стати рушійною силою в революційних подіях 1917 року. Не збагнули того, що збагнув ідеолог українського нацыоналізму Дмитро Донцов, який сказав: „Нашим ідеалом повинна бути непідлегла нація з власним національно-політичним ідеалом”. У всі періоди тих революційних подій питання про волю України в народному тлумаченні було значно прогресивнішим, ніж у керівної верхівки. На жаль, як бачимо, цей революційний стан широких мас українського середовища не був прямим результатом діяльності політичних національно-патріотичних сил. Насамперед, це був стихійний ентузіазм, всенародне прагнення звільнитися від принизливого становища в складі російської імперії. Професор і патріот України з Харкова Іван Белебеха пише: „Національна свідомість українства в революційний період була дуже високою до того часу, поки народ вірив у відокремлення від Росії, вірив у можливість побудови власного національного життя. Це був той святий вогонь, який мали підтримувати політичні лідери українського визвольного руху. Натомість навіть у Четвертому Універсалі Центральної Ради сказано, що наші Установчі Збори повинні вирішувати питання „про федеративний зв’язок з народними республіками колишньої Російської імперії”. Безнадійний стогін молодшого брата”.
Пацифізм випадкових українських зверхників потонув у крові українських студентів, селян, інтелігенції, яку пролили російські війська під орудою Михайла Муравйова і нашого яничара Юрія Коцюбинського. До речі, це не дуже і приховувалося в ті часи. Ось документ: Приказ по армиям восточного фронта на Украине №14 Киев, 28 января 1918г. „Уличная борьба кончилась. На Украине создалась новая власть… Эту власть мы несем с далекого Севера на остриях своих штыков, и там, где ее устанавливаем, всемерно поддерживаем ее силой этих штыков…”. Главнокомандующий Восточным фронтом на Украине Муравьев”.

Метою творців московської революції було збереження, відтворення і розширення імперії, що лише злегка підфарбовувалося псевдореволюційною фразою: „То, что происходит на Украине, возможно повторится в грандиозном масштабе в Западной Европе, когда пролетариат России, уже завоевавший власть у себя на родине, пошлет свои отряды на помощь немецким или французским рабочим, восставшим против своих буржуазных правительств” писали „Известия Киевского совета рабочих и солдатских депутатов” (№1 30 січня 1918 р.).

І такі загони були спрямовані в Польщу, де їх знищили не в останню чергу завдяки самовідданості українців, що воювали під проводом генерала Марка Безручка і Всеволода Змієнка. Грунт для вторгнення російських військ готували московські агенти і в Угорщині, Німеччині, інших країнах. Тоді не вдалося, Європу знову захистила своїм тілом Україна. На олтар боротьби за свободу поклали життя мільйони наших співвітчизників в арміях УНР і УГА, в повстанських загонах по всій Україні, зокрема і в Холодному Яру.

І все ж таки, Четвертий Універсал дав поштовх до втілення в життя ідеї соборності України, яка визріла в давньоруські часи і практичним втіленням якої в життя займався ще Богдан Хмельницький. Недарма український історик, письменник, професійний підпільник Павло Штепа згадував, що від часів Хмельниччини не було в України такої національної єдності, яка спостерігалася у 1917 році. Вона і вилилася згодом у проголошення Акту Злуки українських земель 22 січня 1919 року. Зараз цей День є святом. Власне, святом він був і тоді, коли наш земляк з Жаботина професор Київського університету Федір Швець урочисто зачитав на масовому вічі біля пам’ятника Гетьману Богдану Універсал Директорії:

„…Віднині во єдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна, – промовляв він. – Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу”.

Після урочистого проголошення Злуки на Софійській площі відбувся молебень, а потім – військовий парад під керівництвом полковника Івана Чмоли. Приймав його полковник Євген Коновалець – майбутній організатор і очільник ОУН!

Акт Злуки уперше за 600 років став реальним кроком до об’єднання українських земель. Він реально вплинув на подальші національно-політичні процеси в Україні. Об’єднання українських земель відбулося юридично та політично. На жаль, державне об’єднання не відбулося. Цьому завадили наші споконвічні вороги Росія і Польща. Українці билися безстрашно, як і за часів Хмельниччини. Але не було Хмельницького, не було вождя. Не дотягли до цього звання ні тодішні очільники революції, ні повстанські отамани. Найближче підійшов Симон Петлюра, але й він заплутався у суперечностях внутрішньої ідейної принциповості і зовнішнього конформізму.  Повчальною є відповідь, яку йому дав вождь польського народу Пілсудський на закиди щодо недемократичності його дій. „Я теж їхав у поїзді соціал-демократії, – погодився той, – однак своєчасно вийшов на зупинці Польща”…

Але третя українська революція надихнула таких борців, таких героїв, яких ще не бачив світ. Вони здійснили епохальну четверту українську революцію у 40-х–50-х роках минулого століття переважно на теренах Західної України. Створення УПА як військової сили українського революційного руху і УГВР як єдиного політичного центру виявило здібність українського народу до державотворчої праці навіть за вкрай несприятливих обставин. Вождем четвертої революції був Степан Бандера, полководцем – Роман Шухевич. Ряд дослідників, у тому числі і російських, узагалі називають Шухевича найбільшим воїном усіх часів і народів. Очолювана ним УПА в умовах бездержавності понад десять років вела нерівну боротьбу з наймогутнішою державою світу. І за великим рахунком перемогла. Виховані на цій безкомпромісній боротьбі нащадки древніх русичів українці таки здійснили свою віковічну мрію, утвердили самостійну державу Україна у п’ятій революції.

Перший її етап вдалося здійснити безкровно 1991 року через розгубленість комуністичної номенклатури. Адже ця українська революція, як і революція 1917-1921 років, розвивалася паралельно російській, що знову виростала на ґрунті повної неспроможності старої московської командної системи виконувати завдання великодержавної завойовницької ролі Москви. Після ганебної поразки в Афганістані очільники СРСР допустилися помилки, дозволивши підлеглим дізнаватися історичну правду і дискутувати з приводу гострих дражливих питань. Загальна бідність на фоні демократичних процесів запустила маховик, який спорохнявіла система втримати вже не могла. 21 січня 1990 року патріотичні українські сили в передчутті розпаду СРСР  згуртувалися й організували „живий ланцюг”  між Києвом, Львовом та Івано-Франківськом, як символ духовної єдності людей східних і західних земель України, як запоруку існування єдиної, соборної України. Від 1 до 3 мільйонів людей, узявшись за руки, створили на дорогах і шосе безперервний ланцюг від Києва до Львова. А далі було проголошення незалежності України, визнання нашої держави світом і повільний, болісний процес розбудови держави. На жаль, знову цим займалася переважно не еліта, а український народ. Саме він підштовхував владу до реальних кроків державотворення, до реальної незалежності. 2004 року дійшло навіть до того, що мільйони людей вийшли на вулиці всієї України, протестуючи проти обману. Як виявилося, наш народ може витримати дуже великі злидні, але не може витримати брехливих зверхників. Того разу він знову безкровно переміг і вважаючи, що знайшов собі справжнього лідера-державотворця, заспокоївся. Однак, Віктор Ющенко Богданом Хмельницьким не став. Тим паче не став ним і наступний Віктор – Янукович. Цей Іуда вдруге намагався обманути людей, ще й заплющив очі на побиття в центрі Києва, по суті, дітей, які заявили про своє бажання жити об’єднаній Європі. Народ знову повстав і переміг. А тоді почалося те, що й 1918 року – інтервенція Росії, котра знайшла собі нового вождя – Путіна. А він, без сумніву, добре знає, що казав з приводу краху Росії Бюлов. Тож, зрозумівши, що втрачає Україну, втратив голову. Однак, недарма кажуть: вдруге в одну й ту ж воду увійти не можна. Путін виявився блідою тінню Леніна. Захланний, жадібний він зумів задурити своїх підданих, але не світ, котрий хоч і не дуже активно, таки підтримав Україну. А головне, Путін не мав і не має того гіпнотичного впливу на більшість українців, який мав Ленін. Тож як тільки не називали Леніна, але на прізвисько „хуйло” навіть він не сподобився…

Та Путін старанно мавпує Леніна. У всьому, навіть у дійових особах. От тільки і Муравйова з Гіркіна не вийшло, і українці вже не ті. Державне об’єднання України, проголошене 22 січня 1919 року, нарешті відбулося. Воно скріплене кров’ю. Ми маємо таки соборну Україну, за свободу якої воюють і гинуть найкращі наші сини з усіх куточків України. І як би не дурили москалі світ, як би не брехали, що їхніх вояків на Донбасі нема, що у нас знову громадянська війна, усі знають: проти України воює Росія. Прикро тільки, що знову ми не маємо Хмельницького, знову справа революції в руках звичайних українців, які не лише воюють, а й утримують своє військо, не бажаючи годувати чуже, і підштовхують ними ж обрану владу до активних дій. Звичайно, боротьба попереду важка, бо чимало ще у нас внутрішніх ворогів, ще сильна Росія. Та ми обов’язково переможемо, бо за нами Правда, а отже з нами Бог!
Слава Україні!

Героям слава!

P.S. Для власної зручності і виходячи зі своїх міркувань я зробив таку класифікацію: Перша, Друга, і так далі, українські революції. Прошу вибачити мене за цю вільність. Вона не претендує на відкриття і призначена тільки для цієї статті. Автор розуміє дратівливість теми і наголошує: це особисте тлумачення подій, і воно може не відповідати тлумаченню істориками. Суддею можуть бути документи і результати подій. 

Олександр ВІВЧАРИК, журналіст
Сміла,

Немає коментарів:

Дописати коментар