неділя, 29 червня 2014 р.

Усе почалося з Врадіївки? або Зради силовиків як козир наших ворогів



Драматичні події, що прокотилися Україною за останній рік не лише змінили українців. Вони сколихнули світ. Зрозуміло, аналітики шукають пояснення такого зламу свідомості надто мирних, я б навіть сказав сумирних, донедавна людей, висувають безліч гіпотез щодо відправної точки, поштовху, того камінчика який викликав лавину. Адже передумов для вибуху було багато. Надто багато. І серед них, як на мене, не останню роль відіграло призабуте вже народне повстання у Врадіївці – символі непокірної української глибинки…

Плакальники за СРСР твердять, що він був практично раєм. Серед аргументів називають і такий: міліція служила народу і взагалі була ледь не взірцем порядності і честі. Та оскільки ми всі з минулого, дозволю собі посперечатися з тими, що залишилися совками навіки. Нагадаю: з 1957 по 1987 рік у Радянському Союзі відбулося 24 народних повстань тільки проти свавілля міліції. Наприклад, 10 червня в Подольску Московської області міліціонери вбили затриманого водія. На вулиці вийшли три тисячі обурених містян. 30 червня 1961 року в Муромі протестували півтори тисячі місцевих жителів, які прагнули відомстити „правоохоронцям” за смерть працівника місцевого заводу, котрий помер у відділку… У Чимкенті в 1967 році після такої ж трагедії в міліцейському відділку на вулиці вийшла тисяча протестувальників. Так звані правоохоронці відкрили вогонь на ураження. Унаслідок сім осіб було вбито, 50 поранено, 43 отримали великі терміни ув’язнення. А 1984 року в Леніногорську міліцейська машина збила на смерть двох дівчат. Близько тисячі обурених місцевих жителів розгромили будівлю міськвідділу внутрішніх справ.
За великим рахунком в СРСР міліція скоювала злочинів більше, ніж розкривала. У реальному житті вона була дуже далекою від літературних героїв і героїв екрану. Відповідно, всі свої недоліки – насилля, фальсифікації і корупцію – радянська міліція СРСР і УРСР передала у спадок нереформованій міліції незалежної України. Згадаймо, чи було розкрито хоч один резонансний злочин часів становлення незалежності, починаючи від Щербаня і закінчуючи Чорноволом? А засудження безневинних, смерті людей у відділках, коли молоді хлопці раптом помирали, падаючи з ліжка… Не було і прецедентів, коли звичайний громадянин виграв процес у держави або органів державної влади.
 Тож Врадіївка стала, по суті, не лише початком очищення України, а й апофеозом міліцейського свавілля, народженого в СРСР. Саме тут ненависть українців до міліції, котра захищала не права людей, а злочинний правлячий режим, вихлюпнулася у справжнє повстання, яке сколихнуло не лише Україну. Нагадаємо, як це було:
У ніч проти 27 червня поблизу Врадіївки зґвалтували, побили і викинули з автомобіля в лісосмугу 29-річну продавчиню магазину Ірину Крашкову. Потерпіла з численними травмами зуміла дістатися до найближчої ферми, де втратила свідомість. Її відразу відправили у Врадіївську центральну районну лікарню. Лікарі визначили стан жінки як важкий. У неї в кількох місцях був проломлений череп, зламаний ніс, розірвана губа, на тілі – численні гематоми і синці. Потерпіла назвала кривдників. Ними, за словами жінки, виявилися капітан міліції Євген Дрижак, лейтенант Дмитро Поліщук і таксист Сергій Рябиненко.  
  
 Проте, опитавши жінку, правоохоронці затримали лише двох підозрюваних – лейтенанта Поліщука і таксиста Рябиненка. Жителі Врадіївки були переконані, що капітана Дрижака покривають не дарма. Адже він – хрещеник начальника УМВС в Миколаївській області, генерал-майора Валентина Парсенюка, який і сам колись був начальником Врадіївського райвідділу.
Не вірячи в об’єктивність слідства, близько 300 осіб увечері 30 червня зібралися біля Врадіївського районного суду. Люди вимагали, щоби і капітана Дрижака затримали як підозрюваного. Згодом протести перемістилися до райвідділку міліції. Увечері 1 липня пристрасті загострилися до межі. Зрозумівши, що ніхто не збирається притягувати Дрижака до відповідальності, врадіївці влаштували мітинг. Зібралася приблизно тисяча осіб (все населення селища – близько 8,5 тис. чол.). Вони вимагали забезпечити справедливе розслідування або видати Дрижака людям. Заклики розійтися, які пролунали з вуст голови райдержадміністрації та начальника райвідділу, ще більше розлютили людей. У результаті протестувальники виламали двері та ворота внутрішнього двору відділку, розбили вікна, пошкодили службові автомобілі. Штурмувальники кидали у вікна пляшки, пустили в хід петарди, сльозогінний газ і навіть „коктейлі Молотова”. У відповідь правоохоронці, які забарикадувалися в приміщенні, застосували сльозогінний газ і, за деякими даними, вогнепальну зброю. Серед нападників були постраждалі, зокрема, щонайменше одна жінка. До речі, саме тоді, чи не вперше в історії України, люди дізналися, що таке „Беркут”. До селища для придушення протестів було стягнуто сили цього спеціального підрозділу.
Характерно, що в натовпі, який оточив райвідділ 1 липня, деякі люди тримали портрети жертв міліцейського свавілля, зокрема 15-річної школярки Аліни Поркул, вбитої 2011 року. Злочин так і лишився нерозкритим, а місцеві люди досі переконані, що й вона жертва катів у погонах Дрижака і Поліщука.
Народний депутат України Едуард Леонов 3 липня виступив із заявою, що „протягом 3-х останніх років цей райвідділ міліції зґвалтував і вбив 5 жінок. Було катовано 5 чоловіків з примусом визнати себе винними у цих зґвалтуваннях і вбивствах. Троє з них повісилися, один помер вдома від тортур”. У цьому контексті закономірним видається і такий випадок: у Смілі під час розшуку місцевого жителя з резонансним прізвищем Врадій, про зникнення якого звернувся до міліції його брат, зниклий, який раніше казав, що його катували міліціонери, ножем вбив одного з них та поранив іншого. Після цього здійснив самогубство. Прокуратура порушила кримінальну справу проти правоохоронців про перевищення службових повноважень. Обурені діями прокуратури, працівники міліції та їхні родичі 13 липня 2013 року перекрили на знак протесту трасу Київ – Черкаси, а також центральну вулицю міста…    
Події у Врадіївці мали такий суспільний резонанс, що сколихнулася вся Україна. Мітинги проти міліцейського свавілля прокотилися країною. Навіть у Криму люди протестували. Наприклад, у Джанкої мітинг пройшов під назвою: „Бандити й міліція – одна коаліція”. Майбутнє підтвердило цю тезу дуже наочно і конкретно.  
Між тим, 7 липня з Врадіївки на Київ рушила хода обурених місцевих жителів. По дорозі до неї приєднувалися люди з інших регіонів. 13 липня 2013 року її учасники  дісталися Жашкова, де один з міліціонерів, якому наказали стежити за ними, написав рапорт про звільнення з органів внутрішніх справ, і приєднався до заходу. Та це був чи не єдиний випадок. Зате працівники ”Беркуту” чітко позиціонували себе, як вірні охоронці режиму. Так, пізно ввечері 18 липня 2013 року спецпідрозділ ”Беркут” розігнав наметовий табір мітингувальників з Врадіївки на Майдані Незалежності.  26 липня 2013 року Адміністративний окружний суд міста Києва ухвалив рішення про заборону учасникам „врадіївської ходи” проводити мирне зібрання на Майдані Незалежності.
Та Врадіївка, нарешті, переконала українців, що за свої права треба боротися, що добитися чогось можна лише згуртувавшись. Вона також наочно продемонструвала всю глибину деградації українських правоохоронних органів, морального падіння багатьох рядових правоохоронців. Якби в Україні була відповідальна влада, події у Врадіївці змусили б її кардинально реформувати правоохоронну систему. Але ж вона, як ми уже знаємо, створювалася не для захисту людей. Тож усе обмежилося косметичними заходами на Миколаївщині, а згодом вилилося у масові вбивства на Майдані в Києві, здачу Криму і війну на сході України, де „правоохоронці” масово підтримали так званих сепаратистів. Адже вони тільки за назвою були українськими. Більшість із них, навіть з числа рядового складу, ментально залишалася радянською за духом. Для таких „правоохоронців” звичним було переслідувати українських патріотів, співпрацювати з тітушками і захищати владу, хай і злочинну, від повсталого народу. Тож зрадити присязі на вірність Україні і українському народові для них було не важко.  
Колишня влада і правоохоронні органи України були варті один одного. На жаль, ситуація міняється дуже повільно. Народ знає, що ворог – це той, хто зневажає твою країну і засилає на її територію терористів. А якщо ми знаємо, хто є ворогом, ми повинні з ним відповідно поводитися. На рівні широкого загалу проблем із цим нема. Українці на диво швидко організувалися на відсіч російській агресії. Вони нерідко віддають фронту останнє і демонструють героїзм у бою. Натомість влада і досі, схоже, знаходиться під впливом міфів про старшого брата. Тож совки при владі сідають за переговори з терористами з Росії і бандитами місцевими, легітимізуючи таким чином цю банду убивць. За великим рахунком Медведчуку і Шуфричу самим треба сидіти у в’язниці за шкоду, яку вони заподіяли Україні, а не вести переговори з терористами.
У цьому плані дивує, хоча є і зрозумілою (як для друга Путіна) позиція Ангели Меркель. Вона теж хоче бачити на переговорах України з Росією Медведчука. Між тим, не так давно вона ж вітала Майдан і прагнення українців стати частиною об’єднаної Європи. А Медведчук є чи не найбільш послідовним і затятим ворогом зближення України з Європою…
Схоже, і в Європі дехто ніяк не може позбутися рожевих окулярів, коли йдеться про Росію і Путіна. Недарма Financial Times попереджає „У західних країн не має залишатися жодних ілюзій щодо того, що нібито пік кризи позаду. За свої 14 років у Кремлі пан Путін майстерно використовував слабкості своїх опонентів всередині країни та за кордоном. Головний сьогоднішній ризик полягає у тому, що західні країни, а особливо ЄС, вірять, що Путін зупиниться. Це нерозумне припущення”.
Коли ворог відомий, здоровий глузд вимагає обмеження будь якої співпраці з ним, окрім переговорів щодо розв’язання конфлікту. Але у нас і далі працює безліч російських телеканалів, які зомбують глядачів, особливо молодь. Як їй усвідомити, що Росія агресор і завойовник, якщо вона щодня дивиться російські фільми і слухає російські пісні?!
Існує небезпека подальшої консервації почуття меншовартості, якого ніяк не може позбутися старше покоління. Приміром, і зараз Міністерство іноземних справ не захищає належним чином інтереси України на міжнародній арені. Ми маємо безліч задокументованих прикладів безпосереднього військового втручання російських військовослужбовців з російською зброєю у дестабілізацію ситуації на Донеччині і не тільки; вбивства ними наших військовослужбовців. Усе це можна використати у закордонних ЗМІ, які й досі інформацію черпають в основному з російських інформагентств, а головне – у міжнародних судах. Але дипломати цього практично не роблять… Чому? І зараз вважають Росію дружньою країною? Якщо так, то це суцільне божевілля, яке, на жаль, притаманне багатьом. Чого гріха таїти, ми усі добре знаємо, що на сході України в силу історичних обставин, а також відповідної обробки населення російськими ЗМІ і регіоналами вкупі з комуністами, витворився досить дивний прошарок людей, котрі не вважають себе ні українцями, ні росіянами. Але перед Росією схиляються. Ці покручі не є патріотами своєї держави і протестували проти запровадження АТО. Зараз вони вичікують, чекаючи, хто переможе. А тоді стануть на сторону переможця. Але ці люди вже ніколи не будуть справжніми українцями. Звичайно, дехто, після дій терористів прозрів, однак таких, схоже, небагато. Друзі з Краматорська розповідали мені, як у них через бойові дії саме терористів практично зникла вода. Дійшло до того, що її, набирають навіть з водостічних труб під час дощу. Є випадки, коли в дитячі садки потрапляли ворожі снаряди. Але дехто все одно звинувачує в цьому українську сторону…
У новинах каналу „1+1” показали сиротинець Краматорська. Його працівники на камеру заявили, що у них все нормально, а в разі чого, вони розберуть дітей по домівках, до… дощової води. На стіні сиротинця висів плакат: „Ні АТО!” Якщо ні АТО, значить ТАК терористам…
Хоча і тут не без винятків. Цими днями жителі селища Шабельківка в Донецькій області вигнали озброєних сепаратистів і розібрали їхній блок-пост.    
 

колишній командир донецької „Альфи” Олександр Ходаковський зараз навчає терористів на Донеччині
Так звані сепаратисти вивозять дітей у Росію. У цьому є далекий приціл. Саме ці діти можуть стати українцями на сході держави. Сепаратисти хочуть виховати з них яничарів. Таких, наприклад, як Олександр Ходаковський – колишній командир донецької „Альфи”, що зараз очолює батальйон терористів „Восток”. Він зрадив присязі і зараз служить ворогу. Так, як колишні працівники СБУ в Криму, беркутівці, ті 17 тисяч міліціонерів, котрі теж зрадили присязі, і яких за це, нарешті, МВС звільнило.
Заразу треба вбивати відразу. Люди, які були у Слов’янську, кажуть, що місто можна було давно звільнити від терористів. Зрештою, це досить швидко, коли захотіли, зробили в Маріуполі. Отже, можливості є. Чим Слов’янськ так відрізняється від Маріуполя? Чи немає з якихось причин бажання у керівників АТО?
Зрада! Вона вбиває Україну гірше за зовнішні втручання. Ми наївні, довірливі, а часом просто нерозумні. Обрати президента-кримінальника могли, напевне, тільки у нас. От і отримали ганьбу – президента-злодія і втікача. А який „король” таке і його оточення. За срібняки Янукович не просто здавав інтереси України і українців, він знищував державність.
– Колишнє керівництво держави, Генпрокуратури України та СБУ заздалегідь знало про те, що Крим буде анексований Росією. Ще 19 лютого 2014 року в терміновому порядку з Генеральної прокуратури України в Службу безпеки України в АР Крим були передані найрезонансніші  кримінальні провадження. Враховуючи те, що колишній керівник Севастопольського міського управління СБУ Петро Зима, призначений самопроголошеним прем’єром Аксьоновим начальником СБУ в Криму, разом із усім штатом управління перейшов на бік Російської Федерації, ці кримінальні провадження залишилися в новоствореному управлінні ФСБ в Криму, а  частина з них, за наявною в мене інформацією, передана до слідчого комітету РФ з метою шантажу й тиску на окремих політиків в Україні, – заявляє відомий політик, генерал-лейтенант міліції у відставці Геннадій Москаль.
Тож чи варто дивуватися, що в січні 2013 року головою СБУ було призначено колишнього офіцера російської армії, який і на українському мундирі з гордістю носив герб Російської Федерації, Олександра Якименка.


Олександр Якименко на сторожі інтересів Росії в Україні
Навряд чи сумління цього наймита тривожать розстріляні його підлеглими майданівці. Хоча, заради справедливості слід зауважити, що роботу із протидії російським спецслужбам Служба безпеки України згорнула практично повністю за головування Валерія Хорошковського. Тоді ж  у регіонах були сформовані основні ворожі агентурні мережі ФСБ РФ і ГРУ ГШ ВР РФ, змінені напрями в діяльності СБУ – „пріоритетний” Перший відділ „переключився” із протидії російським спецслужбам на роботу проти США.

Та й армію очолювала людина, котра всім серцем ненавидить Україну, бізнесмен з Криму Павло Лебедєв. Він добив українське військо. І наші продажні владоможці стали, по суті, не українською владою, а намісниками, шістками Путіна
І все ж, є у нас і офіцери-герої, а не лише зрадники. Згадаймо генерал-майора, начальника управління бойової та спеціальної підготовки Національної гвардії України Сергія Кульчицького, який загинув 29 травня під Слов’янськом. Він був батьком для солдатів, їхнім покровителем. Він ніколи їх не залишав, завжди був разом із ними. Це був генерал від Бога.
А нещодавно в бою неподалік міста Сніжного генерал армії Віктор Муженко особисто очолив атаку своїх солдат проти терористів. Це додало впевненості військам. Результат – підбиті танки, БТР, взята в полон колона бандформувань, що рухалася з Росії.

генерал армії Віктор Муженко особисто очолив атаку своїх солдат проти терористів
Та одностороннє припинення вогню так само, як і активні бойові дії, щодня забирає життя захисників України. Ї хні смерті на совісті тих, хто його запровадив. Чим довше воно буде тривати, тим, напевне, більше буде зрадників з числа тих правоохоронців, яких виховали в СРСР. Водночас, швидкий і успішний розгром ворога підніме бойовий дух і мобілізує українців, особливо армію. Та й воювати, незважаючи на нищення війська попередниками, нам ще є чим, зокрема маємо одні з кращих у світі танки „Оплот”, бронетранспортери з захисними екранами від гранат, які вже пройшли перевірку боєм на Донбасі і Varan 6 × 6  з українським бойовим модулем „Сармат”, що пробиває будь-яку броню.

Що обере влада, яка перед  президентськими виборами переконувала, буцімто АТО треба проводити не тиждень чи місяць, а декілька годин до знищення ворога, – боротьбу, чи ганебні перемовини? Ким стане Порошенко: гетьманом Скоропадським, чи де Голем? Скоро дізнаємося. Та завдяки подіям, які почалися з Врадіївка, ми трохи інші. Тож тепер і хода на Київ може бути іншою. В українців, які захищають свою землю, є зброя…
Хоча, звичайно, хочеться, щоб до цього не дійшло, щоби терористи були якнайшвидше знищені. У всіх країнах так роблять. Чому у нас має бути інакше, чому українська влада дозволяє собі так довго співіснувати з бандитами?
Олександр Вівчарик

Немає коментарів:

Дописати коментар