Якби не було Сошенка, ким був би Шевченко?

У 1856 році українському художнику Івану Максимовичу Сошенку запропонували місце вчителя у Другій київській гімназії. На той час йому було вже 50 років. Але його знали не стільки як художника чи вчителя, скільки як „доброго янгола Шевченка”, рятівника нашого національного Пророка. Бо доля накреслила йому відіграти чималу роль у визволенні Кобзаря з кріпацтва.

1859 року Сошенко і Шевченко зустрілися востаннє. Поет саме приїхав в Україну. Вони удвох неспішно прогулювалися Михайлівською гіркою, відпочивали на Оболоні, варили юшку на березі Дніпра, згадували минуле. Без сумніву, вкотре пошкодували, що не познайомилися ще як Шевченко був малим. Підлітка-Івана батько з роду богуславських кожум’як, прадідівське прізвище якого було Соха, віддав 1820 року на навчання у Вільшану до племінника матері, художника-самоука Степана Превлоцького. Пішов він від нього тільки 1828 року. Саме тоді у Вільшані з’явився 14-річний Шевченко. Його взяли козачком до панського двору. Вони з Сошенком розминулися, щоби через 8 років зустрітися в Петербурзі…

могила Івана Сошенка в Корсуні

Як це відбулося, я, як і всі діти радянської України, дізнався зі шкільного підручника: мовляв, у Літньому саду Петербурга учень майстра Василя Ширяєва Тарас Шевченко малював скульптуру Сатурна, і там його зустрів художник-земляк Іван Сошенко. Але насправді то лише переказ Шевченкової повісті „Художник”. Про здібного учня Василя Ширяєва свого земляка Тараса Шевченка Сошенко дізнався від його швагра і згадав, що чув про нього ще у Вільшані, тому висловив бажання познайомитися з ним. Тарас знайшов його, прийшовши вихідного дня босий, у халаті, в штанах з грубого полотна, забризканий фарбою, похмурий і сором’язливий. Сошенко переконався, що хлопець здібний і дуже хоче малювати. Тож далі і справді було те, про що знають усі: він піклується про Тараса, знайомить його з учнем Академії Аполлоном Мокрицьким, той – з Євгеном Гребінкою. Гребінка зближує Шевченка із всесильним конференц-секретарем Академії мистецтв Василем Григоровичем, Венеціановим, Брюлловим, Жуковським… І, нарешті, настає жадана свобода.

Однак, все те було в минулому. 1859 року Тарас Шевченко уже був батьком нації, а Сошенко – здібним провінційним художником, іконописцем і вчителем гімназії. Невдовзі Шевченко помирає, і 1861 року Іван Сошенко супроводжує труну свого побратима до Канева. 1876-го, після 20 років життя в Києві без виїзду, Соха, як називав його Тарас, вирішив відвідати рідний Богуслав. Він завіз внучатих племінниць до Черкас, а тоді найняв бричку до Богуслава. Дорогою змок під дощем і отримав запалення легень. Змушений був зупинитися в Корсуні. Там його, хворого, відвідав Варфоломій Шевченко, який залишив при ньому свою молодшу доньку в якості медсестри. Але за два місяці художника не стало. Поховали Івана Сошенка там, де він і помер, – у Корсуні, а не в Богуславі, чи Києві.

Восени минулого року мені довелося побувати в цьому чарівному місті. Я відвідав його могилу, вклонився пам’яті українця, котрий допоміг нашому Апостолу. І водночас був засмучений реплікою місцевого жителя, котрий зауважив, що Шевченко негарно повівся з Сошенком, відбивши у нього свого часу дівчину, хоч завдяки йому вибився в люди. Цю тему експлуатувала і лиха журналістка Світлана Усенко у своєму фільмі „Таємниці генія Шевченка”. Прикро, та чомусь дуже часто ми прагнемо не пізнавати творчість геніїв, а порпатися у їхній білизні, шукаючи „білі плями” як привід для огидних спекуляцій. Звідки це йде, сказати важко, але цим грішили не лише наші місцеві обвинителі Шевченка, а й українські дослідники його творчості з-за кордону.

Дійсно, те, про що мені нашептав пильний корсунець, мало місце. Ось що написав з цього приводу правнук автора тексту нашого Славня Володимир Сиротенко (Вербицький). А він у своїх розповідях спирався на спогади бабусі по матері і тіточок, чи не останніх представниць колись могутніх шляхетних родів Білозерських, Вербицьких-Антіохів, Дорошенків, Кулішів, Маркевичів, тощо :

– …Схоже, Перша жінка Ядзя Гусаковська, крім усього, сформувала у Тараса Шевченка і певне ставлення до жінок. Може тому скільки він згодом не закохувався, але так і не повірив до кінця у жіночу вірність. Напевне через таке ставлення до жінок і постраждав його друг Сошенко, у котрого він поселився 1838 року.

Володимир Сиротинко має на увазі таке: Іван Сошенко, якому було вже більше тридцяти років, нарешті закохався. Йому дуже сподобалася племінниця господині-німкені, у котрої він винаймав квартиру, Марія-Амалія Клопер. І він мав щодо неї серйозні наміри. Чого не скажеш про саму Марію. Їй, схоже, праглося любовних пригод, а не сімейних стосунків. А тут, раптом, у квартирі нуднуватого і правильного Сошенка поселився молодший, розбитний, веселий, щедрий Тарас Шевченко. Закінчилося все тим, що господар застав їх у своєму ліжку. Спокійний і надто ввічливий Сошенко того разу скипів і просто посеред зими вигнав Шевченка зі своєї квартири. І от цей факт, а не інші деталі тогочасного життя молодого поета і художника, дуже приваблює деяких його дослідників. Хоча Сошенко невдовзі вибачив Шевченка. Вони на все життя залишилися добрими приятелями. Напевне, він виходив з принципу: якщо наречена йде до іншого, то невідомо кому пощастило. До речі, письменниця Наталя Околітенко узагалі вважає, що Шевченко свідомо не дав Сошенкові одружитися на Марії. І подальше життя несміливого й тихого Івана Сошенка показало, що не така гаряча і велелюбна жінка, як Марія, йому була потрібна. Вона б загубила остаточно його талант. Своє сімейне щастя він знайшов з бідною, але роботящою, приязною і поступливою польською шляхтянкою Марцеліною Віргинською з Немирова. До речі, в Немирів хворий Сошенко потрапив завдяки Шевченку. Після болотистого Петербурга Іван Максимович викладав каліграфію і малювання в ліцеї так само болотистого Ніжина. Напевне і помер би там, якби 17 лютого 1846 року його не відвідав Шевченко, який уже був відомий всій Україні. Цей візит дуже підняв авторитет Сошенка, адже він навіть дозволив собі привселюдно покритикувати видатного поета за російськомовну поему „Тризна”. І Шевченко сприйняв критику покірно. Схоже, тоді він вже усвідомлював вповні роль Сошенка у становленні його як Художника і Людини! Не дивно, що після від’їзду з Ніжина Тарас розповів у Києві про здібного учителя ліцею і його проблеми зі здоров’ям своєму приятелю, попечителю учбового округу Михайлові Юзефовичу. У того ж якраз було вакантне місце вчителя малювання в Немирівській гімназії…

Не виключено також, що Шевченко ще в Петербурзі розповів побратиму історію свого нещасливого кохання. Вона таки дещо пояснює логіку майбутніх стосунків нашого генія з жінками.

У Віленському університеті до цього часу над одним з приміщень можна побачити пропам’ятну дошку радянських часів, котра литовською і російською мовою сповіщає: „Тут у професора Януса Рустемаса навчався великий український поет-революціонер Тарас Шевченко”. От цьому університетові Тарас і зобов’язаний зустріччю з Першою жінкою… Разом з Шевченком у Рустемаса навчався Франек Гусаковський – брат Ядзі (учениці модистки), що приносила приміряти сукню Софії Енгельгардт. Тарас прислуговував Софії, котра дуже багато зробила для виховання здібного Тараса. Вона давала йому читати книги з бібліотеки чоловіка, пояснювала незнайомі слова, навчала його аристократичних манер і навіть дозволила вивчати разом зі своїми дітьми французьку мову. Згодом письменник і поліглот Олександр Елькан згадуватиме, що Тарас Шевченко вільно розмовляв французькою… Не дивно, що Софія була для Тараса Богинею. А Ядзя, з якою він таки познайомився через брата, стала його першим справжнім коханням. Через неї він навіть забув про рік навчання в Рустемаса. Про дяка, в якого був менше одного дня, напише згодом, а про Рустемаса лише згадає мимохідь у листі до Броніслава Залесського…

Та гірко закінчилося те перше кохання. Так гірко, що більше він ніколи і не згадував Ядзю. Його любов не мислила свого життя без свободи великої Речі Посполитої. 29 листопада 1830 року в Польщі спалахнула визвольна революція. У Вільно стояв великий російський гарнізон. Ядзя Гусаковська з друзями готувалася до повстання. У лютому 1831 року родина Енгельгардтів поспіхом виїжджає з Вільно до Петербурга. Тараса з ними не було. Він втік до Ядзі, котра теж мала до нього почуття. Але коли він відмовився розмовляти з нею польською мовою, а головне – воювати за Польщу, вона видала його уповноваженому Віленського гарнізону. І Тараса, як біглого, відправили пішки етапом до панів-Енгельгардтів. Той шлях до Петербурга довжиною 800 верст запам’ятався йому на все життя не лише гірким розчаруванням, а й захворюванням легень, котре згодом далося взнаки. Отже напевне юнак, котрий відмовився жертвувати заради кохання власною духовною суттю, не міг не стати далекоглядним у закоханості.

Символічно, що саме в той час, коли Тарас розплачувався за сліпу любов до гордої дівчини з іншого світу, із трьома рублями у кишені їхав з Києва до Петербурга в екіпажі модного у столиці кравця Сошенко… Їхав, щоби невдовзі його позбавив одруження на німкені щойно викуплений (завдяки і йому) з кріпацтва земляк, якого гоноровита полячка навчила: Батьківщина понад усе! У столиці російської імперії на Тараса чекало жорстоке покарання за те, що відчув себе на якийсь час людиною і зустріч з Сошенком…

Ким би були Тарас Шевченко й Іван Сошенко, якби доля не звела їх свого часу? Насмілюся припустити, що Сошенко був би маловідомим художником, або ж навіть загубив життя з якоюсь ідеалізованою ним шльондрою. А Шевченко скоріш за все був би Шевченком, хіба що трохи цинічнішим. Хоча не виключено, що й заскоруз би у Ширяєва, але вірші все одно писав би. Та знали б ми їх лише як народні пісні…

Сошенко усе брав важкою працею, тому й дивувався, як це Шевченко так швидко навчається, малює, пише вірші і… закохується. Він за вісім років навчання взяв у Превлоцького стільки, скільки Шевченко за декілька місяців. Бо був Тарас генієм, а Сошенко – трударем. Тарас завжди був душею компанії, а Сошенко важко сходився з людьми. Згадуваний вже Володимир Сиротенко узагалі вважає, що Сошенка загубила наука. І що картини його були бездоганними, але не самобутніми. Мовляв, саме на прикладі свого товариша Тарас і зрозумів, що навіть величезна працездатність не рятує, якщо ти наслідуєш чужі авторитети.

А дехто каже, що міг Іван Сошенко бути і українським Мурильйо, пишучи ікони та жанрові сценки з життя простих людей. Він і почав іконописцем у Мліївській церкві, згодом писав картини для Матусова, Лебединського монастиря. Дуже любив своє рідне, українське. Це відчувається з його картин „Хлопчики-рибалки”, „Продаж сіна на Дніпрі”, портретів Хмельницького, Мазепи, Гонти. Однак, талант Сошенка вповні не розкрився через тяжкі життєві обставини, психологічні травми в юності і непоступливий характер. Надто полохливий у житті, він ставав залізним в любові до правильного в його розумінні мистецтва і вірності моральним ідеалам. Хай це і шкодило його кар’єрі і матеріальним статкам.

А щодо Марії-Амалії Клопер… Молодший Тарас Шевченко не лише мав значно більші здібності, він був доросліший. Закохуючись, Тарас уже не втрачав тверезості в оцінці свого „предмета”, на відміну від свого довірливого друга. (Хоча на старості років таки повторив помилку юності. Але вже з землячкою, котра потім усе життя каралася через те, що не стала, хоч і могла, рятівницею Кобзаря…). Узагалі, будучи генієм, Шевченко дуже скоро помінявся місцями зі своїм наставником. І все ж таки, мабуть, правий критик Олександр Михайлевський, коли пише: „Сошенко зробив багато, щоб Тарас Шевченко звершився не лише як геній, а і як моральне явище”. Бо дуже важливо навіть генію мати поруч товариша, котрий спрямовує тебе на вдосконалення, працю, застерігає від надмірних гулянок. Узагалі, урок гідності Шевченку дала не тільки Ядзя Гусаковська, а й Сошенко. Коли вони зустрілися вперше, Тарас хотів поцілувати йому руку. Сошенко не дозволив. Недарма згодом один з перших біографів нашого Кобзаря, перекладач, письменник, видавець Олександр Кониський напише:

– Знайомство з Сошенком перевело Шевченка через той Рубікон, який розділяв людей і кріпосних, темряву і світло, волю і неволю. Не можна передбачити, що було б з генієм нашого слова, якби він не познайомився з Сошенком... Він дав поштовх дуже стисненій пружині потенційних можливостей, яка зробила художника і поета Тараса Шевченка світочем нашого народу.  

Коли Шевченко помер, його в останню путь проводжала вся Україна. На вічний спочинок до Канева побратима супроводжував, як ми знаємо, і Сошенко з дружиною, незважаючи на застереження влади. Ця мандрівка згубила його вірну супутницю життя. Вона застудилася, довго хворіла і померла. Але він не міг вчинити інакше. Цього б йому не дозволив його моральний закон.

Коли помер самотній Сошенко, його в останню путь проводжав увесь Корсунь. Згодом на могилі постав чудовий пам’ятник. Будете в Корсуні, вклоніться пам’яті цієї скромної небезталанної людини. Як писала Ліна Костенко: „Лежи, Іване. Кожен, хто вклонився твоїй могилі, – пам’ятник тобі”.

Олександр ВІВЧАРИК, 

Корсунь-Шевченківський

Фото автора