четвер, 7 березня 2013 р.

На свій 100–річний ювілей жителька Звенигородки чекає гостей навіть з Нью–Йорка

Саме напередодні жіночого свята – 7 березня – своє 100–річчя відзначає звенигородчанка Марія Петрівна Кожевникова. У цей день вона чекає у гості родичів не лише з різних куточків України, а й з–за кордону. Зокрема Росії, Білорусі та Америки.

 
На таку поважну подію ювілярка збирає родину у місцевому ресторані! Напередодні дня народження з Марією Петрівною мав можливість поспілкуватися і я.

Її невеличкий будиночок здається справжнім ліліпутом з–поміж сусідніх новобудов: коридор і всього дві кімнати, проте охайні і затишні. Будинок Марія Петрівна будувала зі своїм чоловіком. Каже, що квартири від тодішньої влади добитися так і не змогла…

Марія Кожевникова народилася і виросла у Звенигородці. Батько помер рано, тож усі домашні клопоти лягли на плечі матері.

З–поміж дев’яти дітей лише Марії Петрівні судилося дожити до такого поважного віку. Разом з чоловіком вона збудувала хату, виховала п’ятеро дітей і вже дочекалася не лише внуків, а й правнуків.

Діти і внуки Марії Петрівни, в основному, живуть в Україні, хоча декого доля закинула далеко. Так, одна з онучок навчалася за кордоном, де і знайшла щастя. Нині переїхала до Америки, Нью–Йорку. Проте на ювілей до бабусі обіцяла приїхати.

Марія Кожевникова пригадує, як познайомилася з чоловіком. – Віктор був з Воронежської області. Його родину розкуркулили. Все забрали і родина пішла до Москви. Доля склалася так, що в Москві його брат зустрів мою сусідку, на якій женився. Так потрапив сюди. А Віктор вже приїхав сюди до брата і познайомився зі мною, – каже Марія Петрівна.

Старість, звісно ж, вже забрала трохи сил у жінки, але пам'ять вона й досі має чудову. Марія Петрівна добре пам’ятає і революцію, і війну, і голодомор, який в місті таки було легше пережити, ніж в селі.

– З юного віку працювала в колгоспі. А в голодомор саме на пошті якраз працювала. Носила телеграми. Нам давали на місяць пуд муки, літру олії і два кілограми крупи. Так і вижили, – пригадує Марія Петрівна. Важкими видалися і роки, коли чоловіка Віктора забрали на війну.

– Неподалік від Звенигородки, в селі Козацькому він був сім діб в оточенні. Тоді солдати їли одні жолуді. Через це в нього була виразка шлунку. Декілька місяців Віктор провів у шпиталі… – пригадує жінка. – У 45–му повернувся калікою додому, поранений в ногу і руку. Та ще майже глухий. Вони з сусідом разом на війні біля кулемету стояли, як неподалік вибухнув снаряд. Сусід помер, а мого заглушило.

Життя розпорядилося так, що Марії Петрівні довелося пережити не лише смерть чоловіка, а й сина. Він помер в 68–річному віці.

Не одну війну пережила нинішня ювілярка. Бачила не лише німців. Ще зовсім в юному віці довелося познайомитися і з петлюрівцями.

– З їжею петлюрівцям допомагало, в основному, сільське населення. Та пам’ятаю як петлюрівці прийшли і до нашої хати брати їсти. Ні за що не заплатили матері та й пішли. А біля перелазу загубили револьвера. Мій брат знайшов його. Вранці наступного дня прибігає один з них і запитує, чи не бачили ніде револьвера? Мати показала, де він лежить, то той чоловік одразу заплатив за все, що днем раніше брали, – сміється жінка.

Як і багато жителів Звенигородки, Марія Петрівна пробувала торгувати. Свого часу намагалася підкорити Москву.

– Скинула сережки, продала і купила за них борошна та й поїхала. Але мені дали неправильну адресу подруги, тож, не знайшовши її в Москві, поїхала до Києва. Там одразу ж все спродала, – пригадує свою підприємницьку затію Марія Петрівна. – Пізніше ж, йдучи з пошти у відпустку, намагалася підзаробити в тому ж таки колгоспі. Це зараз у відпустку їдуть на море. Я ж за свої сто років з чоловіком нічого не бачила.

Не опускає рук Марія Петрівна і нині. Хоч на ведення господарства вже сил немає, проте готує ще сама і пече смачні пиріжки. Незважаючи на поважний вік, бабуся може без окулярів вселити нитку в голку, без окулярів і читає газету.

– Я пам’ятаю не лише все, що довелося пережити в минулому. Пам’ять не зраджує й нині. Бува, деякі однолітки кажуть, що не пам’ятають де окуляри поклали тощо. У мене такого немає. Хоча… і однолітків тут на вулиці немає. Я одна лишилася, – всміхається бабуся.

Рідні кажуть, що їх ювілярка активно стежить за політикою по телевізору, а газети прочитує від першої й до останньої сторінки. Нині вона переживає за ув’язнену екс–прем’єра Юлію Тимошенко.

– Чому я стільки вже прожила? Можливо тому, що не нервую. Я намагалася нічого не брати близько до серця. Хоча життя було не зовсім спокійним. Гроші на рахунку у радянські часи, як і в більшості співгромадян, пропали. А там було близько двадцяти тисяч…Хату, не цю в якій нині живу, а стару – поруйнували німці у війну, тож доводилося відбудовувати… Землю, мою батьківщину, забрали також. Тут було в мене близько півгектара. Але колгосп вирішив, що багато. Тож вділили одним, іншим, а мені залишили 15 соток. Так з чоловіком–інвалідом і п’ятьма дітьми змушена була й виживати, – розповідає Марія Петрівна. – Можливо, спокійна вдача допомогла перебороти негаразди.

Немає коментарів:

Дописати коментар