понеділок, 24 листопада 2014 р.

Похорон гуцула в Брустурах



Листопад цього року в Карпатах видався теплим і сонячним. Проте 9 листопада в селі Брустури, що на Косівщині, сльозило. Ні, небо не пролилося важким дощем. Просто було сумно і похмуро. Місцеві казали це тому, що цього дня ховали справжнього гуцула – вмілого різьбаря Василя Ігнатюка. Пан Василь був зятем і учнем видатного майстра різьби по дереву, члена Спілки художників України Петра Ткачука. Відомою майстринею цієї справи є і безутішна вдова, донька Петра Ткачука Параска Ігнатюк.

Зрозуміло, що справжнього гуцула і ховали за давніми гуцульськими звичаями. Для мене, черкащанина, незвичним було те, що попрощатися з померлим прийшли майже від кожної хати села. А присілків у цьому гірському поселенні чимало, і розкидані вони по горах на значній відстані один від одного…

справжнього гуцула в останню путь проводжають під звуки трембіти

Мусів іти і я, бо саме гостював у далеких родичів дружини, які через дітей породичалися з нащадками Василя Ігнатюка. Не піти означало поставитися зневажливо до померлого і його родини. „Хіба він не заслужив належних проводів?” – говорили усі, з ким спілкувався.

Найбільше, звичайно, вразив сумний гук трембіт. Як виявилося, їх зараз можна почути переважно на похоронах і на фестивалях. „У нас ще є трембітарі, – розповідав мені відомий у селі ґазда Микола Миклащук – є вони в сусідньому Космачі, окремі музиканти залишилися і в деяких інших селах. Але загалом зникають трембіти на Гуцульщині. А без них гори будуть не ті, мовчазні”…


на гуцульському похороні обдаровують трембітарів. Обдаровують і тих, хто несе труну чи копає яму.

небіжчика гуцули несуть на ношах. У домовину стелять ліжник з овечої вовни
Та про смерть Василя Ігнатюка повідомляли аж дев’ять трембіт. Промовляли пронизливо і печально, витискаючи сльозу не лише в чуйних жінок. Трембітарям на трембіти від родини померлого повішали вишиті рушники з дарунками. Так вони і висіли на них і під час трубіння на подвір’ї біля хати, де помер пан Василь, і біля каплички, де спинялася похоронна процесія, біля церкви й біля могили. Подібним чином пов’язали і хрести, які несли найповажніші ґазди.  
Василь Ігнатюк завершив земний шлях на обійсті своєї доньки Ганни. Вона з чоловіком Дмитром Петрівим забрала батьків до себе, коли хвороба прикувала тата до ліжка.

– Батьки жили далеко, за горбом, аж біля Річки, туди і швидка не могла доїхати, – розповідає пані Ганна. – Татуньо вже не могли ходити, та й мама немічні. Мусились мо забрати їх до себе. Трохи поправили давню хатинку та й обходили стареньких.

Те, що вона називає поправили, для мене мало вигляд музею. Річкою виявилося сусіднє село, а горбом – гора, на яку я навряд чи відважився б і піднятися. А гуцули, котрі, як кажуть, сидять горбами, можуть на них підніматися і опускатися в долину, в центр села, по кілька разів на день…

Василя Ігнатюка відспівували аж два священика. Після обряду поховання на поминки запросили усіх присутніх. І всі, близько 250 осіб, пішли, бо так прийнято. На відміну від Черкащини, тут не їли капусняку. Замість нього подали борщ у кружках. Наїдків було багато. Горілку на столи не ставили, лише вино. Вразило, що стіл сервірували й виделками, і ножами. Їсти на поминках лише ложками місцеві вважають забобоном. Найближчим родичам подарували великі калачі (тут кажуть колачі), усім іншим – менші. Крім того, у пакетику були шоколадка і свічка. Я вже знав, що місцева пекарня, незважаючи на вихідний, працювала всю ніч, щоби напекти кілька сотень калачів.


Василя Ігнатюка два священика відспівували в місцевій українській апостольській самостійній православній церкві, збудованій 1785 року


Люди розходилися вже надвечір. По горах, мов свічечки, блимали вогники розкиданих попід небом хат. „Бабуню, а то душі гуцулів на небі? – запитала маленька стареньку жіночку, показуючи на зірки. „Так, дитино, – відповіла та, – вони дивляться на наші гори, на нас з тобою, абисмо не грішили”. Жіночка перехрестилася і пішла з онукою в напрямку річечки Пістиньки, що споконвіку шумить між горами, розділяючи Брустури навпіл.

– Гарно провели в останню путь людину, достойно!”, – мовив я до родича. „Та то тепер все майже, як у вас, – відповів Володимир. – А я ще пам’ятаю, як у нас люди, коли покійник лежав у хаті, забавлялися, жартували, лякали один одного. Така традиція була. Тепер вже того нема. А небіжчик має йти до предків веселий, бо то назавжди”…

За два дні я зустрів на кладовищі Параску Ігнатюк. Вона запросила мене до себе і щиро дякувала за те, що я фотографував похорон. 

– Зробіть мені знімки! – просила старенька. – Буде пам’ять дітям і онукам. Чоловік ондечки у мене є на інкрустованому портреті. Але треба мати знімки й похоронку. Так прийнято.

Я запевнив, що обов’язково зроблю світлини і передам Володею. До розмови підключився й онук пані Параски, теж Василь Він показав вироби своїх славних пращурів. Особливо вразили різьблені й інструктовані тарелі Петра Ткачука з темного дерева. 


інкрустований портрет Василя Ігнатюка, виконаний його дружиною Параскою
– Тепер таких не роблять, бо нема вже тої сировини. Її привозили з Куби, – говорив Василь. – Але наше село славне не лише різьбарством, мосяжництвом, файними писанками або сирними баранчиками. Бачив і ви їх собі купили. І правильно, таких смачних ніде більше нема. Про нашу відому майстриню, яка виготовляла сирних баранчиків, коників, оленів, птахів навіть з кольоровими візерунками, Марію Матійчук не так давно й книгу видали. Та мені найближчі різьбарі. Адже мій прадід Петро Ткачук своїми різьбленими й інкрустованими виробами був відомий не тільки в Україні, а й за кордоном. Він брав участь у художніх виставках, зокрема в „Експо-67” у Монреалі. Мій щойно померлий дід Василь Ігнатюк теж уславився різьбою й інкрустацією. Ви, напевне, бачили дорогу сувенірну горілку „Карпатська”. На ній зображена дерев’яна інкрустована таріль, яку створив він. На жаль, ніхто у нього дозволу на це не питав…


онук небіжчика Василь Петрів з декоративними дерев’яним грибом, який виготовив його дід
Але діда і прадіда Василя Петріва вже немає. Майстрів різьби й інкрустації стає все менше і менше. Люди тут зараз займаються переважно виготовленням рейок, плінтусів, вагонок, тощо. На жаль, не продовжив художню традицію роду і Василь Петрів. Прикро, бо традиційна, характерна лише для цих гір інкрустація і різьба по дереву є, насамперед тим, що відрізняє гуцулів від інших українців. Проте може бути, що усе ще в нього попереду. Зрештою, він уже має племінників, а сам ще неодружений...
 
річечка Пістинька ділить Брустури навпіл

на стіні, в хаті онука, посередині таріль Василя Ігнатюка, з боків – Петра Ткачука
інкрустовані Василем Ігнатюком і Петром Ткачуком вази як квіти полонинського чар-зілля


Олександр ВІВЧАРИК, журналіст

Брустури Косовського району

Фото автора



Немає коментарів:

Дописати коментар