"Інколи горобець рідніший за людину, або Чорні ворони з зірками"

Текст переможця конкурсу "Новела по-українськи"

Ковзанка в центрі міста вигравала вогнем ліхтарів, які відбивалися у ній, немов у дзеркалі. Я взув ковзани "канади" і ступив на лід. Ще донедавна я був такий, як і переважна більшість однолітків у приполярній Інті, тобто, прив'язував шнурками до валянок так звані снігурки. Але от, нарешті, батьки купили не заокруглені спереду ковзани, а справжні, як у хокеїстів, ще й прикручені до черевиків. Ця буденна нібито подія, яка сталася взимку 1967 року, остаточно підвищила мій статус в очах товаришів по вулиці Стадіонній, що на посьолку шахти №9. Адже влітку батьки придбали мені велосипеда! Він одразу увів мене в коло небагатьох щасливчиків, які мали двоколісне диво. Тож, незважаючи на свій підупалий авторитет (після того як батьки "необачно" купили мені піаніно), я потрапив до майже закритого "клубу" власників велосипедів.

Відтоді зі мною прагнули дружити ті, хто його не мав. І я, коли втомлювався накручувати кола на стадіоні в кінці вулиці, міг поблажливо дозволити зробити і їм декілька кіл. За це вони мили мій велосипед від багнюки в калюжі і навіть дарували обгортки від дорогих цукерок, які називали фантиками, і які мали велику вагу у нашому товаристві. Ніхто вже не кепкував з мого піаніно, тим паче, що й викладач музики, схожий на Маяковського (а я це знав достеменно, бо збирав поштові марки, серед яких була одна з портретом "поета - співця революції"), вигнав мене з музичної школи. Не пам'ятаю вже за що, лише пригадую, як він кричав: або я, або він! Налякав їжака…

Ну а ковзани буквально винесли мене на вершину пошани й авторитету. Тож я поважно проїхався ковзанкою, яку залили на центральному стадіоні міста. Ковзани сиділи, мов улиті. Ноги ніби самі накручували коло за колом. Товариші зі "снігурками" на валянках вовтузилися неподалік. Накатавшись досхочу і познайомившись із кількома симпатичними дівчатками, я присів на лавочку відпочити. І тут сталося те, що врізалося в пам'ять на все життя. Напевне щось подібне траплялося в житті кожної дитини колишніх ув'язнених. Мусило рано чи пізно статися. Я знав, що мої батьки колись відбували покарання в таборах Інти, як і батьки більшості моїх друзів. Хоча про це ми намагалися не говорити…

До тієї миті я не замислювався над тим, хто я є. Був сином своїх батьків і учнем Інтинської школи №2. Навколо себе бачив чудових людей - співучих і жартівливих українців, мовчазних прибалтів, добрих білорусів, одчайдушних росіян, запальних грузинів і дагестанців, дивакуватих, згуртованих татар, людей інших національностей. Усі вони нас, дітей, любили і не ділили за якоюсь ознакою. І от, раптом, виявилося, що серед дорослих є і злі, недобрі істоти невідомо якої національності, яких я не знаю, але які знають мене і недолюблюють. Літня жінка, що сиділа неподалік і наглядала за онукою, досить голосно повідомила сусідці, глянувши із зневагою у мій бік: "ганяют тут щенки бандеровские. Мой муж этих врагов народа, как скотину, на роботу гонял. А теперь смотри как оперились, недобитки фашистские… И это в год пятидесятилетия Великого Октября! Как мне, коммунистке, спокойно смотреть на такое?!"

Щойно навколо було яскраво від світла і білого снігу, лунав голосний сміх товаришів. Аж раптом усе потьмяніло: світла вже не вистачало, сміх друзів видався нещирим, а загорожа навколо ковзанки, як виявилося, не різнокольорова, а облуплена і брудно-сіра. Я не міг ще сформулювати, увібрати у слова свій стан, але мені стало сумно, прикро і гидко, ніби узяв до рук дохлого щура. Уперше в житті збагнув, що є для когось осоружний, що належу, на їх погляд, до іншої, нижчої касти.

Стягнув ковзани, узув валянки й почвалав із ковзанки. Мороз припікав. "Мабуть, під 40 градусів", - відмітив про себе автоматично. Ходив містом і дивився на людей, намагаючись здогадатися, для кого з них є своїм, а для кого - ні. Але вгадати не міг. Усі були якісь однакові: у валянках або пімах, тепло вдягнені, в шапках з опущеними вухами, в рукавицях, зіщулені від холоду. Але я вже усіх підозрював у тому, що вони мене зневажають.

Втомившись і добряче змерзнувши, вирішив піти погрітися до хресного, який мешкав неподалік ковзанки. Дорогою помітив, що в одному зі старих, покинутих будиночків у вікні між шибками сидить наїжачений горобець. Чи то хтось кинув сніжкою у вікно, чи ще щось сталося, але зовнішнє скло було зверху до половини розбите, і в самому низу знаходився горобчик. Я підійшов ближче. Він приречено дивився на мене і, здавалося, куняв. Та я розумів: горобець у пастці замерзав. Поступово засинав і цей сон мав стати для нього останнім. Мені вже траплялися замерзлі грудки цих непоказних птахів. Чомусь саме цієї миті я пройнявся глибоким жалем до горобця. Між шибками він здався мені таким, як і я, - ображеним, нещасним.

Між шибками було дуже вузько. Тож довелося зняти пальто й засукати рукав светра ледь не до плеча. Обережно, щоб не порізатися, витягнув холодну птаху, яка дивилася на мене благально, і поклав до кишені пальта. Операція з рятування полоненого остаточно заморозила і мене. Тож, цокаючи зубами, побіг до хресного.

Мене зустріли радісно і привітно: відігріли, нагодували борщем, напоїли чаєм. Мій настрій поліпшився. Тим паче, що в мене була таємниця - горобець у кишені пальта. Я відчував відповідальність за долю врятованого товариша по нещастю й боявся, щоб той не зацвірінькав. Але він мовчав. Відпочивши, я подякував добрим людям і подався додому.

Уже дорослим я десь прочитав, що горобці в неволі не живуть. Але мій прожив у нашій квартирі понад три місяці. Спав на настінному годиннику, і його сну не порушувало навіть голосне бамкання кожної півгодини. Тож я поклав йому туди і тарілочку з водою, а їв він крихти зі столу. Був веселий і гамірний. Інколи нахабнів настільки, що сідав батькові на голову, що його і смішило, і сердило водночас.

Навесні випустили горобця на волю. Він вилетів, покружляв, сів на наше вікно, щось поцвірінькав кілька хвилин і полетів остаточно. "Мабуть, прощався", - вирішили ми з мамою.

Я дивився услід своєму другові і на очі виступили сльози. Він розважав мене всю зиму. І без нього я вже почувався самотнім. Тепер кожен другий горобець в Інті здавався моїм.

Пройшли роки й одного разу я прочитав вірша поета Ярослава Смелякова. Він теж відбував покарання у Мінлагу і навіть працював в ув'язненні на одній шахті з моїм батьком. Мене це не здивувало, бо давно зрозумів: більшість добрих, цікавих, талановитих людей за сталінського комуністичного режиму десь сиділи. Та вірш Смелякова збурив у мені шквал емоцій. Я згадав і врятованого горобця, і колишню образу, і те, як "віддячив" своїй кривдниці.

Мені вдалося вирахувати, де живе зла жіночка. Тож наловив із хлопцями з десяток воронів (що було непросто - ворони мудрі й обережні птахи), і випустив їх із мішка у відкриту кватирку її будинку влітку. На кожну чорну птаху я ще й наклеїв вирізану з паперу червону зірку. Руки мої були покльовані і подряпані, але настрій це не зіпсувало. Разом із друзями довго сміявся з розпачливого волання комуністки, коли та прийшла додому. Невдовзі містом поширилися чутки про якусь таємну антирадянську організацію. Товариш, що жив у центрі міста неподалік кривдниці, розповів про серйозних людей, які навідалися не лише до розгніваної жінки, а й до них. Однак, ніхто з моїх друзів не розколовся. Напевне тоді я вперше замислився над тим, що життя має два полюси, що поруч існують добро і зло, правда і кривда. Є страшне минуле, однак можливе інше, краще майбутнє, за яке треба боротись.

А Смеляков писав про горобчика - свого і мого.

До двадцатого до съезда
Жили ми по простоте –
Безо всякого отъезда
В дальнем городе Инте.
Там ни дерева, ни тени,
Ни песка на берегу –
Только снежные олени
Да собаки на снегу.
Но однажды в то окошко,
За которым я сидел,
По наитью и оплошке
Воробьишка залетел.
Небольшая птаха эта
Неказиста, весела
(Есть народная примета),
Мне свободу принесла.
Благодарный честно, крепко,
Спозаранку или днем
Я с тех пор снимаю кепку
Перед каждым воробьем.
Верю глупо и упрямо,
С наслажденьем правоты,
Что повсюду тот же самый
Воробьишка из Инты.
Позабылось быстро горе,
Я его не берегу,
А сижу на Черном море,
На апрельском берегу…
Но и здесь, как будто дома, –
Не поверишь, так убей! –
Скачет старый мой знакомый,
Приполярный воробей.
Бойко скачет по дорожке,
Славословий не поет,
И мои – ответно – крошки
По достоинству клюет.

*передрук з сторінки журналу "Країна" у "Фейсбуці"

Новела переможця конкурсу "Новела по-українськи" Олександра Вівчарика

надрукована у №33 журналу "Країна" від 1 вересня 2016 року на ст. 32