четвер, 6 листопада 2014 р.

Україна як цап-відбувайло



Пам’ятаю, як у школі вчителька історії навчала нас, що Мазепа зрадник… Мені ж батьки розповідали, що він наш герой, який намагався визволити Україну з-під московського ярма. А ще я, на відміну від вчительки (хоча, не виключено, що вона лише прикидалася невігласом) знав, що Петро I був україножером, психопатом, дітовбивцею і садистом, що Україна не приєднувалася до СРСР, а була завойована більшовицькою Москвою, що 1933 року Москва і московські холуї виморювали українців голодом, що бандерівці боролися за незалежність України, що прапор України синьо-жовтий, а гімном є „Ще не вмерла України”… Пробував заступитися за Мазепу, та вчителька порадила менше відкривати рота, бо матиму неприємності.


плакат, що возвеличує РОА генерала Власова
Її порада не впала на благодатний ґрунт. Мовчати я так і не навчився, тож і неприємностей у житті мав чимало. Зірвав собі серце, не зробив кар’єри, але сплю спокійно. Вірніше спав, поки не почали з нами війну ті, яких буцімто зрадив Мазепа. Щоб відволікатися від тривожних новин, став більше читати. Бо почув якось по радіо, нібито американські вчені встановили, що читання художньої літератури благотворно впливає на організм і подовжує життя. Проте, схоже, не в нашому випадку. Недавно, щоб відволіктися, взявся, приміром, до читання кримінального роману відомого канадійського адвоката і письменника Роберта Ротенберга „Стара ратуша”. І на 21 сторінці уздрів таке: „У глибині душі мій тато (йдеться про батька головного героя твору детектива Арі Гріна) все ще залишався кравцем. Коли він був молодим, але вже одруженим, він займався шиттям у своєму маленькому польському містечку аж до тієї хвилини, коли вересневим ранком 1942 року його оточили нацисти. Коли у Треблінку їх вишикували в шеренгу, його друг прошепотів охоронцю-українцю, що він чоботар. Ним він і став. Приїхавши до Канади, відкрив взуттєву майстерню в передмісті, яке заселили вихідці з Європи”.


Любити свою Батьківщину і боротися за незалежність донедавна можна було всім, але не українцям

Відразу і не второпав, що мене вкололо у серце. А тоді збагнув: для західної людини природним є те, що охоронцем у нацистському концтаборі навіть у художньому детективному романі названо саме українця. Тож про це мовилося мимохіть, як про само собою зрозумілий факт. Так їм вбили у голову, такий міф витворили, як колись росіяни про зрадника-Мазепу. Власне, і до наклепу про „українців-колабораціоністів” під час другої світової війни чи не найбільше зусиль доклали рук саме вони. Бо тривалий час переконували не лише власних громадян, а й світову спільноту, що українці – це переважно бандерівці (у їхній інтерпретації „бендерівці”. Ну просто тобі жителі міста Бендери, що у Молдові…). Мовляв, то непевні люди, які свого часу співпрацювали з фашистами. До фашистів-„бендерівців” наші колишні „брати” відносили усіх, хто мав не таку, як призначено у Кремлі, точку зору, хто обстоював рідну культуру, мову, ба просто послуговувався українською мовою в Україні. „Бандерівець” – це, так би мовити, модель найгірших рис українця, як їх собі уявляє російська свідомість, – пише український філософ Ігор Лосєв. – Це тип антиросійський за визначенням саме через свою українськість. „Бандерівець” постає в сприйнятті середнього росіянина на підсвідомому рівні як своєрідний „антиідеал” України, як живе втілення „поганої України” на відміну від ідеалу гарної України – Малоросії”.
Отже, російська свідомість легко визнає право народів на самовизначення, на антиколоніальну війну, коли мова йде про події, які не стосуються Росії. Росіяни охоче співчувають палестинцям, курдам, навіть баскам, бо це не стосується їх і їхньої історії. Але Україна… ось вона, поруч, завжди під рукою, завжди на підхваті, давно нібито упокорена, прип’ята до імперського воза, „менший брат” і раптом єрепениться. Тому їм так важко зізнатися самим собі в очевидному: „бандерівщина” була звичайним національно-визвольним рухом, який принципово не відрізнявся від антифранцузького руху в Алжирі чи антианглійського в Ірландії.
До всього, уява широкого російського загалу про епопею ОУН-УПА базується на сукупності неправдивих міфологем: тісна співпраця з гітлерівським режимом, звірства, патологічна русофобство. Елемент невігластва десятиліттями навмисне формували радянсько-російські спецслужби і величезний загін комуністичних пропагандистів. Справжні причини, мета і діяльність бандерівського руху для росіян і взагалі для радянської людини невідомі через вказані вище причини, а також тому, що бандерівці ніколи не воювали на території Росії, не проводили там жодних терористичних чи якихось інших каральних акцій. Вони воювали в Україні за свою державу, за свободу. До речі, члени ОУН-УПА не були громадянами СРСР, не складали присягу на вірність цієї держави. Тож, коли радянська людина називає їх зрадниками, – це несправедливо і необґрунтовано. Страх совка перед бандерівцями – це фобія невідомого, а тому страшного. „Бандерівщина” в російській свідомості насправді не має нічого спільного з діяльністю ОУН-УПА як реальним явищем української історії, як, наприклад, і те, що українці пригнічували і пригнічують російськомовне населення сходу України. Брехлива і абсолютно несправедлива російська модель трактування бандерівського руху дає  право визначити її ще одним міфом, складовою частиною інших російських міфів на українську тему. Не дивно, що вона є також наріжним каменем пропаганди лівих і проросійських партій та організацій і в Україні. Її вони чи не найбільше використали для протиставлення західних і східних регіонів держави, для залякування російськомовного населення сходу і півдня України. Як бачимо, невігластво одних і облудна пропаганда інших зробили свою чорну справу. Мешканці деяких регіонів люто ненавидять Україну, яка в їхній викривленій свідомості асоціюється з ненависною їм бандерівщиною.
На жаль, до створення подібних моделей і міфів радо підключалися і наші любі друзі в Європі поляки, а також чимало євреїв по всьому світу. А поскільки так звана українська влада і за СРСР, і за незалежної України дбала про що завгодно тільки не про престиж держави і навіть не думала про те, що українці теж мають права, які треба обстоювати, як і розвінчувати брехню щодо них, ці наклепи почали поширюватися і сприйматися як істина в останній інстанції. Тому той же Ротенберг напевне знає про українця Івана Дем’янюка, який нібито був катом-охоронцем німецького концтабору в Польщі Собібору. Не виключено, що саме через це він і згадав про українця-охоронця у Треблінку. Та навряд чи він, як і багато українців, знає про героя Першої світової війни, свого земляка Пилипа Коновала. Інакше, напевне, посоромився б отак мимохідь лийнути бруд на українців. Зупинимося на цих прикладах детальніше, бо вони дуже промовисті. Адже особу першого цинічно і голосно використали для підтвердження облудного міфу про українців-бандерівців-„фашистів”, а про другого якось делікатно помовкують.

Упередженість щодо нас остаточно ще не подолана, хоч ми такі, як і всі

Іван Миколайович Дем’янюк під час Другої світової війни був солдатом Червоної армії. 1942 року поранений потрапив у Криму до німецького полону. Після звільнення працював у різних містах Німеччини, в тому числі шофером для армії США. 1952 року емігрував до Америки. З початку 1980-х і до смерті у 2012 році його звинувачували у співучасті в нацистських злочинах, проти нього була розгорнута світова медійна кампанія. Протягом семи років він був ув’язнений в Ізраїлі, де його засудили у 1988 році до страти, але Верховний суд цієї країни в 1993 році одноголосно виправдав Дем’янюка. На думку суддів звинувачення не представило достатніх доказів того, що Дем’янюк насправді є „Іваном Грозним” – катом концтабору Собібор. Значно більше доказів, що ним була зовсім інша людина.
Іван Дем’янюк, якого звинуватили у смерті майже мільйона в’язнів нацистських концтаборів
Не дивно, що ще у 1988 році лорд Томас Деннінґ, суддя карного суду в Лондоні з багатолітнім досвідом, член Верховного суду Палати лордів Великобританії, висловив сумніви в законності судилища в Ізраїлі і публічно заявив таке: „Я боюся, що суд проявляє ознаки расової й політичної помсти”. І це, на жаль, стосувалося не лише Ізраїлю. Згодом, коли Дем’янбка почали судити вже у Німеччині, деякі солідні американські видання наголошували на тому, що він – «a native Ukrainian» („уроджений українець”), до того ж пояснюючи, як слід правильно вимовляти його прізвище.
Так само і французька преса (як і ЗМІ багатьох інших європейських країн) не забувала в повідомленнях про Джона (Івана) Дем’янюка нагадувати про його українське коріння. При тому, що французький закон чітко забороняє поліції цікавитися походженням підозрюваних осіб. Тим більше – оприлюднювати таку інформацію. Воно і правильно: жоден народ не делегує тим чи іншим порушникам завдання здійснювати злочини. І чи не є, врешті, зворотньою стороною расизму наполягання на тому, що в далекому 1920 році колишній в’язень і працівник концтабору (якого, раптом і безпідставно, невмолимі і впливові сили зробили відповідальним за долю сотень тисяч жертв німецького нацизму) народився саме в українському, а не в будь-якому іншому селі? Схоже, має рацію син Івана Дем’янюка, теж Джон Дем’янюк, який заявив: „Історія засвідчить: Німеччина використала мого батька як цапа-відбувайла, щоб перекласти вину за вчинки німецьких нацистів на беззахисних українських військовополонених”.
Як на мене, то таким цапом-відбувайлом, жертвою войовничої українофобії аж надто часто в світовій історії виступала і виступає вся Україна… Як наслідок, страждаємо не лише ми. Наприклад, після процесу в Ізраїлі відбулося чимало трагічних подій з більшістю людей, котрі так чи інакше стали на захист Дем’янюка: повного фінансового краху зазнав історик Ніколай Толстой, республіканець Патрік Бюкенен вимушено зняв свою кандидатуру на президентських виборах США, доктор-історик Руф Окунєва, разом з сином, ледь уціліли, втікаючи з Ізраїлю. Колишній ізраїльський суддя Дов Ейтан загадково випав з багатоповерхівки, а на ізраїльського адвоката Дем’янюка Йорама Шефтеля було здійснено напад, і він мало не осліп від вихлюпнутої йому в очі кислоти.  
Але у 2001 році в США почався новий процес над людиною, котра п’ять років просиділа в камері смертників в Ізраїлі, і яку виправдали буквально тоді, коли для неї вже споруджували шибеницю. 24 березня 2009 року імміграційне відомство цієї країни оголосило про контакт з німецьким урядом про екстрадицію Дем’янюка до Німеччини. А 7 січня 2010 року Верховний суд Іспанії запросив міжнародний ордер на арешт Івана Дем’янюка. Суд вимагав екстрадувати Дем’янюка до Іспанії, де його могли звинуватити вже у причетності до загибелі іспанців у концтаборі СС Флоссенбург. Складалося враження, що Дем’янюк мов той Чахлик Невмирущий знищував в’язнів усіх німецьких концтаборів Європи.  
Між тим, Інститут національної пам’яті Польщі не підтвердив існування документів про Дем’янюка, як охоронця таборів Майданека, Собібора чи увага(!) Треблінки, що знаходилися на території Польщі. Та маховик дивного процесу зупинити вже було непросто. Хронічна українофобія зашкалювала. У ході його в Німеччині навіть змінили юридичну практику стосовно колишніх нацистських злочинців. У справі Дем’янюка слідчі ухвалили, що пособництвом нацистам може вважатися будь-яка діяльність в концтаборі, яка сприяла його функціональності. От, приміром, вас узяли на полі бою непритомного, запроторили до концтабору і змусили прибирати в Треблінку клозет. І ви вже нацистський злочинець, а не той німець, який вдерся на вашу землю, полонив і запроторив до концтабору. І це не іронія. Навіть відомий у світі експерт у справах щодо нацистських злочинців Кристіан Лютер побачив у справі Дем’янюка різке відхилення від звичної практики юриспруденції ФРН і зазначив: „Дрібних виконавців чужих наказів у західній Німеччині не судили, а в НДР їх судили. Там усім охоронцям концтаборів висунули типове обвинувачення – пособництво. Дали по 4 або 6 років. Але після об’єднання Німеччини усіх реабілітували як жертв сталінізму, ще й виплатили компенсації”.
Промовистим є і такий факт: 14 квітня 2011 Агентство Associated Press оприлюднило зміст звіту ФБР США, згідно з яким КДБ СРСР „дуже ймовірно сфабрикував” нацистське посвідчення особи Івана Миколайовича Дем’янюка (Джона Дем’янюка). Ця інформація зберігалася в таємниці протягом 25 років… Висновок про можливу фальсифікацію був зроблений експертами ФБР США в 1985-му році, лише через чотири роки після того, як влада СРСР передала американцям посвідчення Дем’янюка. У звіті ФБР говорилося, що КДБ проводить кампанію, мета якої: спаплюжити емігрантів-антикомуністів.
Схоже, так звана „справа” Дем’янюка була задумана і використана ворогами України саме для розпалювання антиукраїнської істерії, навішування українцям ярликів посібників фашистів. Прикро, та в Україні на державному рівні жодної реакції на це паплюження не було. Лише на громадському рівні ще у 90-х роках минулого століття був створений Комітет захисту Дем’янюка. Проте голова комітету Володимир Кательницький та його стара мати 7 липня 1997 року були вбиті у власному помешканні. На тілі знайшли 36 ножових ран. Злочин залишився нерозкритим…
Пилип Коновал – знаменитий канадієць, а насправді – українець
Пилип Миронович Коновал до певного часу був звичайним землеробом і каменярем на Хмельниччині. Та після одруження пішов 1908 року служити в російську армію, де виріс до інструктора з рукопашного багнетного бою. Після служби працював лісорубом у Сибіру, згодом подався до Канади. Валив ліс у районі Ванкувера, працював і на сході Онтаріо в Оттавській долині, де знайшов роботу у лісозаготівельній промисловості. Коли вибухнула Перша світова, війна Пилип Коновал записався волонтером в Оттавський 77-й батальйон Канадського експедиційного корпусу, який згодом ввели до складу британської армії, що вела бойові дії проти кайзерівської Німеччини. Пилип Коновал зі своїм батальйоном опинився затиснутим у кільце біля французького міста Ланс. Безперервний кулеметний вогонь ворога не давав змоги навіть підняти голови. Згодом, у 1956 році, Коновал дав інтерв’ю газета „Ottawa Citizen”, в якому зізнався:„Мені настільки обридло стояння по пояс у воді, що я сказав собі: до пекла це все, і розпочав свою війну з німецькою армією. Мій капітан хотів мене застрелити, бо вирішив, що я став дезертиром”.
Пилип сам здійснив три вдалих вилазки до німецьких бойових позицій, у рукопашному бою знищив 19 ворожих вояків і три кулеметні гнізда. В одному бліндажі він особисто заколов трьох ворогів, в іншому атакував ще сімох, теж убивши всіх. Під час наступу його батальйону кулемет ворога на правому фланзі стримував просування, завдаючи відділенню значних втрат. Коновал кинувся вперед та увірвався в дот, знищив кулеметну залогу й забрав кулемет із собою. Фактично Пилип Коновал один змінив ситуацію на цій ділянці фронту на користь британських військ. Уже під час рапорту офіцерові про проведену операцію він був поранений випадковою кулею в обличчя.
Про подвиг Коновала писала преса. Щоправда, українцем його ніхто не називав. Він же не підозрювався у злочині, тож був канадійцем… 15 жовтня 1917 року перед Букінґемським палацом у Лондоні на великому військовому параді король Ґеорґ V, потискуючи невисокому на зріст подолякові руку, нагородив його Хрестом Вікторії – найвищою і найпочеснішою відзнакою Британської імперії, сказавши при цьому: „Ваш подвиг є найвідважнішим і найгероїчнішим у моїй армії. Прошу особисто прийняти мою подяку”.  Відтак, Пилип Коновал став єдиним етнічним українцем, який отримав Хрест Вікторії. До речі, ним за понад 150 років існування нагородили лише близько тисячі вояків. При зустрічі з кавалерами ордена англійські королі мусять вітатися і віддавати честь першими.
Згодом уже капрала Пилипа Коновала було представлено й до „Георгіївського хреста” від імені Російської імперії, яка трактувала його як росіянина…
Після тяжкого поранення Коновал служив і далі, був помічником військового аташе при посольстві Великобританії, служив у Канадському лісничому корпусі, тощо. Було в житті Пилипа ще декілька важливих подій:  1939 року король Георг VI шанобливо подав йому руку під час церемонії посвячення Національного Воєнного Меморіалу в Оттаві. Тоді ж його нагородили коронаційною медаллю. А 1956 року його та ще 300 солдатів запросили на церемонію в Лондоні з нагоди сторіччя з часу заснування ордена Хреста Вікторії – на чай до британського прем’єр-міністра. Пилип узяв участь і в параді у Гайд-парку, який прийняли її Величність королева Єлизавета і принц Філіпп.
Наприкінці життя Пилип Коновал працював сторожем-прибиральником у Нижній Палаті Парламенту Канади в Оттаві. Там його зауважив Прем’єр-міністр Вільям Лайон Маккензі Кінґ і особисто призначив особливим наглядачем кімнати 416 – бюро прем’єр-міністра. На цій посаді Коновал пропрацював до своєї смерті в червні 1959 року на 72 році життя.
21 серпня 2000 року в селі Кутківці Чемеровецького району Хмельницької області (саме там народився герой 15 вересня 1888 року) йому встановили меморіальну дошку. Встановлені вони також в Канаді і у Франції. У Канаді щорічно присуджують стипендію імені Коновала двом українським юнкерам, котрі навчаються в Королівському військовому коледжі Канади (Royal Military College of Canada). Тепер там уже знають, хто він був за національністю.
Варто зауважити, що Пилип Коновал був не єдиним уславленим воїном-українцем. І не лише в Першу світову війну. Я навіть не кажу про українців, які відважно воювали у складі радянської армії. Про це свідчить хоча б той факт, що їх у процентному відношенні було найбільше серед орденоносців і Героїв Радянського Союзу в порівнянні з іншими народами СРСР. Та наші земляки уславилися і в багатьох інших арміях (така доля бездержавної нації…).
Приміром, Петро Дмитрук, син українських емігрантів, виріс у Канаді, а життя своє віддав за Францію. З початком другої Світової війни він пішов добровольцем до Королівських військово-повітряних сил Канади. Під час виконання бойового завдання над Францією, на схід від Парижа, літак сержанта Дмитрука був збитий німецькою протиповітряною артилерією. Він урятувався на парашуті, ховався в лісах, аж поки місцеві жителі не звели його з учасниками французького антинацистського підпілля.
Хлопця, який завоював серед партизан авторитет сміливістю й відданістю спільній боротьбі, називали „П’єр-канадець” (не українець...). У 1943 році, після успішного знищення залізничного ешелону з німецькими солдатами і боєприпасами поблизу села Ле Мартр-де-Вейра, нацисти схопили 23-річного Петра і розстріляли.
Французькі побратими не забули про подвиг Петра Дмитрука – у селі Ле Мартр-де-Вейра на його честь названа вулиця. Уряд Французької Республіки відзначив подвиг Петра Військовим хрестом. Щороку жителі Ле Мартр-де-Вейра організовують урочистий похід вулицями села, проводять поминальну службу біля його пам’ятника.
Петру Дмитруку була також присуджена посмертно висока канадська „Нагорода будівників нації”, якої удостоюються видатні громадяни Канади – емігранти.
Василь Порик народився у простій сільській родині на Вінниччині. А став Героєм Радянського Союзу й кавалером найвищої французької нагороди – ордена Почесного легіону. На фронтах Другої світової війни він боровся з фашистами у складі Південно-Західного фронту. У липні 1941-го потрапив у оточення під Уманню, бився до останнього патрона. Але був поранений і захоплений у полон.
Василя відправили до концентраційного табору Бомон у Франції. Порик звідти втік і налагодив зв’язок із французьким рухом Опору. Завдяки допомозі місцевого населення, особливо польсько-українських емігрантів, створив партизанський загін. Він діяв у прямому взаємозв’язку з антифашистським та антирадянським Українським національним фронтом у Франції.
В одному з боїв Василя знову поранили і схопили гестапівці. Перебуваючи в одиночній камері, він зумів заколоти багнетом вартового і втекти. На початку квітня 1944 року загін 24-річного Василя Порика підірвав два ворожі ешелони, знищив понад 200 гітлерівців та охорону концтабору Бомон, визволивши всіх в’язнів. Але вже за три місяці Василя знову схопили фашисти і, побоюючись, що він знову втече, того ж дня розстріляли.
Василю Порику посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а також почесне звання „Національний герой Франції”. У Франції його, переважно, знають як росіянина…
Доля простого закарпатського хлопця Іринея Фендя із села Біштр – знахідка для пригодницького фільму. Народився він у збіднілій родині греко–католицького священика, а став контр-адміралом американської армії, маршалом та міністром оборони Китаю на ім’я Фен Юсянь.
Інженер Михайло Скибицький був одним із керівників визвольного руху в Латинській Америці, офіцером штабу Симона Болівара. Після смерті Болівара допомагав президенту Венесуели Хосе Антоніо Пессу писати мемуари. Він же, до речі, подав розрахунки Панамського каналу, чим удвічі скоротив навколосвітні шляхи кораблів... Для росіян він є росіянином, бо був підданим російської імперії і свого часу цар Микола I заслав його до В’ятки.  
Подібних прикладів я міг би навести багато. Але то тема окремої розмови. Як бачимо, українці нічим не гірші за інших, і нам є чим і ким гордитися. Та російська пропаганда з упертістю маніяка малює з нас недолугих зарізяк, фашистів і расистів. А ті наші земляки, що уславилися на весь світ, раптом стають не українцями. І чимало людей в світі продовжують цьому вірити, хоча, здавалося б, часи помінялися і тепер уже всі мають змогу приїхати в Україну незалежну і пересвідчитися, що тут такі самі люди, як деінде, що ми толерантні і гостинні. Будь-хто може переконатися, що у нас не те що немає фашизму чи расизму. У нас донедавна й належного патріотизму не було. І досі чимало українців ігнорують рідну мову, культуру, спілкуються ламаною російською або суржиком, слухають переважно російські або англомовні пісні і запобігають перед іноземцями. Однак, згадаймо ті ж „Євро-2012”, коли дехто з сильних світу цього радив не їхати болільникам до України, бо там, мовляв, небезпечно… Згадаймо, як на наші футбольні команди накладали санкції за гордо піднятий уболівальниками червоно-чорний прапор, що є символом революційної боротьби за нашу незалежність. Між тим, нещодавній інцидент із командою ЦСКА, фанати якої виставили неонацистський баннер на матчі з італійською „Ромою” під час гостьового матчу першого туру групового раунду Ліги чемпіонів, пройшов майже непомітно. Схоже, сучасних рашистів після анексії Криму просто бояться, і їм можна усе, навіть бути справді фашистами…  
Узагалі, якось так складається, що всі у світі мають природне право на захист своєї самобутності, на національну гордість і тільки українцям у цьому праві відмовлено. Під вплив такого уявлення і такої пропаганди потрапили не лише іноземці (про росіян мовчу), а й частина наших громадян. Особливо в Криму і на Донбасі. Тож під час подій на Майдані у Києві, бандерівцями-фашистами для багатьох засліплених стали навіть російськомовні українці, котрі виступали за Україну без Януковича і його посіпак, за вступ України до ЄС. Отак не поборена, не викрита свого часу неправда, нав’язана росіянами і владою СРСР, призвела до розколу країни, до втрати частини території і війни. 

Схоже, ми зараз захищаємо європейську цивілізацію від варварів

Війна триває, і не лише на полі битви. На окупованих українських територіях Росія і далі промиває людям мізки. Не дивно, що не так давно на телекамеру молодий маріуполець не посоромився сказати, що коли Росія окупує його місто, але дасть непогану роботу, він радо на це пристане. Батьківщина, гідність, чоловіча честь для нього порожній звук. Цей малорос готовий прислужувати окупанту в надії отримати більшу пайку. І навіть школярі з Маріуполя, котрі народилися і виросли за незалежної України, казали, що їм усе одно в якій країні жити. Яке до болю знайоме дежавю. Пам’ятаєте відомий виступ шахтаря на початку незалежності, котрий заявив, що якби від української мови було більше ковбаси, то і він би забалакав українською?
Масовій істерії протистояти можуть лише одиниці. На хвилі ненависті „не фашисти” Лугандона влаштовують концтабори, відрубують руки українцям, на яких помічають татуювання тризуба, ґвалтують дівчат, які симпатизують Україні, б’ють і принижують привселюдно проукраїнськи налаштованих людей на майданах міст, піддають тортурам священників не московської орієнтації, влаштовують паради наших виснажених полонених під радісні крики екзальтованої юрби, яка щиро переконана, що все перелічене вище зовсім не фашизм. А що ж тоді фашизм?
У нас зараз не просто війна. Іде протистояння цивілізацій. Ось що розповів відомий на весь світ учасник Революції Гідності в Києві, а тепер боєць добровольчого батальйону „Дніпро-1” Володимир Парасюк про перебування в Іловайську: „У нас були проблеми з їжею. Останні три дні ми навіть не їли нічого. Але все одно старалися ділитися з ними (місцевими жителями). Я не розумію: ти їм віддаєш останній кусень хліба, останню тушонку, а вони потім все одно ходять і здають ворогу наші позиції”…
Ми без перебільшення рятуємо світ, протистоїмо азійській орді, яка молиться на диктатора. Але, схоже, світ так і не може остаточно позбавитися міфів стосовно українців. Тому й не продає нам досі зброю, тому й не чують обстрілів Маріуполя представники ОБСЄ, тому воюють на боці терористів іспанці й італійці, тому й підтримують політику Росії як крайні ліві, так і крайні праві в Європі. Інколи просто хочеться, щоби вони потрапили під владу свого друга Путіна і хай би скуштували московського „раю” після московської отрути. На всіх посад у Газпромі не вистачить...
Та для того, щоби прозріти, не варто йти аж так далеко. Можна просто поїхати в окуповану зону на Донбасі і пожити під орудою московських наїзників. Хоча, полуда з очей багатьох сепаратистськи налаштованих донеччан, які кричали „Путін!” і „Расєя!”, не спадає досі. Таке враження, що їм пороблено. Тож мої наступні приклади колабораціонізму Росії і західних держав у минулій війні навряд чи переконають зомбованих у тому, що найбільше співпрацювали з гітлерівцями саме українці. Я звертаюся до тих, хто ще може мислити, аналізувати, але в силу різних причин не знав багатьох фактів. Тож замисліться і зробіть висновок, чи Європі нам повчати? А тим більше Росії і промосковським терористам…

Найменше співпрацювали з нацистами і найбільше воювали за свободу саме українці

Отже, початком „спільної діяльності” держав з нацистською Німеччиною, тобто початком колабораціонізму, стала Мюнхенська угода, підписана 29-30 вересня 1938 року главами держав Великобританії (Чемберлен), Франції (Даладьє), нацистської Німеччини (Гітлер) і фашистської Італії (Муссоліні). У відповідності до неї була поділена і ліквідована Чехословаччина. Скориставшись моментом, свої територіальні вимоги хутенько висунули Угорщина і Польща. Остання денонсувала польсько-чехословацьку угоду від 1925 року про національні меншини і офіційно вимагала собі Тешин і Спиш. Це дозволило Гітлеру виправдати анексію Судет „міжнародним” характером вимог до Чехословаччини. А Польща вже 2 жовтня ввела свої війська  в Тешинську Сілезію і відібрала собі шматок чехословацької території з населенням 230 тисяч чоловік. До речі, розташовані там підприємства давали наприкінці 1938 року майже 41% чавуну, що виплавляли в Польщі, і майже 47% сталі. Черчілль у своїх мемуарах писав з цього приводу, що Польща: „…з зажерливістю гієни брала участь в пограбуванні і знищенні чехословацької держави”.
Через місяць після укладання Мюнхенської угоди Угорщина і собі захопила частину південної Словаччини. А в березні 1939 року за наказом союзника Гітлера Хорті була потоплена у крові Закарпатська Україна, яка проголосила незалежність. Таким чином українці першими в Європі збройно протистояли фашистам.
У березні ж 1939 року фашист Йозеф Тісо став Президентом Першої Словацької республіки. Це державне утворення повністю орієнтувалося на інтереси гітлерівської Німеччини. Словаччина допомагала Третьому Рейху окупувати Польщу, у травні 1942 року Тісо підписав закон про депортацію євреїв.
Французький маршал Анрі Петен у червні 1940 року здав Гітлеру дві треті французької території. Саме він першим назвав своє співробітництво з нацистами колабораціонізмом.
Не побажали боротися проти коричневої чуми і Бельгія, Данія, Нідерланди, Норвегія. Союзниками Німеччини були Болгарське царство, королівство Румунія, Хорватія, Чорногорія, Південна Югославія, Іспанія…
Окрема ганебна сторінка – співробітництво з нацистською Німеччиною СРСР. Відразу після Мюнхенської угоди 11 листопада 1938 року була підписана „Генеральна угода про співробітництво між НКВС і гестапо”. Підписали її Мюллер і Берія. А 28 вересня 1939 року було підписано сумнозвісний пакт Молотова-Ріббентропа, який мав на меті поділ Європи. По суті, цей пакт став детонатором Другої світової війни. Святкуючи поділ Польщі, нацистська Німеччина і більшовицький Радянський Союз провели 22 вересня 1939 року спільний парад військ у Бресті. Центральною вулицею урочистим маршем пройшли підрозділи 19-го моторизованого корпусу вермахта (командуючий – генерал Гейнц Гудеріан) і 29-ї окремої танкової бригади Червоної армії (командуючий – комбриг Семен Кривошеїн). Не дивно, що рішенням Ліги Націй – попередниці нинішньої ООН – 14 грудня 1939 року СССР був виключений з цієї організації як  країна-агресор.
Не можна також не згадати, що на службу до Гітлера пішли й радянські генерали, і російські великодержавники, такі як Андрій Власов, Петро Краснов, Андрій Шкуро, Гельмут фон Панвіц і багато інших. Шість полків донського, кубанського, терського, сибірського козацтва чисельністю понад 20 тисяч чоловік воювали в Югославії проти армії Тіто. Бригада Камінського, перетворена в 29-ту гренадерську дивізію СС, разом з Туркестанським легіоном брала участь у придушенні варшавського повстання. А хто з ображених на українців чув про 30-ту дивізію СС “Бєларусь”, про однойменну гренадерську бригаду СС, про 2-гу білоруську дивізію СС?!. Хто знає, що, приміром, Рейхстаг до останнього, до скону боронили французькі колабораціоністи. Що у військах СС було 50 тисяч росіян, тоді як українців у дивізії “Галичина” налічувалося близько 18 тисяч, а в батальйонах “Нахтігаль” і “Роланд” взагалі – по 320 осіб.
А як вам таке: на початку 1945 року РОА (російська визвольна армія) під проводом генерала Власова нараховувала майже 200 000 чоловік?! За весь період нарукавний знак РОА носили близько 800 000(!) вояків. Хіба можна порівняти масштаби цих з’єднань, масштаби впливу на світову історію пакта Молотова-Ріббентропа і маленький загін „Нахтігаль”, про який всім у світі постійно торочать наші вороги? До речі, саме з ним вони пов’язують розстріли євреїв у Львові і вбивства львівських учених. Цю брехню радянські спецслужби почали розробляти і поширювати 1959 року. Спочатку вона була спрямована на дискредитацію міністра в уряді Конрада Аденауера (ФРН) Т.Оберлендера, який у 1941 році служив зв’язковим офіцером батальйону „Нахтігаль. Але відтоді українофоби використовують її і для дискредитації всього українського національного визвольного руху та його лідерів. Як пише доктор історії Сорбонни Володимир Косик: „…батальйон „Нахтігаль” став жертвою політичної боротьби проти німецького міністра, неприхильного до комунізму і до Москви. Так українці ставали жертвою політичної боротьби Росії за своє місце на шахівниці світової політики”.   
21 жовтня 1933 року на знак протесту проти організованого комуністами голодомору 19-річний член ОУН Микола Лемик з вигуком  “За мільйони замордованих моїх братів і сестер” убив з револьвера високопоставленого московського енкаведиста, який приїхав до Львова контролювати російське консульство у Польщі, Олексія Майлова. Юнак добровільно здався поліції. Був засуджений до довічного ув’язнення. У 1939 році зумів звільнитися  з  кайданів і втекти. Очолював одну з Похідних  Груп ОУН на Східну Україну. У жовтні 1941 року був заарештований гестапівцями і розстріляний у Миргороді. Ось такою була співпраця бандерівців з нацистами.
Підневільні українці Західної України, котрі були громадянами зрадженої Радянським Союзом Польщі, мріяли про свободу і сподівалися, що отримавши від німців зброю та пройшовши вишкіл, створять з навчених загонів українську армію, котра здобуде нації державу. Тому і йшов дехто в „Нахтігаль” чи дивізію СС „Галичина”. А про що мріяли справді зрадники росіяни? І не тільки вони…
Для декого буде справжнім відкриттям те, що активно співпрацювали з нацистами, тобто були колабораціоністами, і євреї. Німці створювали на територіях Польщі і СРСР гетто – закриті єврейські райони у великих містах. Для управління внутрішнім життям у них призначали  адміністративні органи, що складалися з євреїв. Вони називалися „юденрат” (нім. Judenrat – „єврейська рада”). Крім іншого, ці органи відбирали кандидатів буцімто для роботи в трудових таборах, а насправді – в концтабори, а також для виконання розпоряджень окупаційної влади. Був створений 101 „юденрат”. В СРСР активну участь у створенні „юденратів” брали представники айнзатцгруп, котрі згодом і знищували євреїв за списками, які надавали єврейські адміністрації. В СРСР голова „юденрату” називався старостою. У члени „юденрату” призначали авторитетних людей – адвокатів, лікарів, викладачів, тощо. В Золочеві, приміром, членами „юденрату” були 12 осіб зі ступенями доктора наук. Для підтримки порядку на допомогу „юденратам” в гетто створили єврейську поліцію (нім. „Judischer Оrdnungsdienst” або „єврейська служба порядку”). У найбільшому Вівршавському гетто єврейська поліція налічувала близько 2500 членів, в Лодзі до 1200, в Ковно – 200 і т.д. Окрім території СРСР і Польщі єврейська поліція існувала ще в Берліні, концтаборі Дрансі у Франції і в концтаборі Вестерброк у Голландії. Не дивно, що навіть єврей Хайм А. Каплан сказав на початку 1941 року про єврейське самоуправління у Варшаві таке: „Громадська Рада – „юденрат” на мові окупаційних властей – це паскудство в очах Варшавського суспільства…”.
Навесні-влітку 1942 року у варшавському гетто почалися перші арешти і вбивства за списками, підготовленими „юденратом”. Найвідомішим агентом гестапо був запеклий сіоніст, син рабина Абрам Ганцвайх. Він створив цілу мережу псевдогромадських організацій, котрі сприяли гестапо.
Були серед євреїв і капо – привілейовані в’язні в концтаборах Третього рейху, які працювали на адміністрацію     
Французький політичний діяч Роже Гароді у своїй книзі „Основоположні міфи ізраїльської політики” пише, що лідери єврейського народу співпрацювали з нацистами, щоби створити незалежну єврейську державу в Палестині. А головний нацистський теоретик Альфред Розенберг говорив: „Сіонізм потрібно усіма силами підтримувати, щоби кожного року контингент німецьких євреїв перевозити в Палестину”. До речі, цьому дуже протистояла Великобританія, під протекторатом якої була Палестина…
Національна військова організація (НВО) євреїв у Палестині заявила: „За умови, що німецьким урядом будуть визнані національні надії руху за свободу Ізраїлю (Лехи), Національна військова організація готова брати участь у війні на боці Німеччини”.
Між тим, ОУН не підписувала з нацистами жодних угод чи пактів і не присягала їм на вірність. Як тільки 30 червня 1941 року у Львові було проголошено Акт відновлення незалежної України Степан Бандера був заарештований гітлерівськими окупантами, запроторений до Берлінської в’язниці, а невдовзі – до концтабору Заксенгаузен. Двох рідних братів Степана Бандери – Василя і Олександра – було закатовано польськими наглядачами-капо в концтаборі Аушвіц (Освенцім), а наймолодший брат Богдан загинув від гестапівської кулі, воюючи в Україні.
А чи всі знають про те, що нацистський концтабір Бухенвальд зберігав “профіль” до 1958 року (рівень смертності був вищим за нацистські часи), Аушвіц до 1949, а Заксенгаузен аж до 1961 року? Хто і яких в’язнів тоді у них карав? Чи не польські комуністи бандерівців і переселенців-українців після сумнозвісної операції „Вісла”? Тож зовсім не випадково у секретному меморандумі німецького міністерства Сходу було свого часу написано таке: “Комунізм не є небезпечним для Німеччини. Набагато більшу небезпеку становить український націоналізм. Отже, владу в Україні можна спокійно передавати комуністам, які через свою ненависть до українських націоналістів видаватимуть їх німецькій владі. Згідно ж з цими міркуваннями, в урядових установах в Україні бажаними є також росіяни, тобто московські націоналісти”.
Маловідомим є і такі ганебні факти: у Польщі після війни траплялися випадки, коли цивільне населення вбивало євреїв, що поверталися з нацистських концтаборів додому. А чехи майже до ноги винищили тих судетських німців, беззбройних жителів, які залишилися на території Чехословаччини після поразки німців. І ці люди нерідко закидають нам, що ми були надто жорстокими у війні з озброєними до зубів російсько-більшовицькими окупантами…
У складі УПА воювали 15 батальйонів, сформованих із представників Азербайджану, Грузії, Узбекистану тощо. УПА – ця, по суті селянська, армія українців зв’язувала великі сили гітлерівців. Інколи в акціях проти повстанців німці задіювали 30-тисячні армії. У боротьбі з бандерівцями спеціаліст з антипартизанської війни обергрупенфюрер СС генерал поліції фон Деле Бах Зелевські втратив майже 4 тисячі своїх головорізів, разом з російськими козаками, польськими поліцейськими і угорцями Міклоша Хорті. Не з партизанами Медведєва, Сабурова чи польською шовіністичною АК воював обергрупенфюрер, а саме з УПА. Найближчий соратник Гітлера Віктор Лютце загинув від кулі вояка УПА. Про бойові дії бандерівців проти фашистів інколи знехотя говорило і командування Червоної Армії. Так, 4 квітня 1944 року один з її генералів Баландін, звертаючись до українських повстанців у Прикарпатті, сказав: “Нам відомо, що ви боретеся збройним шляхом з німецькими окупантами”...
…Отже, американці усе ж праві. Як не крути, а читати треба. Якщо не для продовження життя, то хоча б для того, щоби щось знати. Древні казали: знання – це сила! А з нас донедавна цілеспрямовано робили покручів, манкуртів, і ми поступово забували, що були колись відважними русичами, завзятими козаками, лютими гайдамаками, безстрашними воїнами УПА. Завойовники розривали пуповину, яка з’єднує нас з рідною землею, позбавляючи історії, давньої культури і традицій; забирали родову пам’ять, знищуючи мову.
Після згаданої „Старої ратуші” Роберта Ротенберга мені пощастило прочитати і напрочуд щиру, щемливу, дивовижну книгу данського письменника Пітера Хьога „Смілла і її відчуття снігу”. І я знайшов у ній таке:
– На острові Диско в 1981 році я (головна героїня твору Смілла) брала участь в дослідженні впливу морського туману на корозію карабінів, що використовуються для страхування під час переходів до глетчера. Ми просто розвішували їх на мотузці і поверталися за три місяці. Вони, як і до того, мали надійний вигляд. Трохи пошкоджені, але ще на вигляд надійні… Та виявилося, що ми могли розкришити їх на шматочки нігтем. Карабіни знищував чужий клімат. Такі ж процеси руйнування відбуваються, коли втрачаєш свою мову.
Це вам нічого не нагадує з нашої дійсності, шановні читачі? Чи не так розкришили українську мову українців Донбасу. Саме українців, адже тільки вихідців з Галичини там до півтора мільйона… Та забравши у людини мову, можна у неї забрати не лише відчуття снігу, а й відчуття Батьківщини.
Звичайно, на Донбасі живуть не лише українці. Але і їх вся колишня влада скалічила забуттям. Вірніше, нав’язаним незнанням культури того народу, серед якого вони опинилися. Як міркує у згадуваному творі Смілла, „існує єдиний спосіб зрозуміти іншу культуру (а отже і носіїв цієї культури). Жити в ній. Переїхати в неї, попросити, щоби тебе терпіли в якості гостя, вивчити мову. У якийсь момент, можливо, прийде розуміння”.
А доктор історичних наук, професор Валентина Борисенко написала в „Україні молодій”:„Якби ми протягом хоч би останніх 20 років не підігравали політичним амбіціям, а послідовно відроджували українську культуру і ширили правду про історію України та її культуру, то сьогодні такої цинічної й жорстокої війни не було б”. Та влада на Донбасі, більше як деінде в Україні, за винятком хіба що Криму, намагалася саме віддалити людей від української мови і культури. Тож українці її майже забули, чужинці не пізнали. Гості стали господарями, господарі рабами або блазнями. Розуміння не прийшло. Прийшла прихована ворожнеча, зокрема і до українського слова, яка і вилилася зрештою у війну. Війну совків з українцями. Навіть російськомовними, які ще зберегли відчуття єдиної родини. Бо ж цілком очевидно, коли розумієш країну, в якій живеш, знаєш її історію та культуру, коли не цураєшся мови цієї країни, неодмінно сповнюєшся особливими почуттями до неї. А незрозуміле, абсолютно чуже завжди здається небезпечним. На жаль, доводиться констатувати, що Україну і українців, нашу історію і культуру, а отже і нашої душі, не знають не лише жителі Донбасу і росіяни в Росії. Не знають нас досі, як слід, і владоможці західних країн, пересічні європейці. Позаздримо їм, у них попереду дивовижні відкриття. Хоча і в нас дехто тільки зараз починає усвідомлювати, що Мазепа чи Бандера не були зрадниками України, а Ленін не український герой.
Чи не через такі наші запізнілі відкриття ми були втраченими для світу, а зараз страждаємо і втрачаємо найкращих своїх синів і дочок?

Олександр ВІВЧАРИК

Немає коментарів:

Дописати коментар